Заяви представників українського уряду про «злам домінування Газпрому в Україні» справляють враження нічим не підкріпленої бравади. Всі аргументи зводяться до різкого скорочення обсягів закупівлі російського газу, яке надалі триватиме. Це актуально для завдання удару по інтересах Газпрому, однак для самої України рівень залежності визначається не так обсягом імпорту палива із РФ, як наявністю альтернативних джерел і потенційної здатності замінити ними бодай основну частку російського газу у разі перебоїв із його постачанням. А з цього боку ситуація значно гірша.
Капітуляція
Доки із сусідньої Польщі, наразі не менш залежної від постачання російського газу, ніж Україна, надходить інформація про намір інвестувати €1,1 млрд в будівництво відгалужень LNG-терміналу на Балтійському узбережжі, який почне працювати вже наступного року, українські можновладці дають дедалі більше підстав вважати, що свідомо гальмують розпочаті проекти диверсифікації постачання газу. Причому найімовірнішим сценарієм останнім часом здається згода на створення СП із Газпромом для управління українською газотранспортною системою в обмін на можливість транспортувати російською трубою теоретично дешевший газ із Туркменистану або інших країн Центральної Азії. Про що, зокрема, свідчить PR-атака в українських ЗМІ лобістів саме такого рішення. Показово, що навіть російський опозиціонер Боріс Нємцов приїхав в Україну, щоби переконати, що ГТС слід віддати Росії, бо інакше вона згниє, чим укотре підтвердив закономірність – російська демократія завершується там, де починається українська газова труба.
Росія вже неодноразово давала зрозуміти, що для неї принциповими поступками з боку української сторони в обмін на зниження ціни на газ є: по-перше, відмова України від виконання покладених на неї зобов’язань у рамках Енергетичного співтовариства з ЄС щодо Третього енергопакету; по-друге, передача в управління Газпрому української ГТС (причому, судячи з останніх заяв російського посла Міхаіла Зурабова, принципово, щоб це відбулося без залучення як учасника ЄС); по-третє, відмова від імпорту газу із альтернативних джерел, оскільки це знижує обсяги реалізації російського палива в Україні.
Протягом останнього місяця українські високопосадовці, від президента Януковича до міністра енергетики Едуарда Ставицького, також дали зрозуміти, що Київ так чи інакше готовий до виконання всіх трьох вимог. Віктор Янукович розкритикував європейське Енергетичне співтовариство за відсутність підтримки у конфлікті із Газпромом. На що Європа відразу ж відповіла: ніхто і не звертався по допомогу. Більше того, директор секретаріату цієї організації Янеш Копач у листі до Януковича поскаржився, що Україна досі навіть не запросила їх до участі в переговорах із російським газовим монополістом. Але, здається, тому й не запросили, а наразі звинувачують, щоб мати підставу для відмови від виконання зобов’язань, взятих під час вступу до співтовариства. Микола Азаров знайшов потенційне виправдання для того, аби спустити на гальма будівництво LNG-терміналу «Південний». Мовляв, «Туреччина не дуже охоче розглядає можливість проходження танкерів зі скрапленим газом через свої протоки». Втім, із реакції керівника Державного агентства з інвестицій та управління національними проектами Владислава Каськіва та, найголовніше, українського посла в Туреччині стало зрозуміло, що проблема в небажанні домовлятися йде не так із боку Анкари, як українського уряду. Міністр енергетики Едуард Ставицький фактично підтвердив готовність відмовитися від закупівель газу деінде, якщо лише Москва запропонує Києву прийнятну ціну, мовляв, «тривають переговори щодо зниження ціни. Від цього залежатиме об’єм. Тому що ми паралельно ведемо перемовини щодо диверсифікації».
Сімейна РУЕ?
На цьому тлі у ЗМІ потрапила інформація про можливість досягнення домовленостей про створення російсько-українського СП з управління вітчизняною ГТС в обмін на знижку на російський газ або дозвіл на його транспортування із Центральної Азії. А візит Януковича до Туркменистану саме в цей час і підписання там документа про співпрацю може бути певним підтвердженням наявності цієї теми у переговорах із РФ. Меморандум, підписаний в Ашхабаді Нафтогазом і Туркменгазом, передбачає відновлення поставок газу в Україну та країни Європи.
Азаров уже доручив урядовцям взятися за розробку документів для втілення напрацювань Януковича з Туркменистаном. Ця робота не матиме жодного сенсу без домовленостей із Росією. Цілком очевидно, що такі рухи не можуть розглядатися як інструмент тиску на Газпром, як це могло бути у випадку з LNG-терміналом. Єдиним альтернативним коридором постачання туркменського газу міг би стати лише маршрут по дну Каспійського моря, через Азербайджан, Грузію та далі Чорним морем або трубопроводом по його дну до України. Але в умовах, коли чинний уряд не може довести до логічного завершення навіть значно менш масштабний проект з будівництва терміналу із прийому газу, такий глобальний проект малоймовірний.
Читайте також: Газ для Межигір’я. "Сім'ї", Фірташу та Ахметову вигідні високі ціни на російський газ
Отже, йдеться про налаштованість домовлятися з Росією про ефемерний «обмін транзитними потужностями», однак вкрай нерівноправний: Україна муситиме фактично здати свою ГТС спільному підприємству за участі Газпрому, але без участі ЄС, натомість Росія надасть Україні право доправляти своїми газогонами паливо із Центральної Азії. Найімовірніше, Україну в такому випадку представлятиме якась реінкарнація RosUkrEnergo, але цілком імовірно, що частка Дмитро Фірташа, без якого подібні схеми донедавна не обходилися, в ній буде значно нижчою, а можливо, й узагалі відсутньою, а натомість ключовим буде інтерес «Сім'ї».
Але українському загалу, напевно, буде презентовано «геніальну взаємовигідну схему кооперації», якою режим Януковича «виведе Україну із кабали» газових угод 2009 року, «врятує» від багатомільярдних штрафів за недобір газу. Натомість за дужками залишаться такі «дрібнички», як корупційний інтерес можновладців у кожному імпортованому кубометрі газу, посилення і цементування газової залежності України від Газпрому, відмова від лібералізації та переходу до європейських конкурентних стандартів на ринку енергоносіїв, а відтак і ускладнення інтеграції країни до ЄС в цілому, нарешті, консервування енергонеефективності української економіки. Хоча саме від цих «дрібничок» залежатимуть перспективи України як суверенної держави і можливості модернізації її економіки. Особливо, якщо взяти до уваги, що все відбуватиметься за умов, коли реальна вигода від зниження цін на імпортований із Росії газ в обмін на ГТС буде вкрай скороминущою та малозначущою в контексті актуальних трендів на європейському та світовому ринках газу – глобальне зниження цін на неї на тлі сланцевої революції.
Блеф «Південним потоком»
Вряди-годи залякування з боку Росії щодо відмови від української ГТС – це блеф, а от тиск України у вигляді скорочення обсягів закупівель російського газу на тлі падіння частки Газпрому на європейському ринку, де він за цим показником от-от поступиться Норвегії, є реальною загрозою для російського монополіста. От лише необхідно виявляти послідовність у доведенні розпочатого до логічного завершення. Транзит російського газу українською ГТС у 2012 році знизився на 19,1% (до 84,2 млрд м3), але його закупівлі Україною – на 24,5% (до 32,9 млрд м3), а наступного року можуть бути скорочені ще принаймні на 5–6 млрд м3. Проте навіть скорочення обсягів транзиту українською трубою у 2012-му пов’язане насамперед зі значним зменшенням обсягів російських поставок до ЄС (на 13 млрд м3, або майже на 10%), а не їхнім перекиданням, у великих обсягах, на альтернативні маршрути.
На півночі Німеччини, куди прокладений «Північний потік», наразі немає попиту, необхідного для його завантаження навіть на половину, а українська ГТС використовується для транспортування палива переважно до Південної Німеччини, Південно-Східної та Південної Європи. У зв'язку з цим Газпром робить ставку на різноманітні перемички, як от газопровід GAZELLE у Чехії, який з'єднав німецький газопровід OPAL (відведення «Північного потоку») і газогін MEGAL, яким російський газ через Україну й Австрію транспортується до Південної Німеччини й Франції. Це своєрідний сурогатний замінник «Південного потоку», оскільки останній є надто дорогим задоволенням. Нещодавно стало відомо, що вартість проекту разом із підвідними трубопроводами по території самої Росії оцінюється в $37–38 млрд (лише комплекс робіт щодо розширення ГТС Росії для подачі до нього додаткових обсягів газу, за оцінками фахівців, коштуватиме щонайменше $17 млрд). Це при потенційній максимальній пропускній спроможності усіх гілок «Південного потоку» у 63 млрд м3 (для порівняння – це щонайменше вдвічі менше наявних потужностей української ГТС).
Однак навіть реалізація на повну потужність двох газогонів – «Південного» та «Північного» – не дасть Росії можливості повністю відмовитися від використання української ГТС. Внаслідок побудови нових дорогих газопроводів собівартість транзиту російського палива до ЄС різко зросте. А собівартість постачання російського газу матиме дедалі більше значення, адже часи невпинного і випереджувального зростання цін на блакитне паливо і попиту на нього на світовому ринку минають. Європейські споживачі, які з урахуванням ціни транспортування і так платять за російське паливо зараз значно менше від України, активно вимагають подальшого зниження цін. Нещодавно французька GDF Suez, австрійська Econgas, а також німецькі Wingas і Wintershall Erdgas Handelshaus (WIEH) надіслали Газпрому повідомлення з вимогами чергового перегляду цін на газ у бік зниження з 2013 року.
Світова газова революція
По-перше, цьому сприяє сланцева революція, яка призвела до відмови від імпорту, а найближчим часом – переходу до експорту скрапленого газу Сполученими Штатами. До неї незабаром може додатися ще й метангідратна революція. Наприкінці січня поточного року Мінекономіки, торгівлі та промисловості найбільшого світового імпортера газу – Японії – оголосило про початок дослідного видобутку газу із морських метангідратів. Вчені запевняють, що вдосконалення технології та нинішні високі ціни на паливо здатні зробити цю, у минулому нерентабельну справу, ефективною і в промислових масштабах уже за п’ять років. У перспективі запасів метангідратів буде досить, аби країна могла повністю відмовитися від імпорту палива, а можливо, й перейти до його експорту у сусідні країни Далекого Сходу, на ринок яких мав намір здійснити експансію Газпром.
По-друге, нарощування експорту традиційного газу як через LNG-термінали з Африки чи Катару, так і трубопроводами із Норвегії і, найважливіше, з раніше підвладних Росії пострадянських країн. Те, що українське керівництво засвідчує безпорадність у використанні відповідних можливостей, не заважає користуватися ними іншим, зокрема й одним із найбільших споживачів російського газу. Приміром, Італія, другий за обсягом його імпорту в ЄС (17 млрд м3 проти 34 млрд м3 у Німеччини у 2012 році), уклала угоду з Грецією й Албанією про будівництво Трансадріатичного газогону (англомовна абревіатура ТАР), розрахованого на транспортування 10 млрд м3 каспійського газу (із можливим розширенням до 20 млрд м3). Наразі йдеться про паливо із азербайджанського Шах-Деніз-2, однак у перспективі це цілком може бути і паливо інших каспійських держав. Навіть 10 млрд м3 – це більше половини нинішнього обсягу імпорту російського газу до Італії. Одним із основних акціонерів консорціуму став головний конкурент Газпрому на європейському ринку – норвезька компанія Statoil (42,5% акцій), яка наразі витісняє російське паливо саме за рахунок більш гнучкого ціноутворення.
Норвегія, найближчий конкурент Росії на європейському ринку газу, за умов високих цін на російське паливо і безкомпромісної поведінки Газпрому має дедалі більше можливостей у боротьбі за споживачів. Лише у 2012 році, за даними Eurostat, норвежці розширили свою присутність на європейському ринку на 16% (до 107,6 млрд м3, майже зрівнявшись із РФ). Натомість російський монополіст торік поставив у Європу (з урахуванням України, але без Туреччини) близько 112 млрд м3, а отже, всього за кілька останніх років втратив можливість реалізувати на дорогих ринках ЄС та України щонайменше 25 млрд м3 газу. Як наслідок, російський монополіст у структурі продажів збільшує частки газу, що продається на значно менш привабливих ринках – в РФ та Білорусі, а відтак суттєво погіршуються фінансові показники компанії. Зокрема, 2012-го прибуток Газпрому знизився на 15%.
У будь-якому разі всі поступки з боку Росії для режиму Януковича не будуть довгостроковими. В самій РФ діє програма, відповідно до якої внутрішні ціни на газ щороку мають підвищуватися до рівня світових. Раніше передбачалося, що це може відбутися уже 2015–2016 року, однак навіть якщо це станеться на кілька років пізніше, принципово це нічого не змінює. Тож, зрозуміло, що навіть за умови створення російсько-українського СП із управління ГТС ціни на газ для України не будуть нижчими, аніж для російських споживачів. А відтак уже за два – чотири роки будь-які цінові поступки і знижки можуть бути, якщо не повністю нівельовані, то принаймні мінімізовані, причому зростання цін для України відбуватиметься на тлі прямо протилежної глобальної тенденції – стрімкого падіння цін на блакитне паливо.