Край партизанської неслави

Тиждень вирішив відзначити День партизанської слави (хто не в курсі – його згідно з Указом Леоніда Кучми від 2001 року ми маємо святкувати 22 вересня) та розвінчати кілька ключових міфів тоталітарної доби щодо діяльності радянського партизанського ру­ху в Україні у часи війни. Досі містифікована та глорифікована історія «всенародної боротьби в тилу фашистського ворога» залишається невід’ємною складовою багатьох офіційних і неофіційних заходів, приурочених до червоних дат календаря, а також історичної топоніміки (скрізь в Україні можна натрапити на десятки стел із написами «Край партизанської слави») і поміж певної частини суспільства досі сприймається як істина в останній інстанції, яку не можна забути, а тим більше «переписати». Довго і бережно плеканий комуністами партизанський міф як частина глобального міфу «Великої Вітчизняної» був покликаний приховати незручні сторінки історії війни, показати широкий розмах опору окупантам і таким чином легітимізувати комуністичний режим в Україні.

Як свідчать новітні дослідження, суттєвими перешкодами на шляху до розгортання комуністичного руху Опору в тилу агресора на початковому етапі німецько-радянської війни була криза лояльності українського населення до сталінського режиму, яке після лихоліть колективізації, Голодомору та масових репресій не бажало проливати за нього свою кров. Основну частину залишених у тилу окупанта червоних підпільних груп і партизанських загонів знищили нацистські силові органи не без допомоги самого населення до початку 1942 року.  

Читайте також: Щоби любили Сталіна

Добровільність червоних парти­­занських загонів була вельми умовною. Їхнім ядром переваж­­но виступали спеціально навчені та підготовлені в радянському тилу військові спеціалісти, оснащені зброєю, боєприпасами, технікою, радіоапаратурою, – своєрідні сталінські командос, як називає їх російський історик Олександр Гогун. Від самого початку радянський партизансь­кий рух формувався централізовано, плановим порядком за командно-адміністративними лека­­лами. Основну частину його бійців становили примусово мобілізовані селяни призовного віку. Водночас вияви народної самоініціативи на місцях комуністи за будь-яку ціну брали під свій цілковитий контроль (навіть розстрілюючи командирів так званих диких партизанів), а «народні месники», які не були вихідцями з комуністичного активу, піддавалися ретельній перевірці й репресіям після війни за нелояльність до радянської влади під час окупації та «липо­­­ве партизанство».

Щодо останнього, то воно справді набуло масштабного характеру на завершальному етапі вигнання Червоною армі­­єю військ Німеччини та її союзників з території України, коли в партизани вступали навіть ті, хто служив у німецькій поліції, адміністрації та охоронних формуваннях, і таким чином намагалися приховати свою, м’яко кажучи, непатріотичну поведінку в часи окупації (за де­якими даними, від третини до половини східних «добровольців» Вермахту були активістами радянського режиму, зокрема комуністами та працівниками НКВД).

Однак свого піка «паперове партизанство» сягнуло в 1960–1970-х, коли влада у пошуках доказів масовості цього руху «оголосила повторний набір до лав «народних месників», довів­ши їхню чисельність до фантастичної 501 тис. осіб. У той час як реальний кількісний стан червоних партизанських формувань в Україні, за даними сучасних дослідників, оцінюється в межах від 47 до 60 тис. осіб. Чи багато це для майже 28 млн населення, що проживало в УРСР на початок 1939 року (без урахування західних областей, де радянський партизанський рух практично не мав успіху)? На середину 1943-го з усіх партизанських формувань, що діяли на території СРСР, їхня частка в Україні становила лише 15,7%. Очевидно, що масовим той рух навряд чи назвеш, як і цілком українським. Загальна частка етнічних українців серед радянських партизанів (54%) не відповідала їхньому пропорційному складу в УРСР (70%), а в най­­більших з’єднаннях наші співвітчизники «не дотягували» навіть до половини особового скла­­ду (див. Тиждень, № 41/2012). Централізованість і плановість у його розгортанні сталінським керівництвом свідчать про те, що він був радше продуктом Кремля, аніж ініціативою широких мас населення.  

Читайте також: Щоб Сталіна боялись

Зона партизанської активності в Україні до моменту початку «визвольного походу» Червоної армії майже не поширювалася за межі лісистих і відносно безпечних північних районів республіки (українсько-біло­русь­­­­кого Полісся), а чисельність загонів і з’єднань не перевищувала 5 тис. І тільки в ході контрнаступальних операцій радянських військ у 1943–1944 роках вони стали кількісно розростатися і розширювати ареали сво­­єї бойової та підривної діяльності.

Диверсійні операції радянських партизанів на німецьких комунікаціях в Україні були загалом провальними і не змогли зірвати стратегічні перевезення Вермахту під час великих наступальних дій. Однак для того, щоб приховати цю невтішну картину, командири партизанських загонів вдавалися до статистичних приписок, подаючи в центр взяті зі стелі цифри знищених ворожих ешелонів, військової техніки та сил противника. Там, де радянські партизани звітували про сотні підірваних поїздів, у документах Вермахту йшлося про десятки. Та навіть якщо вірити статистиці Українського штабу партизанського руху (УШПР), у період з 1 квітня по 1 серпня 1943 року, під час підготовки німців до стратегічного літнього наступу та гарячої фази битви на Курській дузі, «народні месни­­ки» знищили або пошкодили щонайбільше 3% поїздів противника, які рухалися територією України. Практично незайманими залишалися основні транспортні магістралі, які проходили центральними та південними областями, де червоні не могли (але й не особливо прагнули) закріпитися через неспри­­ятливі для ведення партизанки природно-ландшафтні умови українського степу та лісостепу. 

Масштаби й ефективність бойової й диверсійної діяльності радянських партизанських формувань на території УРСР не виправдали сподівань вищого партійного та військового керівництва СРСР. У другій половині 1943-го – піковий час для партизанського руху в Україні – 2/3 завдань, які УШПР ставив перед бійцями нерегулярного фронту, не було виконано.

Читайте також: Як записатися в партизани

Більшість партизанських загонів на території України до літа 1943 року поводилися доволі пасивно, перебуваючи в глибокому підпіллі, нерідко займалися мародерством, продовольчими реквізиціями в селян, пиячили та сексуально розбещувалися. Час від часу для «зміцнення бойового духу» поширювалися листівки, влаштовувалися дрібні диверсії, теракти, зрідка воєнні акції, що не так завдавали знач­ної шкоди окупанту, як накликали нацистські відплатні акції на населення. В умовах фатальної непопулярності радянської влади в Україні провокування нацистського терору проти мирних жителів було одним із завдань, яке кремлівське керівництво поставило перед червони­­ми партизанами. Щоб повернути симпатії українців до сталінського режиму, потрібно було наочно продемонструвати, що є ще гірша влада, ніж радянська. Тим більше що гітлерівці, на відміну від більшовиків, не надто й приховували свого кривавого обличчя.

Водночас, відчуваючи відчуження значної частини населення, яке до 1943 року не виявляло особливого ентузіазму до збройного опору окупантам, партизани нерідко самі тероризували та мордували селян і вели боротьбу з «внутрішніми ворогами». Їхній терор сягнув свого піка в Західній Україні, де основна частина населення була неприховано вороже налаштована до червоних месників і підтримувала національно-визвольні сили УПА. Виступаючи авангардом сталінізму та засвідчуючи його політичну присутність на окупованих німцями територіях, партизани наочно демонстрували, що буде з тими, хто «зрадив» радянську владу, виявляв нелояльність до неї чи співпрацював із ворогом.