Легендарне «повстання холодноярців на Лук’янівці» насправді відбулося на Липках

Початок читайте тут.

Про відчайдушну спробу втечі з-під варти ЧК засуджених до смерті холодноярських отаманів у 1923 році не писав хіба що ледачий. Це хрестоматійна історія, яка навіть увійшла до шкільних підручників.

Першовідкривачем та основним популяризатором цієї історії ще в 1990-ті був Роман Коваль. Саме він у своїх публікаціях наводив рапорт чекістів про повстання отаманів у камері № 1. Правда, не повний — без шапки документа й підписів, бо в 1990-ті й навіть 2000-ні роки поширювати прізвища чекістів-енкаведистів, які там фігурували, дослідникам забороняли. Водночас Коваль чомусь від себе додавав, що повстання було в Лук’янівській в’язниці й рапорт підписав її начальник. Слідом за Романом Ковалем кілька десятків відомих і не дуже авторів переписали у своїх статтях і процитований ним документ, і коментарі першовідкривача. Причому більшість із них навіть не вважала за потрібне згадати, що взагалі-то весь текст вони «злизали» в когось іншого. Отак читаєш статтю чергового дуже поважного автора про повстання холодноярських засуджених і спадає на думку, що він бачив рапорт ЧК на власні очі…

Та насправді ніхто з них цього рапорту не бачив. Бо в оригінальному документі немає навіть натяку на Лук’янівську в’язницю. Проте в змісті чітко йдеться про «тюрпод», тобто тюремний підвідділ Київської губ-ЧК, і камеру № 1, а сам документ підписав зловісно відомий усім дослідникам репресій Михайло Фріновський — у той час начальник загальноадміністративної частини й секретар київської ОГПУ. Ніякого стосунку до Лук’янівської в’язниці він не мав.

Що цікаво, у пізніших працях Роман Коваль наводить повний текст документа, разом з підписом Михайла Фріновського. І вже не стверджує, що повстання відбулося саме на Лук’янівці. Але «послідовники» Коваля не зважили на це, тому раз по раз повторюють міф про Лук’янівську в’язницю.

У спогадах Костянтина Туркала фігурують камери № 2 й № 3 у флігелі, а також приміщення в інших будинках, де його утримували. Отже, точно мала бути ще камера № 1.

У книжці Туркала «Тортури» є згадка про розташування цієї камери станом на січень 1931 року: «У ГПУ завели нас до камери № 1 в “тюрподі”. Це була тоді перехідна, так би мовити, транзитна камера. До неї звозили викликаних на допит, а звідсіля водили до слідчого, а після допиту, якщо назад до в’язниці, то знову до цієї камери, а потім партіями, відкритим автом або “Чорним вороном”, вже до в’язниці».

І тут нас чекає наступне відкриття…

Про цю камеру із середини 1990-х дуже багато написано. Але її помилково відносять до зовсім іншого об’єкта.

Справу холодноярських отаманів, зокрема цей легендарний рапорт, я перефотографував ще понад 20 років тому. Але тільки тепер дійшли руки вчитатись. І виявилося, що оригінал і поширена версія мають принципові розбіжності. Ось фото оригіналу цього документа:

Я не буду переказувати широко відому історію повстання, викладену в численних публікаціях як за рапортом, так і за книжкою Юрія Горліс-Горського «Холодний Яр», написаною зі слів очевидців. Зверну увагу лише на один абзац із цієї книжки про долю тих, хто вцілів під час повстання, але потім усе одно загинув:

«Побили сильно. Увечері забрали до льоху. Оповідав потім дозорець, що сам Ріхтер повідрубував їм голови сокирою від дров. Вночі вивезли усіх і закопали. Не знаю, чи на Лисій горі — чи на Собачій тропі. І там, і там розстріляних ГПУ закопує».

Льох — це, поза всяким сумнівом, той самий маленький підвал, де відбувалися страти і який чудово зберігся. Ідеальне місце для жорстокого вбивства. Собача тропа — район нинішнього Кловського узвозу й нижньої частини бульвару Лесі Українки, куди з Липської, 16, буквально рукою подати. Та й до Лисої гори порівняно недалеко, причому можна впрост дістатися дворами. А ось із Лук’янівки до цих місцин дуже далеко, ба більше, треба їхати через центр і густо населені вулиці.

Згідно з оповіданням невідомого свідка, яке навів у своїй книжці Горліс-Горський, спочатку в’язні вирвалися з однієї камери, а потім відчинили другу. Тобто дві камери були поруч. Вочевидь, це камери з непарними номерами, тобто № 1 і № 3.

Але де ці камери могли бути?

Для відповіді на це запитання скористаємося планами маєтку Уварової. У працях києвознавців (зокрема, Дмитра Малакова) наведено план будівлі буцімто часів проєктування — такий, як вона виглядає нині. Але на докладному топографічному плані Києва 1924 року ми бачимо, що у флігеля для слуг було ще дві прибудови. І саме там могли бути розміщені ці камери. Можливо також, що ув’язнених могли утримувати там, де нині розташована адміністрація Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили». Але, на превеликий жаль, ці приміщення були брутально зіпсуті на початку 2000-х поганючим ремонтом як за виконанням, так і за стилем.

Як розстрілювали й де ховали

Серед перефотографованих мною понад 20 років тому в архіві СБУ документів є унікальна справа. Підозрюю, що про неї не знають навіть працівники архіву. Це акти про виконання смертних вироків у справі «Весна» в лютому — червні 1931 року. У документах наведено точну дату й місце виконання страти, а також — час поховання людини. У 26 актах зазначено, що страти відбулись безпосередньо в приміщенні Київського оперативного сектору ГПУ. Серед цих документів також випадково зберігся один акт про виконання вироку в приміщенні дорожньо-транспортного відділу ОГПУ на теперішній вул. Липській, 18/5. Насправді з інших документів мені відомо, що там було страчено значно більше людей. Просто інших актів не траплялось.

У справі містяться такі цікаві для нас дані:

Дата виконання присуду	Кількість засуджених людей	Час проведення страти	Час поховання	Час, що минув від моменту страти до поховання
14.02.1931	15	21:25–22:55	01:30	02:35
17.02.1931	18	21:30–23:00	01:35	02:35
17.02.1931	1	23:05	01:35	02:40
18.02.1931	1	21:30	23:30	2
26.02.1931	18	21:14–22:55	01:30	02:35
27.02.1931	1	23:00	02:10	03:10
28.02.1931	18	21:12–22:50	02:10	03:20
02.03.1931	15	21:25–22:35	01:00	02:25
02.03.1931	1	22:50	01:00	02:10
06.03.1931	11	22:35	01:40	02:55
12.03.1931	4	23:20	24:00	00:40
13.03.1931	3	21:45	23:30	01:45
15.03.1931	3	22:10	24:00	01:50
20.03.1931	5	22:10	24:00	01:50
03.04.1931	1	23:05	24:00	00:55
04.04.1931	5	23:10	24:00	00:50
04.04.1931	1	23:00	24:00	01:00
08.04.1931	1	?	24:00	?
08.04.1931	1	23:00	24:00	01:00
08.04.1931	15	22:40	24:00	01:20
09.05.1931	3	23:30	?	?
12.05.1931	7	22:55	23:45	00:50
11.06.1931	1	22:55	23:35	00:40
25.06.1931	2	?	23:00	?
26.06.1931	1	22:45	23:50	01:05
	152

Якщо поділити час страти на кількість засуджених, то виходить, що на кожного з них припадало п’ять хвилин. Цього достатньо, щоб відвести з камери до підвалу, але точно замало для розстрілу на подвір’ї чи деінде.

Крім того, як бачимо, є акти, у яких стверджується, що партії по п’ять і сім страчених поховали (тобто повністю засипали землею) уже через 50 хвилин. Є один страчений, похований за 40 хвилин.

Ці цифри відкривають нам очі на можливе місце поховання жертв репресій.

Отже, спробуємо порахувати, як можна вкластись у ці 50 хвилин. Треба було підняти тіла по сходах, що ведуть з підвалу, винести надвір, покласти на якийсь віз, тачку чи машину, а потім вивантажити. Вочевидь, для кількох тіл знадобиться не менше ніж 20 хвилин.

Залишається 20–30 хвилин на саму подорож і закопування ями. Бо відкопати могилу за такий час точно неможливо — вона мала бути підготовлена заздалегідь.

Треба розуміти, що в 1931 році середня швидкість вантажного автомобіля становила 30 кілометрів. Він довго заводився, страшенно гудів і багато жер бензину. Возити на такій вантажівці тіла страчених було розкішшю. А ось завантажити їх на підводу чи навіть тачку — легко й безкоштовно. За будь-яких умов, хай би чим везли тіла, ідеться про маленьку відстань від Рози Люксембург, 16. Я б навіть сказав, дуже маленьку.

У той час на Липках було багато порослих ярів і вільних майданчиків. Але ж у нашому випадку йдеться навіть не про десятки, а сотні тіл. І це лише за один 1931 рік. Це мало б бути якесь місце, до якого не матимуть доступу місцеві мешканці, щоб випадково не натрапити на масові поховання. Тому ані парки, ані яри, ані навіть кладовища, куди мають вільний доступ мешканці, не підходять. То що ж це за таке загадкове місце й чи реально його знайти?..

У вирішенні цієї загадки вкотре став у пригоді чудовий онлайн-проєкт «Машина часу і простору», створений поціновувачами Києва з музею КПІ. Вони об’єднали на одному сайті всі відомі мапи, плани та схеми Києва з функцією накладати їх одне на одне. Тепер замість днів кропіткої роботи в бібліотеках та архівах треба витратити всього кілька хвилин. Отже, відкриваю на цьому чудовому сайті топографічну зйомку Києва 1923–1930 років — і просто очам своїм не вірю: на сусідній вулиці, навскіс від кварталу чекістів, зображено гігантський пустир, обнесений парканом із колючим дротом.

Обмежена парканом територія — це колишній сад генерал-губернаторського палацу, зруйнований у 1920 році. Ділянка з генерал-губернаторським палацом і садом мала ще зовнішній паркан. Саме тут у 1919 році розміщувалася Київська губ-ЧК, а в маєтку Уварової — Всеукраїнська ЧК. Вважається, що розстріли в 1919 році чекісти здійснювали в обох маєтках. А ось ховали жертв неподалік — у саду маєтку на Садовій, 5 (тут тепер височіє Кабінет Міністрів України). Коли до Києва в 1919 році на деякий час вступили білогвардійські війська, усі локації, де були чрезвичайки, ретельно дослідили. Тіла страчених осіб на Садовій, 5, виявились ледь прикопаними піском, і першими їх виявили собаки.

Коли радянська влада й органи ЧК повернулися до Києва та зайняли вподобані ще 1919 року маєтки, вони врахували свої помилки. Цілком можливо, що, знову зайнявши територію садиби генерал-губернаторського палацу, чекісти влаштували там могильник для страчених, бо цей пустир у 1920–1934 роках теж належав ЧК-ГПУ. І, звичайно, як на режимний об’єкт, туди з місцевих мешканців ніхто не мав доступу. Звісно, із чекістів ніхто не міг передбачити, що скоро столиця УРСР з Харкова переїде до Києва й ця площа знадобиться для будівництва квартир для радянської еліти. А в 1937 році абсолютну більшість старих чекістів зліквідувала «нова команда» з НКВД на чолі з Єжовим. Й історія зі стратами 1920-х — початку 1930-х просто «затерлась».

Принагідно зазначу, що жертв так званого Великого терору 1937–1938 років ховали в Биківнянському лісі. А ось де могили страчених у попередній час — ніхто досі не знав.

Місце колишнього генерал-губернаторського саду з 1930-х років перебуває в недоторканому стані. Це величезна галявина-парк поруч із житловим будинком за нинішньою адресою Шовковична, 10. Будинок спроєктовано в 1934-му, зведено через два роки. Звісно, я не буду стверджувати, що й тепер там, під дитячими майданчиками, фонтаном і доріжками, лежать рештки сотень страчених людей. Але це може бути робочою версією.

У якийсь інший історичний час це дослідження стало б резонансною новиною. Але на тлі трагічних подій сучасності чергове розслідування про політичні репресії, що були майже 100 років тому, зацікавить хіба що поціновувачів історії.

Тому просив би всіх, передусім директора Українського інституту національної пам’яті Антона Дробовича, який повернувся на свою посаду після поранень і двох років перебування на фронті, вжити заходів з музеєфікації виявлених нами унікальних історичних об’єктів. Плекаю надію, що до цього зможуть долучитися й інші небайдужі громадяни.

Додам, що я багато років збирав власну колекцію, присвячену політичним репресіям у Києві. І залюбки передав би її до нового музейного утворення. Навіть якщо воно обмежиться камерою № 2, підвалом страт і кількома кабінетами слідчих.