«Для нинішньої геополітичної гри за Україну потрібні дві сторони, а поки що грає тільки Росія»
Тарас Кузьо, науковий співробітник Центру трансатлантичних відносин (ЦТВ) Школи фундаментальних міжнародних досліджень при Університеті Джона Гопкінса, США
США чи ЄС не несуть відповідальності за політичну кризу в Україні, оскільки остання не є членом НАТО чи ЄС. Що можна було зробити, аби запобігти підписанню угод з Росією Януковичем? Янукович ніколи не був реальним партнером Європи, бо не сповідує й 1% європейських цінностей. На мою думку, найбільшої критики заслуговує наївність Заходу, оскільки він бачив те, у що хотів вірити. Путін ніколи не мав такої наївності стосовно Януковича. Крім того, я б критикував українських політиків і так-званих експертів, які мали дуже перебільшені уявлення про геополітичну важливість України. Те, що зробив Янукович, ще більше поглибило вже й без того серйозну втому від України на Заході.
Єдине, до чого може вдатися останній, аби відвернути завершення потрійної кризи в Україні кровопролиттям та розкол держави, – це застосувати індивідуальні санкції до президента, уряду, високопосадовців, лідерів Партії регіонів та олігархів. Це могло б посилити внутрішній розкол у команді режиму та розпад її зсередини.
У цьому питанні провідну роль можуть узяти на себе лише США, але, на жаль, президент Обама не лідер. ЄС на це не здатен, бо заплющував очі на корупцію в Україні та Євразії, а тим часом вигравав від зубожіння українського народу й експорту капіталу до Західної Європи та її офшорів.
Для нинішньої гри потрібні дві сторони, а поки що грає тільки Росія. ЄС діє як віртуальний геополітичний гравець, чиї країни-учасниці мають різні геополітичні інтереси. У США гравцями в цій грі були Клінтон і Буш-молодший, але не Обама.
Путін не пропонує безплатних обідів – його «пельмені» коштують дуже дорого. Цього року Януковичу доведеться віддати трубопровід; наступного – українську суверенність через згоду на вступ до Митного союзу в обмін на підтримку Путіна на виборах. Відтак Росія гратиме в цю гру і в 2015-му. Я не впевнений, чи гратиме в неї Захід.
«Захід запропонував величезну моральну підтримку українським протестам, але майже нічого, окрім неї»
Катарина Волчук, заступник директора Центру російських та східноєвропейських досліджень Бірмінгемського університету, Велика Британія
Роман Волчук, почесний науковий співробітник Університету Вулвергемптона, Велика Британія
ЄС міг би ефективніше проводити переговори і просувати Угоду про асоціацію, а також не залишити українській владі причин для непідписання. Крім того, переговори були надто закритими, Україні пропонували надто малу підтримку для компенсації втрат від зменшення товарообігу з Росією. ЄС звернув увагу на це питання запізно, аж у листопаді. Він, попри всю свою привабливість, не зміг якісно донести до України власні переваги. Натомість Росія провела потужну медіа-кампанію і торговельну війну. ЄС зробив малувато для просування Угоди про асоціацію.
Пізніше (під час протестів. – Ред.) Захід запропонував величезну моральну підтримку, але майже нічого, окрім неї. Однак Україна має демократично обраних уряд і президента, тож можливості для втручання Заходу дуже обмежені. Крім того, попри величезну симпатію до Майдану в ЄС, останній встановлює відносини на міжурядовому рівні. Тому його основний співрозмовник – це українська влада, яка має дуже низьку довіру. ЄС досі прагне підписати з Україною Угоду про асоціацію, але просто не може більше працювати з Януковичем та його командою. Тож Україна залишатиметься серйозним викликом для ЄС, чия зовнішньополітична машина дуже повільна, а цього року і взагалі тимчасово зупиниться через ротацію в інституціях ЄС та Європейському парламенті (22–25 травня 2014 року мають відбутися вибори до Європарламенту. – Ред.). На початку протестів участь ЄС і явна загроза санкцій із боку США запобігли серйозному кровопролиттю, а це чимале досягнення. Тепер протистояння Майдану і влади чітко зосереджується на президентських виборах 2015 року. Тож у 2014-му Захід може діяти таким чином: протистояти політичному переслідуванню опозиції; дуже чітко висловлюватися про неприйнятність фальсифікації виборів; удосконалити умови для підписання Угоди про асоціацію; пришвидшити процес ухвалення рішень у ЄС; а також розпочати діалог із Росією щодо економічних аспектів інтеграції.
Щодо думки про Україну як розмінну монету – її пропагувала українська влада. З 1991 року зовнішня політика України полягала у балансуванні між Заходом і Росією. Ані ЄС, ані Росія не вбачали в Україні розмінну монету, а шукали тісніших зв’язків з Україною, хоча їх мотивації різні. Для ЄС зв’язки з Україною – це один, хоч і дуже важливий, із стовпів програми Східного партнерства. А Росія тільки нещодавно серйозно відчула загрозу від програми Східного партнерства і запропонувала Україні альтернативу у вигляді Митного Союзу. Тиск, який Росія чинила на Україну для зриву підписання Угоди про асоціацію, виявив слабкі сторони програми Східного партнерства з її технократичним акцентом на регуляторне зближення. По-перше, ЄС не врахував економічної взаємозалежності України і Росії. По-друге, не запропонував механізмів компенсації. По-третє, Угода про асоціацію пропонувалася так, що Україна або її приймає, або ні. По-четверте, вона пропонувала довгострокові переваги за рахунок короткострокових втрат (які мала понести Україна). По-п’яте, відсутність перспективи членства (в ЄС – Ред.) означала відсутність стимулу для запровадження болючих змін в Україні. Удосконалена програма Східного партнерства мала б звернути увагу на ці недоліки. Найскладнішим серед аспектів для удосконалення буде активніша робота з Росією, спрямована на те, аби показати їй, що це гра без переможців. Однак вивчені ЄС уроки найімовірніше підуть на користь Грузії і Молдові цього року.
«Легко докоряти комусь – зовнішнім силам, корумпованій владі чи політичним і громадським лідерам, які розчаровують, – за вибори, зроблені українцями»
Меттью Рожанскі, директор Інституту Кеннана при Міжнародному центрі Вудро Вільсона, США
На мою думку, українцям зараз критично важливо усвідомити, що вони самі господарі своєї долі. Це питання базової національної ідентичності України, її майбутнього як процвітаючої унітарної держави, хоча людям, які віками підпадали під потужний зовнішній вплив, це може бути не так очевидно. Звісно, позбуватися старих звичок важко. І легко докоряти комусь – зовнішнім силам, корумпованій владі чи політичним і громадським лідерам, які розчаровують, – за вибори, зроблені українцями.
Сьогодні я чую, як мої українські друзі скаржаться: росіяни чинили такий тиск, що слабка і егоїстична влада не могла йому протистояти, а Захід не запропонував порятунку у вигляді вигідніших пропозиції або змушування українських лідерів обрати Європу. Однак це недолугі намагання відвернутися від реальної проблеми. А вона полягає в тому, що українське суспільство не змогло взяти на себе відповідальність за власне майбутнє. І провал цей стався не тоді, коли сотні тисяч українців вийшли на Євромайдани (слава їм за те, що виходили на холод і голосно висловлювали свою позицію), а значно раніше. Він тривав десятки років, від 1991-го, поки українці платили малі й великі хабарі, аби обійти надокучливі, складні й затяжні бюрократичні процедури. Коли вони мовчали у відповідь на розграбовування державного майна у процесі шахрайської приватизації та на рейдерські атаки супроти успішного приватного бізнесу. Коли не цінували найвище власні демократичні права та відповідальність, даючи низьку й непереконливу явку на виборах, дозволяючи тим, хто мав владу і гроші, купувати в них країну.
«ЄС має подумати над тим, як посилити роль громадянського суспільства у відносинах із владними структурами в пострадянських країнах»
Штефан Майстер, старший радник, Європейська рада з міжнародних відносин (ECFR)
Основна відповідальність ЄС і Німеччини у нинішній ситуації з Україною полягає в тому, що вони переоцінили свою пропозицію її владі, недооцінили вплив Росії і прорахувалися в оцінці інтересів українського президента. Від самого початку було неправильно зосереджуватися на Юлії Тимошенко як показникові демократичного прогресу в Україні, а також на підписанні, а не імплементації Угоди про зону вільної торгівлі. Це повне нерозуміння пострадянських еліт. Вони ніколи не змінять правил гри, просто поставивши підпис під угодою, якщо відтак вони втратять частину своєї влади. Найбільша помилка в тому, що Євросоюз досі вважає: зміни надійдуть від лідерів України, а не через тиск знизу. Він має подумати про те, як залучити суспільство до процесу зближення з Україною.
Нині ми бачимо, що ЄС не мав плану Б для України, але й не очікував протестів такого масштабу. В нього небагато засобів впливу на нинішні події. Розумно було б діяти як чесний брокер і вести переговори між обома сторонами, але ЄС має робити це через одну особу, що має вагу (навіть якщо це Анґела Меркель), а не через багато голосів. Країни – члени Євросоюзу ще не вирішили, чи справді хочуть інтегрувати Україну, і не бажають платити ціну цієї інтеграції. Але доки рішення не буде прийнято, її лідери можуть грати на дві сторони: Росії та ЄС.
Та врешті основна проблема – це не Росія чи ЄС. Це сама Україна. Саме президент Янукович вирішив не підписувати Угоду, адже Росія, а не Євросоюз могла допомогти йому вирішити проблеми в короткостроковій перспективі. Він і не мав на меті підписувати згаданий документ – тільки хотів виторгувати кращу ціну від Росії, а ЄС тут був для нього розмінною монетою. Останній уже тепер у своїй риториці використовує геополітичну мову Росії, але не готовий грати в цю гру.
Брюссель сильний у нормативному підході й налагодженні контактів із суспільством, тож у майбутньому йому варто дотримуватися такої стратегії: підписувати угоди з пострадянськими лідерами тільки за умови, що громадянське суспільство відповідної країни залучене до процесу імплементації та моніторингу їх виконання. Поки в пострадянських суспільств немає волі змінити ситуацію у своїй країні, а з боку ЄС немає волі допомогти їм стати сильнішими і впливовішими як відповідні гравці в системі відносин з елітами, реформи ніколи не будуть стійкими. Тож ЄС варто переключитися від технічного підходу, що ґрунтується на взаємодії з елітами, на політику, зосереджену більше на процесі імплементації після підписання угод з пострадянськими елітами, аніж на самому факті підписання. Такий процес має стати більш прозорим; громадян країн-учасниць програми Східного партнерства необхідно інформувати про суть угод, успіхи чи провали їх урядів у процесі імплементації тощо. Тут ключову роль можуть відіграти організації громадянського суспільства, якщо будуть залученими до моніторингу виконання угод. Для цього українські НУО на прохання ЄС мають проводити регулярну оцінку процесів імплементації відповідними державними органами, а ЄС має фінансувати кампанії з інформування суспільства про результати таких оцінок. ЄС має залучати українські громадські організації до удосконалення процесу реформування, а також представників громадянського суспільства до переговорів з владою. Євросоюз має подумати над тим, як посилити роль громадянського суспільства у відносинах із владними структурами.