Гетьман Павло Скоропадський належить до найбільш контроверсійних постатей української новітньої історії та викликає палкі дискусії між адептами народницького напряму суспільно-політичної думки й прихильниками державницької історіографії. Ми традиційно звертаємося до цієї унікальної державотворчої особистості в день проголошення Української Держави 29 квітня 1918 року і його уродин 16 травня (1873).
Нарешті з’являється усвідомлення, що Павло Скоропадський прийшов до влади не внаслідок чітко сформованої політичної позиції, а радше в підсумку драматичних подій в Україні, які спонукали його до ухвалення дієвих рішень. Провід Української Народної Республіки після підписання Берестейського мирного договору й запрошення німецьких та австро-угорських військ захистити УНР від більшовицької окупації не зміг виконати своїх зобов’язань перед союзниками.
Навпаки, лідери українських соціалістичних партій провадили підготовку до масового селянського повстання, що загрожувало перетворенню України із самостійної держави на звичайне генерал-губернаторство під військовим протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини. У своїх споминах гетьман писав, що це означало б, ніби ідея української державності вважалася, як і до 1917-го, нездійсненною утопією.
Читайте також: Павло Скоропадський. Гетьман, який стояв на варті здорового глузду
Беручи на себе владу, Павло Скоропадський усвідомлював, що бере водночас велику моральну відповідальність перед тими, хто піде за ним. Насамперед стояло завдання добитися з боку німців найпослідовнішого нейтралітету й щонайбільше захистити інтереси Української Держави в умовах сумної дійсності, до якої призвела соціальна демагогія українського радикального політикуму, що становила визначальний зміст політичної діяльності Центральної Ради в березні — квітні 1918 року.
В особі Павла Скоропадського насамперед приваблює його чесність із собою. Напередодні 29 квітня 1918-го, коли німецька військова влада розігнала перший український парламент, він поставив перед собою низку запитань. Від відвертої відповіді на них залежало його остаточне політичне рішення. Гетьман згадує, що найбільше його бентежило, чи знайде він «достатньо сили, щоб зректися того дріб’язкового честолюбства, якому так легко піддатися», чи має «силу не гнатися за популярністю». Він вважав, що, «коли чесно бажати добра народу загалом, а не окремому класові або партії, бути популярним у перший період гетьманування буде неможливо». Павло Скоропадський запитував себе: чи здатен він на таке самозречення? На моє глибоке переконання небагато політиків натоді й нині здатні відверто відповісти на такі запитання, та й узагалі наважитися їх собі поставити.
«Будь що буде, але йду чесно, — таким було рішення Павла Скоропадського. — Допоможу країні — буду щасливий, не впораюся — сумління моє буде чисте, бо особистої мети у мене нема». Він розумів, що «відчуття дрібного задоволеного самолюбства не окупилося б усвідомленням тієї бурі», яку він «мимохіть мав викликати, йдучи своїм накресленим шляхом».
Дуже важливо, що гетьман позиціював себе безкомпромісним супротивником більшовизму. У цьому була одна з найбільш суттєвих його відмінностей від лідерів українських соціалістичних партій. Павло Скоропадський констатує у своїх «Споминах», що його «українська діяльність», яка привела до гетьманства, розпочалася від 25 червня 1917 року з початком українізації 34 корпусу. Саме в ході українізації цієї військової частини він став «свідомим українцем» і продемонстрував намір співпрацювати із Центральною Радою.
Провівши українізацію очоленого ним 34 корпусу, Павло Скоропадський фактично своїми військовими знаннями й досвідом служив українській державній справі. На противагу Михайлові Грушевському, Володимирові Винниченку, Симону Петлюрі, які рішуче виступали проти творення української регулярної армії, Павло Скоропадський починає формувати 1 український корпус як основу майбутнього українського війська.
Зростання його авторитету у військових колах, налаштованих на розбудову української армії, зумовило проголошення Скоропадського отаманом Вільного козацтва. У листопаді 1917 року 1 український корпус генерала Павла Скоропадського своїми рішучими діями не допустив захоплення більшовицькими частинами Києва й урятував українську державність.
Натоді він не мав жодних політичних аспірацій чи персональних амбіцій, однак не допустив утрати влади Центральною Радою. Без Павла Скоропадського ця інституція була б знищена вже в листопаді 1917-го, а період Центральної Ради трактувався б як дрібний епізод «російської буржуазної контрреволюції».
Проте український провід виявив безпідставні підозри й невдоволення не лише генералом Павлом Скоропадським, а й 1 українським корпусом. У підсумку для збереження цієї єдиної боєздатної національної частини, яка вигідно відрізнялася дисциплінованістю серед загальної маси здеморалізованих солдатів російської армії, Скоропадський подав рапорт про звільнення його з посади корпусного командира. Нігілістичне ставлення Центральної Ради до постійної армії зрештою призвело до розпуску 1 українського корпусу в січні 1918 року. Була зліквідована найбільша збройна одиниця УНР, яка мала 60 тисяч загартованих у боях з німцями вояків і могла становити основу її постійної армії.
Чин Павла Скоропадського органічно влився в процес політичної реанімації української аристократичної верстви, яка перехопила в українських соціалістів ініціативу державотворення й поставила її над партійно-політичними програмами. Звісно, гетьман приймав рішення про перебирання на себе влади на основі певного світовідчуття, ідеологічних, суспільних і політичних позицій. У Павла Скоропадського ці особливості спиралися на традиції тієї частини української аристократії, яка не втратила своєї національної ідентичності, зберегла пошанування давніх історичних традицій, прив’язання до України, її історії, мови, особливостей побуту, культури загалом, тобто тих факторів, які є підґрунтям формування національної свідомості й зрештою прийняття доленосних рішень.
Добре обізнаний з практикою державного управління, гетьман Павло Скоропадський усвідомлював, що закріпити незалежність України всупереч усім деструктивним силам можна тільки тоді, коли буде створена боєздатна постійна й регулярна армія, державноуправлінський апарат, налагоджено дипломатичні відносини з якомога більшою кількістю держав, відбудовано господарство, транспорт, зміцнено фінанси, буде взято на державне фінансування заклади освіти, науки та культури. Низка створених урядом Павла Скоропадського наукових та культурних інституцій працюють і нині.
Опинившись в еміграції, він спільно з ідеологом модерного українського консерватизму В’ячеславом Липинським засновує гетьманський рух, засади якого формувалися на практичному досвіді національного державотворення доби Гетьманату 1918 року. Обоє сприймають політику як систему відносин між суспільством та елітою, яка з приходом до влади брала на себе політичну відповідальність, а не була пустим місцем на провладному Олімпі. Розробляючи теорію еліт, В’ячеслав Липинський наголошував на її вирішальній ролі в національній історії. На його думку, великою проблемою національного державотворення була поведінка еліти, яка здебільшого нехтувала своїм прямим обов’язком узяти на себе відповідальність і добитися загальнонаціональної гармонії заради спільної мети.
Усвідомлення гетьманом власної політичної відповідальності перед нащадками й майбутньою національною елітою знайшло яскраве відображення в листі до сина Данила на честь його повноліття, датованому 1 квітня 1925 роком:
«Дорогий Сину!.. Перш за все звертаю Твою увагу на те, що видатніщі предки Твої ніколи не бажали собі спокійного житя, без турбот і без праці, а йшли такими шляхами, про котрі знали, що там зустрінуть тяжку працю й найбільші небезпеки і цими тернистими шляхами доходили вони до високого становища в Державі, до великого матеріального достатку і до видатної ролі в історії свого народу і краю». Саме такою бачив Павло Скоропадський українську еліту.