Юрій Лупенко: «Україна навіть зараз входить до десятки найбільших експортерів зернових»

ЕкономікаІнтервʼю
30 Квітня 2024, 14:32

Про аграрний потенціал України на третій рік повномасштабної війни, нинішню структуру посівних площ, продовольчу безпеку країни та продаж вітчизняної агропродукції за кордон розповів в інтерв’ю Тижню директор Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки» академік НААН Юрій Лупенко.


— Які культури традиційно вирощували в Україні? На чому роблять акцент нині?

— Уже тривалий час український агробізнес робить ставку на виробництво продукції рослинництва. Торік воно займало до 79 % у структурі виробництва всієї аграрної продукції та забезпечувало близько 50 % експортних надходжень.

Водночас традиційним для суб’єктів господарювання агропромислового комплексу залишається вирощування зернових культур, насамперед пшениці, ячменю й кукурудзи.

Нині в Україні посівні площі озимої та ярої пшениці в усіх категоріях господарств становлять понад 4,6 мільйона гектарів. Найбільший обсяг посівів цієї культури з початку повномасштабного вторгнення ереф на територію України зосередився в Одеській, Дніпропетровській, Кіровоградській та Миколаївській областях. Їхня питома вага в структурі посівів держави становила від 7 % до 15 %. Виробництво ячменю переважно зосереджено в Одеській, Дніпропетровській та Миколаївській областях.

У воєнний час багато товаровиробників відмовилося від вирощування кукурудзи, яка забезпечує до половини врожаю зернових, через зниження можливостей реалізації. Це відбулося внаслідок ускладнення логістики та блокування «зернової ініціативи», скорочення чи втрати можливостей виходу компаній на міжнародні ринки, проблем з постачанням електроенергії, зростання цін на посівний матеріал, добрива тощо.

Нині основне виробництво кукурудзи зосереджено в Полтавській, Чернігівській, Черкаській, Вінницькій та Кіровоградській областях.

Серед інших зернових культур можна виділити вирощування всім цікавої гречки. У шоковому 2022 році її валовий збір зріс до понад 147 тисяч тонн, що значно перевищило показник передвоєнних років. У 2023 році обсяги виробництва цієї культури збільшилися більш ніж на 42 %.

Традиційним для України лишається й виробництво олійних культур, зокрема соняшнику, сої та ріпаку. Найбільші обсяги виробництва насіння соняшнику зосереджені в Дніпропетровській, Кіровоградській, Харківській, Полтавській та Одеській областях.

Читайте також: Ольга Трофімцева: «Найкращими зернотрейдерами чи експортними менеджерами для українського АПК є українські Збройні сили»

Лідерами серед вітчизняних товаровиробників є аграрії Вінниччини, Київщини, Полтавщини, Житомирщини, Хмельниччини, Сумщини та Львівщини, які забезпечують понад 60 % валового збору цієї культури.

2023 рік був рекордним для підприємств, які вирощують ріпак. Загалом обсяг його виробництва перевищив позначку 4,1 мільйона тонн — переважно завдяки розширенню посівних площ. Передові позиції з виробництва ріпаку посідають Одеська, Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області.

Загалом в Україні вирощують майже весь спектр районованих сільськогосподарських культур, на які є внутрішній та закордонний попит. Розміщення цього вирощування за регіонами зорієнтовано переважно на найбільш сприятливі природно-кліматичні умови й можливості реалізації.

— Аграрний потенціал яких регіонів втратили через війну? Як можемо компенсувати втрати?

— Через воєнні дії вітчизняні товаровиробники втратили як площі посівів сільськогосподарських культур, так і можливості перманентного експорту агропродовольчої продукції.

Через окупацію територій, мінування полів та ведення бойових дій у прифронтових регіонах найбільших втрат з початку повномасштабного вторгнення зазнали виробники Херсонщини — втратили понад 90 % посівних площ, Запорізької області — понад 80 %, Донецької — понад 70 %, втратили також понад 50 % площ у Харківській області. Не обробляють поля Луганщини.

Втрата морських шляхів, блокування та обстріли портів, а також низький рівень цін на продукцію аграрного виробництва завдали збитків аграріям і з інших регіонів України. Запропоновані альтернативи не забезпечили досягнення бажаних результатів. Саме ці чинники і вплинули на зміну структури посівних площ.

Війна внесла свої корективи в аграрний бізнес і змусила його пристосовуватися до нових умов. Найбільших втрат з початку воєнного конфлікту зазнало українське овочівництво та баштанництво, які поки що так і не повернулися до довоєнного рівня.

Нині втрачено можливість вирощувати й реалізувати овочі з 30 % територій. Наприклад, виробництво майже 34 % баштанних і близько 12 % овочів було зосереджено саме на території Херсонщини. Питома вага томатів у загальній структурі виробництва становила майже 28 %. Водночас Харківська область забезпечувала близько 5–7 % обсягів виробництва овочевих культур, а Запорізька область — 3 %.

Частково компенсувати втрати можна завдяки нарощенню обсягів виробництва овочів у Черкаській області, аграрії якої торік змогли збільшити вирощування овочевих культур на 15 %. Вони мають сприятливі умови для розвитку цієї підгалузі, а головне — зрошувальні системи, що є критично важливими для функціонування овочівництва.

Також у 2023 році виробництво овочів на території Дніпропетровської та Київської областей зросло майже на 28 % і 14 % відповідно. Слід згадати й про результати роботи фермерів з Миколаївщини, які торік змогли виробити в 3,2 раза більше продукції, ніж у 2022 році.

Центром баштанництва України нині стала Одещина, де лише фермерські господарства наростили виробництво баштанних продовольчих культур у 2,6 раза.

Збільшення обсягів виробництва фруктів після 2022 року відбулося в центральних і західних регіонах України. Зокрема, аграрії Львівщини збільшили виробництво фруктів майже на 10 %. Нарощування обсягів продукції виноградарства спостерігається в Миколаївській області.

— Наскільки розвиток українського аграрного сектору залежить від зовнішніх ринків, як було до війни, як тепер?

— Потенціал вітчизняного агропродовольчого сектору дозволяє виробляти сільськогосподарської продукції та продовольства значно більше, ніж можна спожити в Україні. Коефіцієнт самозабезпеченості країни агропродовольчими товарами майже в чотири рази перевищує внутрішнє споживання.

Відповідно, виробники реалізують надлишки продукції за кордон. Але це не так орієнтація, як великі можливості, які слід використовувати сповна. Експорт є важливим напрямом збуту продукції, що дозволяє галузі нормально функціонувати.

У 2019–2020 роках на експорт було поставлено агропродовольчої продукції на 22,1–22,2 мільярда доларів відповідно. У 2021 році цей показник становив 27,7 мільярда доларів.

Читайте також: Український агросектор в часи війни: сьогодення і найближчі перспективи

Повномасштабне вторгнення унеможливило звичну економічну діяльність сільськогосподарських підприємств, заблокувало значну частину логістичних маршрутів, ускладнило агропродовольчий експорт. У Чорному й Азовському морях було заблоковано порти, атаковано комерційні судна. Альтернативою стали переорієнтація експортних шляхів до західних кордонів і вивезення продукції залізницею та автомобільним транспортом до країн ЄС.

У 2022–2023 роках до Європейського Союзу було експортовано понад половину вітчизняного агропродовольства: на 13,1 мільярда доларів у 2022-му та на 12,6 мільярда доларів у 2023 році.

Найбільшу виручку українським експортерам торік дали продажі товарних груп: зернові культури, олії та жири, насіння олійних. Ринок ЄС виявився головним також для українського м’яса птиці, яєць і яєчних продуктів, меду, плодово-ягідної продукції, цукру, виробів з тіста тощо.

Ринок ЄС досить конкурентний, де можна реалізовувати лише високоякісну продукцію. Тому треба підвищувати якість вітчизняної продукції, запроваджувати європейські стандарти й чітко їх дотримуватися. Тоді можна збільшити обсяги експорту до Євросоюзу харчової продукції та продуктів перероблення сировини.

— Українці зазвичай вирощують якусь одну культуру на великих територіях — пшеницю, кукурудзу тощо. Далі експортують продукцію як сировину. Чи вигідно це Україні?

— Виробники сільськогосподарської продукції, як справжні господарі, віддають перевагу тим культурам, які забезпечують найбільші доходи та є ліквідними. На світовому ринку конкурентоспроможними є українське зерно, рослинна олія, насіння соняшнику та ріпак, м’ясо птиці й відходи харчової промисловості. Ця продукція формує понад 80 % агропродовольчого експорту. Водночас частка готової харчової продукції в агропродовольчому експорті становить 14–15 %.

Ми не раз наголошували на потребі збільшити обсяги перероблення в Україні сировини та орієнтації на експорт готової продукції, адже за наявних тенденцій в експорті агропродовольчої продукції країна втрачає формування доданої вартості всередині країни, створення додаткових робочих місць, зменшення негативного впливу світової кон’юнктури ринку.

Попри два роки війни, неабиякий попит у різних регіонах світу й надалі мають вітчизняні м’ясо та субпродукти. Їх постачають до країн Євросоюзу, у Перську затоку, на Далекий Схід, у країни СНД. Утім, серед найбільших покупців не було африканських країн.

Читайте також: Чому Україні треба змінювати аграрну економіку

Перелік ключових для нас ринків збуту складався з Нідерландів, Саудівської Аравії, Словаччини, Китаю, Туреччини, Об’єднаних Арабських Еміратів, Азербайджану та Молдови. Ці країни спільно дали понад 75 % доходів від реалізації продуктів м’ясної групи.

Валютні надходження від експорту агропродовольчої продукції становили у 2022 році 53 %, а у 2023 році — 60,8 % загального експорту держави.

— Чи вистачає нинішнього виробництва, щоб, окрім експорту, покривати внутрішній ринок?

— Україна залишається у світі одним з основних виробників і постачальників окремих видів агропродовольчої продукції. Навіть в умовах воєнних дій наша країна входить до десятки найбільших експортерів зернових і насіння олійних культур, плодів.

Водночас одним з найголовніших завдань вітчизняного агросектору є покриття внутрішньої продовольчої безпеки. У 2021 році рівень самозабезпеченості зерновими культурами становив понад 433 %, овочами й продовольчими баштанними — 106,1 %. У 2023 році зі зрозумілих причин уже була потреба в імпорті овоче-баштанних культур, який у перерахунку на свіжі овочі зріс майже в дев’ять разів, а на плоди та ягоди — більш ніж удвічі.

За розрахунками науковців «Інституту аграрної економіки», у 2024 році очікується зменшення виробництва валової продукції рослинництва на 8,2 % проти минулого звітного періоду. Проте й таких обсягів цілком достатньо для продовольчої безпеки держави та потреб експорту.

Тобто, якщо не буде форс-мажорних обставин, передбачається достатнє забезпечення потреб внутрішнього ринку.

— Хто в Україні є власником найбільш дохідного виробництва — агрохолдинги чи малі фермерські господарства?

— Зазвичай агрохолдинги мають значні земельні площі та велику кількість техніки, що дозволяє масштабно працювати й отримувати високі доходи.

Проте окремі фермерські господарства можуть спеціалізуватися на вирощуванні високоякісних, насамперед органічних, продуктів. Використовувати екологічно безпечні методи виробництва й отримувати суттєві прибутки.

Фінансові звітності компаній за воєнний 2022 рік демонструють, що частка чистого доходу від реалізації продукції агрохолдингів становила 42,2 % доходу всієї аграрної сфери. Провідне місце тут за «Кернел-Трейд» — 25,1 %, МХП — 17,4 %, «Вінницькою птахофабрикою» — 11,2 %. А от частка малих фермерських господарств у цьому показнику становить лише 7,9 %.

Найбільший прибуток у 2023 році отримали агрохолдинги МХП, «Кернел» та «Укрпромінвест».

З економічного погляду переваги великих структур очевидні.

Однак слід пам’ятати, що стійкість агропродовольчої системи та продовольча безпека залежать не лише від обсягів виробництва й доходів, а й від наявності малого бізнесу, сільських домогосподарств. Вони не тільки заповнюють нецікаві для великого бізнесу напрями, а й спроможні в найкоротші строки відновити виробництво, забезпечують зайнятість сільського населення, зростання доходів жителів сіл і містечок.

— Який вплив ринку земель сільськогосподарського призначення на фермерство в Україні?

— Більшість країн ЄС, які запровадили ринок земель сільськогосподарського призначення, мають систему стимулювання, підтримки й розвитку фермерських господарств сімейного типу. Саме ця мета є основоположною в моделях ринку земель, їхній побудові та функціонуванні.

Україна ж основною метою ринку земель сільськогосподарського призначення визначає надання права купівлі-продажу земельних ділянок, що абсолютно не кореспондується з європейським досвідом.

Коли європейська практика надає унікальну можливість уникнути проблем, через які пройшли країни на шляху побудови й становлення ринку земель сільськогосподарського призначення, Україна, регламентуючи євроінтеграцію, залишається осторонь цього досвіду й фактично ігнорує позитивні аспекти міжнародних напрацювань.

Читайте також: Як досягти економічного зростання ще до завершення війни 

Упродовж 2021–2024 років кількість угод купівлі-продажу прав власності на земельні ділянки для ведення фермерського господарства — 3,1 тисячі, що в загальній структурі угод становить 1,3 %. Для порівняння: для ведення товарного сільськогосподарського виробництва — 111,5 тисячі угод, або 50 %, для ведення особистого селянського господарства — 108,2 тисячі угод, або 46,5 %.

Динаміка угод купівлі-продажу прав власності на землі для ведення фермерського господарства в розрізі років позитивна, проте частка таких угод залишається майже без змін:

  • 2021 рік — 566 угод, частка 1,6 %;
  • 2022 рік — 769 угод (+203), частка 1,4 %;
  • 2023 рік — 1364 угоди (+595), частка 1,6 %.

Відчужена площа земель для ведення фермерського господарства за 2021–2024 роки становить 39,8 тисячі гектарів, що в загальній структурі — лише 8 %. Наприклад, для ведення товарного сільгоспвиробництва — 344,5 тисячі гектарів, або 66 %, для ведення особистого селянського господарства — 136,6 тисячі гектарів, або 26 %.

Щодо земель для ведення фермерського господарства в Україні в середньому щомісячно укладають 83 угоди на купівлю 968 гектарів. Водночас щодо земель товарного агровиробництва в середньому щомісячно укладають 3,4 тисячі угод на купівлю 10,2 тисячі гектарів.

Тобто ринковий обіг земель сільськогосподарського призначення в Україні у тому вигляді, у якому функціонує тепер, жодним чином не сприяє підтримці та розвитку фермерства, без якого, як відомо, неможливо забезпечити стійкість агропромислового виробництва, тобто продовольчу безпеку держави.

Обрана модель запровадження обігу сільськогосподарських земель ніяких преференцій для розвитку фермерства не передбачає, а перехідний етап, який передбачав пріоритет для громадян — потенційних чи фактичних фермерів, уже завершився.

Навряд чи фермери витримають конкуренцію щодо придбання сільськогосподарської землі з юридичними особами, фінансові можливості яких значно вищі.

Позначки:

читати ще

показати ще