Юрій Бондар: Науковий ступінь політика – часто складник «джентельменського набору» на кшталт годинника чи краватки

Політика
15 Жовтня 2013, 12:16

Тиждень.ua: Для чого політики прагнуть мати амплуа письменників?

– Причини прагнення такої публічності можуть бути різні. Скажімо, прагнення популярності, можливість самовиразитися і в такій формі донести і поширити свої погляди. Є і суто політтехнологічне пояснення. Виборці на підсвідомому рівні традиційно більше довіряють людям освіченим, тим, хто вміє писати, а не говорити. А книжка – свідчення такої грамотності, нехай і формальне.

Окрім того, документально-публіцистичні книжки політиків ще й доволі ходовий товар, бізнес – принаймні у світі. Проте це вже, так би мовити, приємний доважок до популярності.

Потрібно зауважити і те, що книжки, скажімо, авторства перших осіб, лідерів і президентів держав, окрім усього, ще й своєрідна політична традиція. Здебільшого це мемуари, підсумок пройденого шляху. У шафі таких видань – спогади Гергарда Шрьодера «Моє життя у політиці», Рональда Рейгана «Життя у листах», Гельмута Коля «Спогади», Жака Ширака «Кожен крок повинен мати мету» та «Епоха президента», Маргарет Тетчер «Мистецтво управляти державою», Фіделя Кастро «Моє життя. Біографія на два голоси», Едуарда Шеварднадзе «Коли впала залізна завіса. Зустрічі та спогади», Еріка Хонеккера «Моабітські записки» та інші.

Тиждень.ua:  Хто із закордонних політиків справді сам писав?

– Політики першого ряду – люди далеко не безталанні, і для багатьох з них літературна творчість часто не просто достатньо серйозне захоплення, а й професійна діяльність. Безсумнівно, показовий тут приклад англійського прем’єра і, до слова, колишнього воєнного журналіста Вінстона Черчілля. Його перу належить низка видань, зокрема шеститомна історія Другої світової війни. 1953 року Черчілля удостоїли Нобелівської премії в галузі літератури «за високу майстерність творів історичного і біографічного характеру, а також за блискучу авторську майстерність».

Професійним літератором був і перший президент Грузії Звіад Гамсахурдіа.

Безсумнівні літературні здібності також у екс-президента Франції Валері Жискар д’Естена, який видав кілька книжок. Один з останніх романів д’Естена – «Принцеса і президент», який побачив світ 2009 року, – викликав доволі жваве обговорення і суперечки: читачі розгледіли в головних персонажах твору принцесу Діану та самого автора.

Тиждень.ua: А як щодо письменницького успіху Барака Обами?

– Гучний успіх мала публіцистична «Сміливість надії» Барака Обами, яка побачила світ 2006 року.

Варто сказати, що на ту пору Обама вже був визнаним літератором. Власне і сходження на політичний олімп він розпочав, зокрема, завдяки літературі. 1995 року Обама видав «Мрії від мого батька», яка вславила його як автора. Наступного року книжку удостоїли почесної літературної премії «Греммі», а Обама став сенатором. Передвиборна «Сміливість надії» також стала бестселером. З властивим йому літературним хистом Обама дохідливо ознайомив читачів не тільки зі своєю політичною програмою, а й запропонував спільно порозмірковувати про американські та світові проблеми. Книжка стала популярною не лише в Америці, а й була перекладена на більшість європейських мов. 2010 року вийшла також російською, мала поширення і в Україні.

До речі, продовжив літературні вправи Барак Обама і на посту президента США. 2010 року він запропонував читачам книжку для дітей від трьох років «Я тебе оспівую: лист моїм донькам». У невеликому творі на 40 сторінок автор розповів про 13 найвідоміших американців. Видання, попри ціну близько $ 20, мало шалений успіх, за день книготорговці реалізовували до 10 тис. примірників книжки, загальний її наклад сягнув 500 тисяч. Така авторська популярність була, думаю, аргументом Обами і під час перевиборів 2012 року. Потрібно сказати, що свою книжку під доволі промовистою назвою «Не вибачатися» видав напередодні виборів і головний конкурент Обами республіканець Мітт Ромні. Проте його літературного хисту було, певно, не достатньо, щоб перевершити таланти суперника.

Тиждень.ua: А в Україні історія письменників – очільників країни має глибокі корені – певне, ще від Володимира Мономаха?

– Якщо простежувати таку традицію, то справді, твори князя Володимира «Повчання» та «Статут», з яких найвідомішим постулатом, що не раз згодом переспівували, стала світоглядна формула «Бо я – людина!», можна вважати своєрідними первістками серії творів перших осіб держави. Інколи саме літератори ставали на чолі тієї ж держави – згадайте хоча б Михайла Грушевського чи Володимира Винниченка. Письменницький хист був і у Симона Петлюри, який свого часу очолював «Вільну Україну», «Раду», «Украинскую жизнь» та інші часописи, а у вигнанні фактично видавництво «Тризуб». З радянської доби найприкметніший, можливо, Петро Шелест – перший секретар ЦК КПУ. Він дуже уважно ставився до всіляких книжкових проектів, саме з його ініціативи було підготовлено і видано унікальну 25-томну «Історію міст і сіл Української РСР», аналогів якої не було в Радянському Союзі, немає і в сучасній Україні. Саме за написання книжки він і постраждав. Його «Україну нашу радянську» у Москві розцінили як націоналістичну, яка ідеалізує минуле України. Книжку, видану 100-тисячним накладом, вилучили з бібліотек, а самого Шелеста перевели на роботу до першопрестольної, де скоро вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС, а потім тихенько спровадили на пенсію. Шелесту заборонили повертатися в Україну і займатися літературною діяльністю – його спогади про життя з’явилися вже за нових часів. Зокрема 2004 року у київському видавництві «Генеза» побачила світ посмертна книжка Петра Шелеста «Справжній суд історії ще попереду».

Тиждень.ua А як щодо сучасних українських президентів-літераторів?

–  Наші політики також не цураються книгописання. Скажімо, президенти. Кілька книжок є в творчому доробку Леоніда Кравчука. Вони доволі традиційні й у цілому пройшли не зауваженими читачами. Знайти й ознайомитися з ними можна хіба що в бібліотеках. А ось наступний президент – Леонід Кучма гучно заявив про себе в книжково-політичному світі. Його знаменита «Україна – не Росія», що побачила світ ще 2003 року, й донині на язиці багатьох політиків, і не лише їх. Достатньо успішними були й наступні видання авторства Леоніда Кучми – «Після Майдану» та «Зламане десятиліття», перекладені російською. Достатньо в усіх сенсах промовистий третій  президент України Віктор Ющенко фактично не залишив після себе авторських книжок, якщо такою не вважати збірник промов, виголошених за часи президентства, «До нації». Щоправда, кажуть, та й сам Віктор Ющенко вже не раз заявляв про це, що нині він працює над ґрунтовною працею, в якій розповість про свій політичний досвід. Є свої авторські амбіції і в чинного президента України Віктора Януковича. Його авторська планка, судячи за розмірами гонорарів, про які багато йшлося у пресі, достатньо висока. Утім, самих книжок поки що не так багато – так, якісь офіційні видання та книжка про історію Партії регіонів.

Тиждень.ua: Дозвольте не погодитися, адже Янукович – автор численних монографій з економіки, управління, шахтарської промисловості тощо.

– Ці видання, напевно, результат наукових пошуків Віктора Януковича. Адже, як відомо, він доктор економічних наук, професор, академік Академії економічних наук України. Щоб досягти таких звань і ступенів, потрібно публікуватися…

Тиждень.ua: У нинішній Верховній Раді – 22 професори, 26 кандидатів і 100 докторів наук. Звідки у наших політиків таке прагнення до науки?

 – Я не відбирав би у народних депутатів їхнє право бути самореалізованими, зокрема й на науковому шляху. Серед політиків також трапляються справді серйозні науковці. Правда і в іншому: науковий ступінь часто також складник «джентельменського набору» політика чи бізнесмена, щось на кшталт дорогих годинника–краватки. Не маючи достатньо вільного часу, вони, напевно ж, звертаються за допомогою до тих, хто може виконати «чорнову» роботу з написання дисертацій. Це, на жаль, доволі поширена практика – зі своїми виконавцями і розцінками.

Тиждень.ua: Окрім того, політики також випробовують свій літературний хист?

– Окрім політиків власне літераторів, до таких я б сміливо відніс передусім Сергія Тігіпка і його книжки «Україна: проект розвитку» та «Україна: громадянський проект», використані для просування політичної сили «Сильна Україна» та її лідера напередодні  президентських перегонів 2010 року. З цієї серії і книжка Наталії Королевської «Нова економіка – нова країна», яка побачила світ під час останніх виборів до Верховної Ради України.

Тиждень.ua: Українські політики самі пишуть книжки чи справжні автори законспіровані?

– Припустимо, пишуть політики не без допомоги. Принаймні я знаю двох доволі талановитих журналістів, які стверджували, що саме вони писали книжку «Україна – не Росія»…

Звісно, для того, щоб написати книжку від імені відомого політика, потрібно самому бути політиком, добре розумітися на політиці, мати відповідні знання й інформацію. Тому часто такі твори пишуть найнаближеніші літератори, які служать «при дворі» чи у штабі якогось політика. Для них такі твори мають фактично службовий характер, а отже, претендувати на авторство вони, так би мовити, апріорі не можуть. За певних обставин з часом ми можемо дізнатися, хто є справжнім автором якщо не ідеології твору, то принаймні тексту. Скажімо, відомо, що знамениті колись «Відродження», «Малу землю» та «Цілину», за які їхній титульний автор Леонід Брежнєв отримав Ленінську премію, насправді написали журналісти Анатолій Аграновський, Аркадій Сахнін та Олександр Мурзін.

Тиждень.ua: Книжки наших політиків перекладено за кордоном?

– З цього приводу пригадується світлина з київської книжкової «Петрівки». На ній тоді ще Голова Верховної Ради Володимир Литвин (на відміну від багатьох колег він справжній книгоман) розглядає щойно видану книжку Барака Обами «Сміливість надії». Картинка навпаки, мабуть, малоймовірна – наші політики ще не того рівня, щоб їх перевидавали і ними цікавилися. Тож поширення творів за кордоном – справа рук радше самих авторів. У країнах колишнього СРСР це зробити легше – дехто з українських політиків видає свої твори російською або також і російською. Наприклад, так було з книжкою Леоніда Кучми «Україна – не Росія». Проте, думаю, мемуари навіть наших сучасників з часом також матимуть попит за кордоном. Головне – нехай пишуть. Поки що в Україні політики не надто проектують свою творчість на, так би мовити, зовні. А комерційний зиск їх, певно, за деякими, втім, відомими випадками, не цікавить.

 Тиждень.ua: Чи мають успіх книжки не самих очільників, а осіб, до них наближених?

– Ті, хто довкола перших осіб, часто користуються цією наближеністю і можливостями, які вона дає. Зокрема щоб реалізувати свої літературні амбіції. Утім, гадаю, їхня творчість усе ж вторинна і малоцікава для читацького загалу. Її доля «атлантидна», оскільки читачі не надто охочі до вправ обслуги. Інша річ, коли обслуга стає фрондою і постає проти «хазяїна». До прикладу тут ті самі колишній помічник Сталіна Боріс Бажанов і керівник охорони Єльцина Алєксандр Коржаков. Саме їхня опозиція і зробила їхні книжки, зрештою, бестселерами. Тому наближеним до сильних світу цього свої опуси краще видавати, я думаю, все ж під псевдонімами.

Тиждень.ua:  Чи мають такі книжки  комерційний успіх?

– Громадянам цікаво знати і розуміти, як направду твориться політика, що стоїть за тим чи іншим рішенням, які невидимі пружини рухають світом. Це зрештою стосується не лише книжок політиків, хоча їх передусім. На Заході мемуарна література, скажімо, у Великій Британії, – одна з найпопулярніших. Переконаний, що й наш український читач не байдужий до таких видань. А є попит, є і комерційний успіх таких видань. Окрім усього, мемуари, не забуваймо, ще й просто документ, цінність якого з роками лише зростає.