Фото обгорілих сторінок книжок з історії, укритих попелом класиків української літератури стають дедалі популярнішими: медіа обирають їх для публікацій, щоб задокументувати прагнення росіян знищити нематеріальні засновки нашого існування — українську культуру. 12 листопада 2023 року в Херсоні ворожим обстрілом знищили найбільшу бібліотеку міста. Після влучання виникла масштабна пожежа, на ліквідацію якої рятувальники витратили півтори години. 13 січня 2024 року фото обгорілої книжки з історії України, яка залишилась у квартирі, пошкодженій під час масованого ракетного удару Росії, активно поширювалося соціальними мережами. Таких прикладів можна навести ще дуже багато. Усі вони — свідчення того, як Росія намагається знищити українську ідентичність у найбільш тривкому її втіленні — у книжках та інших письмових джерелах.
Якщо раніше звичним було сприймати бібліотеки як центри поширення освіти й культури, зокрема, у малих містах і селищах, то тепер значення квадратних метрів зі стелажами, комп’ютерами, мистецькими залами та збереженими там книжками перетнуте воєнним досвідом, що актуалізує цей простір найменш бажаним зі способів.
Після 24 лютого 2022 року більшість громадських просторів в Україні отримала додаткове призначення, стаючи тимчасовим прихистком для десятків тисяч переселенців, кухнями, складами, сортувальними центрами тощо. Бібліотеки не виняток. Окрім функції книгозбірень та освітніх центрів, вони були пунктами ночівлі, інформаційними центрами чи місцями, де можна працювати під час блекаутів або ж отримати гуманітарну допомогу.
Трансформація відбулася природно: люди, які щодня проходили повз, знали, що сюди можна й треба приходити допомагати або ж просити про допомогу. Бібліотека могла бути водночас місцем соціалізації дітей, яких вивезли із зони бойових дій, і пунктом документування воєнних злочинів Росії. Такий пункт, наприклад, було відкрито в публічній бібліотеці міста Бучі минулого року. Коли росіяни підірвали греблю Каховської ГЕС, одним із найактивніших пунктів комунікації та передавання актуальної інформації постраждалим були саме бібліотеки — середовища, побудовані навколо цінностей протяжного й безперервного обміну одне з одним знаннями. Водночас сам цей російський злочин призвів до того, що назавжди знищено десять бібліотек регіону.
Однак повернімося до головної функції бібліотеки — робити можливість читати безплатною та завжди відкритою для кожного, хто лише захоче нею скористатися. А цю функцію вони виконують більш ніж активно, зокрема в малих містах і селах.
Потреба відчувається гостро: за останніми даними, за 2022 рік бібліотеки на всій території України позбулися 11 мільйонів книжок російською мовою. Утім, майже не набули українських книжок натомість. За словами директорки Української бібліотечної асоціації Оксани Бруй, фінансування бібліотек і забезпечення книжками нині вкрай погані. «У 2023 та 2024 роках на державні й національні бібліотеки з державного бюджету не виділяли жодних коштів, а також припинилися централізовані державні закупівлі книжок через Український інститут книги (УІК). Усе через війну в країні. Тож УІК надав гранти видавцям на видання нових книжок, які потім безплатно передали в бібліотеки. Але кількісно ситуація надалі складна — книг бракує», — зазначає вона в коментарі Тижню.
Також директорка згадує про можливість використовувати субвенції на культуру, як уже є на освіту. Субвенція — це виділення певної суми коштів державою, щоб закрити потреби певної інституції в чітко визначений термін. Якщо гроші були використані не за призначенням або ж проєкт не був реалізований, усі надані гроші мають бути повернені до бюджету. Цей механізм МКІП і Комітет з гуманітарної політики розробляли перед повномасштабним вторгненням. Однак тепер і його призупинено.
Намагаються наповнити бібліотеки українськими книжками й волонтери-читачі. Вони діляться домашніми бібліотеками, адже в публічному просторі їх зможуть прочитати сотні читачів, а вдома книжки тішитимуть лише їхнє око. Дехто збирає книжки серед небайдужих або ж купує за гроші жертводавців, а потім передає бібліотекам. «Нас потреба у волонтерстві знайшла сама: українці, які вимушено виїхали за кордон після початку повномасштабного вторгнення, просили книжки. Знак дому, предмета, який не був частиною речей першої потреби в класичному розумінні, але підтримав би їх далеко від України», — розповідає Тижню Олександра Яручик, керівниця проєктів і програм бібліотеки Українського католицького університету. Пізніше українці за кордоном знайшли можливості задовольняти потреби в книжках, а от що робити українцям на деокупованих територіях? Так для Олександри почався проєкт «Хочу читати» — наповнення просторів шкіл, бібліотек, освітніх центрів України, які постраждали від воєнних дій. «Ми допомагали в Київській, Харківській та Миколаївській областях. Передання локальної культурної історії, обмін внутрішніми відмінностями одне з одним є дуже важливими. Сенс у переплетенні нас, які ніколи не бачили одне одного в житті, ниточками спільного досвіду й читацького простору. І цей простір має розширюватися взаємно, ми завжди підтримуємо дарувальників книг, даючи їм змогу користуватися бібліотекою Українського католицького університету, а вони підтримують нас, дітей з Харкова та Києва й одне одного, перебуваючи серед книг разом», — ділиться Олександра.
Простір книгозбірень творять не лише книжки, хоча без них ніяк. Його творять також люди — бібліотекарі й читачі. «Найважливіше — сучасні бібліотекарі, особливо керівники бібліотек. Саме звідси починається осучаснення бібліотеки як такої, послуг, які вона пропонує, комунікації, яку вибудовує», — каже Оксана Бруй. За її словами, треба узаконити можливість отримання керівних посад у бібліотеках для людей без спеціалізованої освіти. «Потрібні спеціальні навчальні програми, потрібне реформування усієї сфери, підвищення заробітних плат», — ділиться вона. Постає питання привабливості бібліотек як вихідних точок для будування кар’єри та суспільних змін для молоді. Через низку проблем бібліотеки як інституції не сприймаються як можливість, а як останнє місце, куди йдуть працювати з необхідності.
Воєнний досвід книжок і тих, хто їх читає, не потребує інтерпретації, він потребує часу й можливості рефлексувати та перечитувати їх у майбутньому — дати нашим нащадкам і нам самим говорити про книжки в повоєнній Україні, досліджувати сенси, які оновилися після прожитого, у знайомих наративах та історіях, вишукувати нові проблеми й конфлікти в старій класиці. Адже очі, які стежать за символами на сторінках, більше ніколи не дивитимуться на них так, як до війни. А для цього потрібні простори, де це можна буде робити, зокрема й бібліотеки.
Під час війни важить памʼять — пам’ять про близьких, про безпеку, а ще пам’ять про досвіди — власні, попередніх поколінь чи людей, які жили в інші епохи на інших континентах. Бібліотеки допомагають не лише зберігати цю пам’ять, а й утілюють її завдяки комунікації та підтримці українців на близьких чи далеких відстанях. Бібліотеки пристосувалися до реалій бойових дій, ставши універсальними просторами перебування. Так само й наше сприйняття потребує змін: ми маємо навчитися зберігати фокус на підтримці просторів книгозбірень, адже лише захищаючи наявне, ми можемо думати про творення й перетворення на нове.