Після Горської

Культура
17 Травня 2024, 13:47

Майже місяць тому в київському Національному центрі «Український дім» закінчилася виставка «Боривітер», присвячена ретроспективі української мисткині-шістдесятниці, художниці-монументалістки й дисидентки Алли Горської (1929–1970). Подія тривала шість тижнів (14 березня — 28 квітня), і, за словами директорки Українського дому Ольги Вієру, її відвідало понад 51 тисяча відвідувачів. На фестивалі «Борифест», який відбувався в останні п’ять днів виставки, Оксана Забужко справедливо зазначила, що подібні проєкти мають тривати щонайменше пів року, а то й перманентно, щоб якомога більше українців встигли їх побачити. Я, наприклад, був на цій події двічі, тож доєднався до тих щасливців, які мали змогу на власні очі побачити цю вже точно, без перебільшення, одну з найголовніших виставок 2024 року.

Ольга Вієру так коментує «Боривітер»: «Цей проєкт завершився, але шлях Алли Горської, який простягнувся з далеких шістдесятих до сьогодні, виявився нескінченним. Виставка потрапила в живий оголений нерв і зрезонувала надпотужно. Ще на етапі задуму було очевидно, що проєкт викличе інтерес, але міру цього інтересу навіть ми, організатори проєкту, уявити собі не могли. Виставка стала найвідвідуванішим і найпомітнішим проєктом останніх років, і це набуло особливої ваги в ситуації, коли більше ніж половина наших відвідувачів знали про Аллу Горську на рівні прізвища в переліку імен шістдесятників або ж не знали про неї взагалі. Для нас було дуже важливим представити Горську не жертвою, а вільним птахом, який надихає силою, стійкістю, прагненням справедливості й правди. Висвітлити цю постать у всій її потужності. Цій ідеї була підпорядкована вся експозиція і сценографія проєкту».

Постать Алли Горської, безумовно, знакова в нашому «задушеному відродженні», як Іван Драч пропонував називати 1960-ті. І 1970 рік, коли її вбило КДБ, став остаточним вододілом для покоління шістдесятників, розумінням того, що за погляди та спротив уже не тільки саджають, а й підло вбивають. 1963-го, коли помирає побитий міліцією поет Василь Симоненко, це ще було не так очевидно, але після загибелі Горської весь Київ пошепки переказував: «Її вбило КДБ». Тож увесь подальший розвиток української культури можна умовно назвати добою «Після Горської», у якій ми нині й живемо, досі не знаючи імен її вбивць, але маючи змогу ознайомитися з творчим і життєвим доробком мисткині, відвідавши присвячену їй виставку.

Читайте також: Художниця Алла Горська — втілення українського спротиву

Загалом шістдесятники, про яких є чимало матеріалів на виставці «Боривітер», — так і не зафіксоване покоління, бо літературознавці досі сперечаються, кого можна до нього зараховувати. Що вже казати про дисидентів-шістдесятників, коли, скажімо, Леонід Плющ вважає слово «дисидентство» нав’язаним і таким, що «майже невідповідне суті». Утім, він слушно пише, що «дисидентська доба» — це «повернення в історію індивіда: відродження особистості». І в нашій суспільній пам’яті біографічне в долі Алли Горської, як це колись сталося з Миколою Хвильовим, а надто трагічний фінал, суттєво затулило собою творче, а мистецьке почасти занесло вітром історії, поставивши на першій план політику.

До речі, вітер — один з головних символів виставки, яку названо на честь мозаїчного панно Горської, створеного 1967 року як декоративний елемент ресторану «Україна» в Маріуполі. Після повномасштабного вторгнення Росії значна частина будівлі ресторану була зруйнована, і доля її твору лишається невідомою. Та й інші проєкти Горської, представлені на «Боривітрі», — це більше історія втрат, знищень, цензури, заборон і нереалізованих задумів. По суті, це історія боротьби сильної людини з усесильною імперією, де, попри бажання організаторів, усе ж дуже виразний мотив жертовності, бо таким здебільшого й був український дисидентський рух. Тож у постколоніальному контексті це чітка оповідь про болісну втрату суб’єктності, оповідь «про те, як нас…», а не «про те, як ми…». Ще й значна кількість робіт Горської, ескізи й фото яких показані на виставці, була на території Луганської та Донецької областей, які нині є тимчасово окупованими Росією. І, безсумнівно, перебувають у загроженому стані (а то й уже просто безжально зруйновані), зважаючи на те, як окупанти там знищують навіть найменші натяки на все українське. У Києві ж маємо тільки одну роботу, до якої доклала руку Алла Горська, — мозаїчне панно «Вітер», створене для ресторану «Вітряк» (на проспекті Академіка Глушкова, 11). Але не можна сказати, що до виставки «Боривітер» про Горську мало говорили, так ентузіасти навіть створили онлайн-гру — інтерактивну новелу про її життя й творчість.

Біографія Горської докладно зафіксована на виставці, і найбільше вражає, звісно, те, як її переслідували органи держбезпеки, зокрема після того як вона в 1962–1963 роках разом з іншими представниками української інтелігенції відкрила місця поховання розстріляних НКВС у Биківні, на Лук’янівському й Васильківському кладовищах. І це стеження тільки посилилося після того, як вона 1968 року підписала лист-протест 139 діячів науки й культури до очільників СРСР щодо незаконних арештів та закритих судів над дисидентами. Усе це вивершилося її звірячим убивством 1970 року, до якого безперечно було причетне КДБ, хоча це досі офіційно не доведено. І на виставці вцілілим документам цього розслідування приділили окремий зал.

Одна із цитат Алли Горської 1969 року, представлених на виставці «Боривітер», як на мене, найточніше характеризує той відчай української мисткині в тоталітарній державі, яка ненавидить тебе лише через те, що ти українка, яка має власну думку:

«…Мене позбавлено авторства, бо: “даси каяття, дамо авторство”. Працювати можу, а ось імені свого носити не можу. Переходжу на нелегальну роботу. “Хай живе підпілля у монументальному мистецтві”. Якби йшлося про нас, а то ми — ляльки в боротьбі певних груп. Хочуть — віднімуть імʼя, хочуть — відкрутять голову, хочуть — помилують. Все залежить від того, якій групі що буде вигідно для власного ствердження, а наше життя — це є дрібниця, не варта уваги. Втомлюєшся, проте: аби душа не сивіла».

Справді, мистецтво як спротив і боротьба — частина нашого «бунту проти імперії», який вітром творчої свободи зрештою і завалив того колоса на глиняних ногах. І тодішнє «лупання скали» наших митців з Горською і після неї — це саме процес, коли для створення шедевральної скульптури треба просто відколоти від каменю все зайве й робити своє, «аби душа не сивіла», вірячи у свої сили й Україну.