Де страчували жертв ЧК та ГПУ в Києві в 1920-ті й на початку 1930-х років?

У житті дослідників трапляються випадки, коли вони несподівано роблять важливе наукове відкриття — вирішують завдання, які не могли розв’язати попередники десятки років. У точних науках такі відкриття завжди актуальні й викликають сенсацію. У гуманітарних часто знаходиться відповідь на якусь історичну загадку, коли вона вже не в тренді, так би мовити. Навіть більше, ті, хто хотів би знати цю відповідь (десятки, сотні, тисячі людей), уже давно померли…

Ось таку загадку, яка стосується періоду політичних репресій 1920–1930-х у Києві, днями пощастило розв’язати мені. Ідеться про місця, де проводили слідство, утримували заарештованих, відбувалися страти.

Адресу київської ЧК, потім — ГПУ, потім — НКВД ніколи не приховували. У Києві там навіть багато років за радянських часів була вулиця Чекістів (нині Пилипа Орлика). Відомо також, що ця зловісна установа розміщувалась у так званому маєтку графині Уварової — нині на вулиці Липській, 16, де Український інститут національної пам’яті (УІНП). Але всіх подробиць ніхто ніколи не знав.

Багато років одним з моїх основних наукових інтересів були репресії проти колишніх офіцерів. Я опрацював кілька тисяч архівно-слідчих справ. У 2014-му ця робота тимчасово була відкладена в довгу шухляду. Але тепер прийшло розуміння, що чекати на якісь інші часи не варто й треба просто доробити почате. Отже, коли маю хоч трохи часу, поринаю в раніше зібрані матеріали. І днями зі здивуванням виявив, що ось уже понад 10 років працюю за кілька сотень метрів від місця, де утримували, допитували та страчували людей, чиї долі я досліджував.

Трохи статистики про ЧК-ГПУ-НКВД в Києві

Передусім кілька слів треба сказати про організацію Київської губернської ЧК, а також її функції. У 1920 році в управлінні Київської губ-ЧК служило 392 співробітники. Згодом штати управління значно розширилися, з’явилися нові відділи, повітові підрозділи, а також військові частини ЧК. Тож на кінець 1921 року чисельність чекістів сягала 1376 осіб. У 1922 році, після того як уряд Радянської Росії провів низку мирних міжнародних переговорів, стало зрозуміло, що «нового походу Антанти» проти більшовиків не відбудеться.

До середини 1922-го чисельність усіх управлінь і підрозділів було радикально скорочено. У Київському управлінні вже перейменованої із ЧК на ОГПУ їх залишилося тільки 679. Що цікаво: попри те що чекісти завжди позиціонувались як «передовий бойовий загін комуністичної партії», власне партійців серед них було всього 186. Приблизно така чисельність Київського оперативного сектору ОГПУ зберігалася до його переформатування в управління НКВД в місті Києві та області в 1934 році.

У маєтку на вулиці Рози Люксембург, 16, перебували: колегія (керівництво), секретно-оперативний, особливий, адміністративний та загальний відділи. Пізніше їхня кількість збільшилася. У складі кожного відділу були відділення за напрямами роботи. Київській губ-ЧК (а далі — ОГПУ) підпорядковувались: Бердичівське, Уманське, Білоцерківське відділення, уповноважені у Звенигородському, Богуславському, Липовецькому, Радомисльському, Сквирському, Таращанському, Чорнобильському, Переяславському повітах.

Політичними справами займалися секретно-оперативний (або СОЧ) та особливий (або ОО) відділи. Перший опікувався цивільними мешканцями, зокрема колишніми офіцерами й повстанцями, другий — суто військовими. Право виносити смертні вироки було лише в колегії (президії) губ-ЧК (після 1922 року — за погодження з керівництвом у Харкові). Регіональні підрозділи здійснювали лише первинні розслідування й арешти.

Збереглася статистика про репресивні заходи, які здійснювала Київська губ-ЧК впродовж 1920 — першої половини 1922 років. У 1920 році всього було заарештовано 6641 особу, з них страчено 538, померло 15.

У першому півріччі 1922 року було заарештовано 2162 особи, страчено 89, померло в ув’язненні 93. Тобто смертних вироків у цей час було вже значно менше, а після 1923 року вони вже мали поодинокий характер. Фактично останньою масовою стратою цього періоду мав бути розстріл холодноярських отаманів у лютому 1923 року.

До 1929 року потоку заарештованих не було, а страти мали винятковий характер. Але потім почалася чергова хвиля політичних репресій, яка досягла своєї кульмінації в 1931 році. За найбільшою справою — так званою контрреволюційною офіцерською змовою «Весна» — лише в Києві було заарештовано 861 особу, 165 з них були страчені.

Тепер у світлі віднайдених документів і свідчень ми вже можемо абсолютно впевнено стверджувати, що впродовж 1920-х — початку 1930-х років усі ці страти відбувались або на Рози Люксембург, 16, або в сусідньому будинку.

Поруч із Київською губ-ЧК (а потім Київським оперативним сектором ГПУ) була ще одна чекістська установа — управління ЧК / ГПУ на Південно-Західній залізниці. Вона розміщувалася теж у фешенебельному маєтку, широко відомому киянам як колишнє училище Бунге, за адресою вулиця Рози Люксембург, 18/5.

У 1920 році в цій чекістській установі було 134 співробітники, на кінець 1921 року — 997, після скорочення — 831. Проте левова частка цих співробітників працювала на залізничних станціях усієї Південно-Західної залізниці.

Водночас у 1920 році чекісти із цього управління заарештували 1855 осіб, з них страчено 109, померло 3. У першій половині 1922 року заарештовано 732, із них страчено 32, померло 11. Великі цифри не тому, що працівники транспортної ЧК виявляли так багато «ворогів» на залізниці, а через те, що київська губ-ЧК (а потім — ГПУ) «по-братньому» ділилася з колегами досить значною частиною своєї «роботи».

Після 1934 року

У зв’язку з переїздом столиці УРСР з Харкова до Києва в 1934 році та, як наслідок, великою розбудовою Липок змінилися звичаї чекістів з місцевого управління, перейменованого з ГПУ на НКВД.

До Києва переїхало Головне управління НКВД УРСР і розмістилося на Короленка (Володимирській), 33. В управлінні НКВД в Київській області на вулиці Рози Люксембург, 16, функції не змінилися. Проте «роботи» під час так званого Великого терору в 1936–1938 роках значно додалося.

Згідно з даними, які зберігаються в архіві СБУ, усього з 01.10.1936 до 01.07.1938 в Києві та області було заарештовано 33 843 особи. З них страчено в 1937 році — 10 694, у 1938 році — 6635. Це вичерпна цифра страчених у Києві в 1937–1938 роках під час так званого Великого терору. Звісно, у багатьох публікаціях написано про сотні тисяч і навіть мільйони безневинних жертв, але це міф часів перебудови. Масштаби кількості страчених у ЧК-ГПУ-НКВД були завжди значно скромнішими, ніж у чутках і дописах журналістів 1980–2000-х.

Як і раніше, у київському управлінні здійснювали допити, а для утримання заарештованих у той час могли використовувати досить великий підвал під самим маєтком. Але про цей період поки що не вдалося знайти якихось конкретних даних. Передусім через те, що документи НКВД значно скупіші на інформацію, ніж акти, доповіді та інше діловодство часів ЧК-ГПУ.

Київське управління НКВД перебувало на Рози Люксембург до 1941 року й потім повернулося туди ж у 1943-му. У 1980-ті воно переїхало в новий власний комплекс за нинішньою адресою Аскольдів провулок, 3-А (нині тут розташоване Головне управління СБУ в місті Києві та Київській області). Заощадливі кагебісти особливо не заморочувалися з ремонтами, тому маєток і флігель як зовні, так і всередині зберегли первинний вигляд. Замість КГБ до маєтку в 1987 році вселився щойно заснований Український фонд культури імені Бориса Олійника. Цей фонд буквально до останніх місяців і «оберігав» старовинний тлін маєтку та флігеля від будівельників.

Камери, кабінети для допитів і підвал страти

З 2006 року частина будівлі на Липській, 16, віддана для розміщення Українського інституту національної пам’яті. Працівники УІНП не раз намагалися з’ясувати, що насправді відбувалось у цій будівлі. Кілька місяців тому з маєтку, а також колишнього флігеля для слуг з’їхав Український фонд культури й ті організації, яким він здавав приміщення. І нарешті вдалось отримати доступ і в інші приміщення. Це збіглося з тим, що я почав розбирати сфотографовані раніше документи з архіву СБУ, а також зіставляти їх з невеликою кількістю спогадів, які дійшли до нас.

Дивовижно точними виявилися спогади українського інженера Костянтина Туркала, колишнього члена Центральної Ради, який залишився під радянською владою і якого багато разів арештовували. Під час Другої світової війни він з родиною емігрував, у 1963 році видав спогади під назвою «Тортури». У книжці автор з фотографічною точністю описує не так маєток, як флігель для слуг, у якому були камери для заарештованих, кабінети слідчих і місце страти.

Уперше Костянтина Туркала заарештували в 1921 році у справі Всеукраїнського центрального повстанського комітету. Ось що він про це згадував:

«Сидів я тоді в самому ЧК перших два дні сам, у малесенькій темній комірчині великого будинку на території Чека при Катерининській вулиці, а потім у так званому “тюрподі” (“тюремный подотдел”), у камері № 3. Це один з колишніх губернаторських будинків, пристосований під тюрму, як належиться, з ґратами. У звичайній, середнього розміру кімнаті, нас сиділо близько 30 чоловіка. Сама інтеліґенція: професори, інженери, лікарі, лісоводи, аґрономи й студенти. Серед нас був і “Ангел” — псевдонім повстанського ватажка на Чернігівщині, а справжнє його прізвище було — Грудницький Олександер, студент університету, 28 років. Людина надзвичайно здібна, обдарована природою і духовно, і розумово, і фізично, весела, повна соковитого життя. Він загинув. Його розстріляли одночасно з поетом Грицьком Чуприною, студентом політехніки Кузьмою Коржем та іншими в останніх днях серпня 1921 року.

Сидячи в своїй камері № 3, ми щоночі, рівно о 2-ій годині чули характеристичні звуки пострілів. “Тук, тук”… павза… “тук”. Три постріли і відійшла одна людина на той світ. Потім кілька хвилин перерви і знову ті самі звуки. Так відходило від життя в тому місці щоночі різно, від п’ятьох до десятьох чоловіка. То через дорогу, в одному подвір’ї, розстрілювали тих, що їм прийшла вже черга.

По одному місяці мого сидіння в камері № 3 у “тюрподі” мене перевезли до Лук’янівської в’язниці. В останніх днях перед цим переїздом я довідався, що в мене народився очікуваний перший син. Думки про те, чи побачу коли-небудь його, признаюся, чимало гризли мене. То був дуже небезпечний час. З початком національної революції була ліквідована велика тюрма на (Бібіковському) Шевченківському бульварі… тим то здебільшого тоді або випускали, або розстрілювали, і менше засуджували до в’язниці. І з тим я переїхав до в’язниці. Але самий факт перевозу мене до в’язниці вже давав якусь надію, бо рідше приречених тоді на смерть вивозили з приміщення ЧК. І справді, по другому місяці я вийшов на волю…»

У цьому уривку важливе абсолютно кожне слово. Особливо важливо, як саме здійснювали страти: три постріли через кожні кілька хвилин. Цей інтервал підтверджується документами, про які йтиметься нижче.

Ще один дуже важливий факт проходить «червоною лінією» у спогадах Костянтина Туркала: у садибі на Рози Люксембург, 16, утримували щойно затриманих, «смертників» та проводили допити. Загал заарештованих потрапляв спочатку до маєтку Уварової, потім переміщувався до Лук’янівської в’язниці (або, наприклад, відправлявся до Харкова). З в’язниці заарештованих привозили на Липки або на допит, або вже на страту.

Ще цікавіший уривок спогадів Туркала про свій другий арешт у серпні 1929 року, у якому він надзвичайно точно описує іншу камеру — № 2, а також порядок оформлення заарештованих:

«Через півтори години машина вкотилася за високі ворота на територію ГПУ, що займало два квартали, у частині міста “Липки”, між вулицями Катерининською, де були і парадний вхід до головного будинку і парадний в’їзд для невільничих гостей, а потім Левашівською, Лизаветинською та Інститутською. По приїзді зразу мене відвели до знаного вже мені “тюрподу” і посадили до камери ч. 2. <…>

Вікна камери ч. 2 виходили на подвір’я. Щоб дійти до вхідних дверей, треба було обов’язково пройти повз вікна цієї камери, що міститься на партері. Того самого таки дня я бачив спершу, як провели до цього тюрподу проф. Ганцова, а трохи згодом проф. Голоскевича. Взагалі за чотири дні перебування в цій камері я бачив багатьох своїх знайомих, що їх завели до цього “тюрподу” і розмістили десь по інших камерах.

За цих чотири дні, беручи до уваги, що вже 21 серпня (до речі, день мого народження) мене покликано на перший допит, а потім щодня викликали, так таки важко було розпізнати людей, моїх співкамерчан камери ч. 2, тим більше, що надходили все нові й нові, але жадного знайомого. <…>

Через чотири дні мене перевезли до Лук’янівської в’язниці, — до Слідчого Корпусу, скорочено званого СК, але не особовим автом, а так званим Чорним вороном; — це великий лімузин — карета, без єдиного віконця…»

Чіткий опис розташування камери № 2 та дверей, крізь які заводили заарештованих, дав підстави чітко ідентифікувати ці об’єкти. Отож я одразу вирушив шукати ці вікна та двері. Праворуч від будівлі УІНП є шлагбаум, і якщо йти здовж стіни маєтку, то доходиш спочатку до одних вікон, а потім інших — із ґратами. Ці вікна вже у флігелі для слуг, а слідом за ними — одразу вхідні двері. Ті вікна впродовж цих років я бачив багато разів, але лише тепер придивився, і моєму здивуванню не було меж. Перше, що впадає в очі, — старовинна столярка, віконна фурнітура і… ґрати — ще дореволюційного зразка!

Звісно, про свої дослідження я одразу поставив до відома керівників УІНП — Антона Дробовича й Володимира Теліщака, і ми вже разом пішли досліджувати ці приміщення далі. Колишня камера № 2 піддавалась незначному й, на щастя, косметичному ремонту. І її можна повернути в первинний стан. Але найбільш приголомшливими нашими відкриттями були інші.

У торці садиби збереглося двоє дверей. Дальні (вони замінені на сучасні броньовані) вели до флігеля слуг (де були камери й кабінети слідчих), і саме крізь них заводили заарештованих, яких спостерігав Костянтин Туркало. Ближні — це бічні до самої садиби, за якими чекає справжня несподіванка: крім проходу до зали, ліворуч є старовинні дерев’яні сходи, що ведуть у маленький льох / підвал. На вході до льоху стоять дуже незвичайні, масивні, зроблені з кількох шарів дуба двері. У них немає ані місця для вічка, ані «отвору-кормушки». Ці двері старої роботи, вони не схожі на аналоги з в’язниць ані 1930-х, ані (зокрема, бомбосховищ) повоєнного часу. Чимось вони нагадують двері із сейфових кімнат у банках. Завдання цих дверей цілком очевидне — приглушувати звуки пострілів. За дверима — маленька підвальна кімната, захаращена й заставлена меблевим начинням з давніх-давен. Конструкція із цегли в самому підвалі ліворуч остаточно видає його призначення. Це як маленька кімната для туалету, але насправді там ховалися спеціальні співробітники, що виконували смертні вироки. Жертву заводили до льоху й зачиняли двері, причому вона не бачила, що ліворуч є якась кімнатка. Звідти чекісти робили по одному пострілу. І потім, як чув Костянтин Туркало та його товариші-співкамерники, був третій — контрольний.

А як же бути з твердженням Костянтина Туркала про те, що страчували «через дорогу»? Ми не маємо змоги точно встановити, де саме розміщувалася камера № 3, з якої він чув постріли. Але вона однозначно була або в іншому кінці флігеля, навскіс від щойно описаного льоху, або ж у прибудові, якої тепер уже немає. Але до цього питання ми повернемося далі.

У контексті розстрілів та спогадів Костянтина Туркала важливо відзначити ось що: попри те що після 1921 року мемуарист іще не раз потрапляв до камер на вулиці Рози Люксембург, 16, він більше не згадував про постріли. Напрошується простий висновок: він їх не чув, бо в підвалі встановили надзвичайно масивні двері.

Нагору, на другий поверх флігеля, теж ведуть сходи. Перша ж відчинена кімната, яка нам трапилася, виявилась буквально «колбою часу» — кабінетом слідчих ГПУ. Двері, лиштва, столярка на вікні, підлога, обриси кімнати — усе це 1920–1930-х років. У ній бракує хіба що стола з кріслом і чавунною лампою.

У своїх спогадах, оповідаючи про арешт у жовтні 1930 року, Костянтин Туркало описав ще одне приміщення, яке нині можна легко знайти та впізнати:

«Незабаром нас відвезли вантажним автом до ГПУ на Катерининську вулицю в Липках. Там я в величезній залі колишнього будинку великого князя Михайла Олександровича застав силу силенну народу, що де-далі все прибував. Тієї ночі відбувався так званий масовий арешт і до цієї залі звозили арештованих з усіх кінців і районів міста. З видатних людей я побачив там також і Любинського Миколу Михайловича, колишнього нашого міністра чужоземних справ Української Народної Республіки за Центральної Ради, що укладав Берестейську угоду з німцями 1918 року й інших, але ліпше прізвищ їх тут не згадувати. Десь близько 10-ої години почали нас розвозити до Лук’янівської в’язниці. Я потрапив знову до СК, до загальної камери ч. 16».

Велика зала, яку описує Костянтин Туркало, міститься в правому крилі маєтку на Липській, 16. Вона призначалася для банкетів та балів. До неї веде вхід із двору. Від цієї зали крізь одні двері можна потрапити до основних службових приміщень ЧК-ГПУ-НКВД, крізь інші в протилежному боці — на перший поверх флігеля слуг, де розміщені камери. Ця зала, яка ніколи не знала балів, попри це, збереглась у майже первинному стані — із шикарним каміном і чарівними скляними вікнами та дверима, що вели колись до саду, а тепер на подвір’я УІНП.

Наведу ще один уривок зі спогадів Костянтина Туркала, який стосується подій 1930 року. У ньому мемуарист описує, як його возили на допити з Лук’янівки на Липську, різні камери, у яких він сидів, а також їжу, яку подавали в’язням:

«На допит возили часто. На п’ятому допиті нарешті поставлено конкретне обвинувачення — участь в “контрреволюційній” організації “Спілка Визволення України” — скорочено СВУ.

Через тиждень мене знову перевезли до ГПУ, але не до “тюрподу”, а посадили в будинку, що міститься в центрі території ГПУ, в сутеренах, у кімнаті з маленькими віконцями під стелею. На другий день туди саме привели проф. Ганцова, і нас стало троє. Третій був кол. старшина української армії, за його словами арештований на кордоні при його переході до Румунії. На жаль, прізвище його забув. Його обвинувачували в шпигунстві. Він справляв приємне враження, але я досі так і не знаю, що то була за людина. Через рік, коли я був вдома, він телефонував мені. Якщо це справді він телефонував, то виходить його випустили, але з ним я не зустрічався й не бачив.

У цій камері, у сутеренах, у співжитті з проф. Ганцовим я ближче обізнався з цією чудовою, кришталевою, талановитою людиною. Його тепер немає. Він або загинув, або й досі десь поневіряється на півночі “необятной родины своей”.

По двох тижнях мене знову перевезли до Лук’янівської в’язниці в СК, посадили в одиночку, але вже на партері, № 7. Тут я сам одинцем просидів один місяць, а на другий дали мені в компаньйони педагога Гребенецького О. 3., що сидів у цій самій справі СВУ. З ним у цій камері я просидів іще місяць. Тоді перевезли мене знову до ГПУ і посадили в будинку на ріжку Лизаветської та Левашівської вулиць. Тут містилося залізничне ГПУ; два мої співкамерники — також інженери, — сиділи в справі якогось “шкідництва” на транспорті. У цьому самому будинку, десь в інших камерах це були сутерени — сиділи також під той час і Ніковський А. і проф. Гермайзе, і Єфремов, і Чехівський. Вранці під час 15-хвилинної прогулянки я бачив їх парами через своє маленьке віконце, чи, власне у дірочку в склі.

Практика слідства була така, що коли в’язня треба було мати під руками, щоб частіше можна було брати на допит, то перевозили його до самого ГПУ. Хоч це не виключало й того, що з Лук’янівської в’язниці також привозили на допит, а по допиті відвозили назад. А в’язниця від ГПУ була за 5–6 км. У мене слідчий був на прізвище Южний, але, розуміється, це прізвище прибране; з національности жид. Їх було чотири брати — Южний, Сєвєрний, Восточний і Западний. Усі працювали в ГПУ, а Западний якийсь час був навіть Начальником Київського Губернського ГПУ.

Урядових годин для допитів не було. Викликувано в різні години дня й ночі.

Годували, як звичайно в совєтській в’язниці, дуже зле. Вранці і ввечорі давали гарячу воду, іноді чимсь несмачним підфарбовану, а на обід о 12 годині юшка. Цю юшку в’язні називали “баланда”. Це брудна гаряча вода і в ній плавали або лежали на дні казана зернята сочевиці або пшона, у такій кількості, що їх легко було б порахувати, не витративши на це багато часу. І до цього всього хліба грамів із 300. Важко було існувати на таких харчах, тим то, коли не було заборони від слідчого, харчі передавали з дому. А тих, у кого не було рідні й вони не діставали, підгодовували ті, що одержували “передачі”».

Коли читаєш спогади Костянтина Туркала й порівнюєш їх зі збереженими приміщеннями, розумієш, що це унікальний історичний об’єкт. Жахіття 1920–1930-х років тут буквально застигли в часі та просторі. На пострадянському просторі я не знаю більше жодного об’єкта доби політичних репресій в СРСР, який би зберігся в такому відмінному, буквально первинному вигляді.

Архівних матеріалів, які я зібрав про події, що відбувались упродовж майже двох десятиліть у цьому будинку, вистачило б на величезне дослідження. Але в цій статті зупинюсь іще на кількох моментах.

Продовження незабаром.