Навіть якби масонської змови не існувало, її треба було б вигадати. Адже попит на масонів, цих «таємних правителів світу», звісно ж, уявних, завжди високий, особливо в суспільствах, застиглих у стані «одвічно вчорашнього» (Пьотр Чаадаєв про Російську імперію), «ста років самотності» (Ґабріель Ґарсіа Маркес про Латинську Америку). Застій як наслідок химерного суспільного договору» між елітою й народом. Більш як три століття цю «змову» завзято викривають там, де нудне повторення одного й того самого все ж таки прагне хоча б якогось смислу, нехай навіть зшитого білими нитками зі строкатих чужих лахміть давно зношених ідеологій, винайдених в інших місцях, з іншою метою та з іншого приводу.
Світ «одвічно вчорашніх ста років самотності» дратується винаходами та новаціями, однак залюбки користається створеними завдяки їм благами. Це світ споживачів зробленого іншими, світ людей, застряглих у нижчих щаблях піраміди Маслоу, озлоблених на носіїв смислу, не пов’язаного зі споживанням і насильством. Цей світ пожирає кожного, хто своїм потягом до науки та мистецтва зазіхає на похмуру рівновагу колективної згоди на застій, проте після їхньої смерті привласнює собі здобутки й пишається ними як власними. Цей світ керується не раціональними законами, а примхами незбагненної, отже, «священної» влади, влаштованої у вигляді перевернутої піраміди Маслоу. Перебуваючи в ньому, не варто сподіватися, що власною працею можна створити добробут, бо тут лише влада є умовою власності, а власність не гарантована нічим, окрім влади. Умовою ж влади є цькування меншості більшістю, а загальне благо лишається недосяжним маренням зацькованої меншості.
Читайте також: Червоні окуляри Едуарда Ерріо
Щоб не стати зацькованим, кожен мусить долучатися до цькування, себто розчинятися в більшості, бо якщо не цькуєш ти, цькують тебе, байдуже за що. Ти не в більшості, отже, незахищений. Завдяки цькуванню виникають і патрон-клієнтські осередки, де безпека та власність кожного клієнта гарантовані участю в полюванні, оголошеному патроном, а неучасть наражає на втрату гарантій і перетворення на об’єкт полювання. Патрон теж може стати здобиччю, якщо його багатство не перевищуватиме статків усіх його клієнтів і він виявиться неспроможним їх «годувати». Тож будь-хто може перетворитися на дичину. А дичині личить бути належно демонізованою, наділеною образом зла, адже без цього не існуватиме підстав для гуртування одвічних мисливців та збирачів, як і їхньої напрочуд живучої моралі.
Міхаіл Спєранскій. Просвітник і масон
І так може тривати нескінченно. Архаїчні соціальні практики хвацько вбираються в шати модерних інституцій, переконливо вдають із себе демократію (більшість проти меншості) і відповідність найпрогресивнішим світовим тенденціям. Модернізувалося й цькування: полюють уже не за «темними» чаклунами та відьмами (тепер вони є поважними екстрасенсами!), як це було в маленькому світі Середньовіччя, а за «світлом» Просвітництва, що починалося з масонів. І байдуже, що від них зосталася тільки порожня назва того, що давно перетворилося на політичні партії, громадські, релігійні, мистецькі та професійні організації. Адже безпечніше бити шкіру, полишену змієм, ніж самого змія, огортати нею зручну жертву, кинуту на вівтар колективної єдності. Більшість легше згромадити з невибагливого невігластва, що потребує диявольського змія й демонізації жертв, ніж із розбірливої освіченості, що заперечує демонізм, проте сама ладна принести себе в жертву. Лише так більшість може погодитися на нездоланну бідність, а її правителі здобувають необмежену владу й багатства, здійснюють завоювання, створюючи імперії, приречені на застій.
Історія однієї засмученості
У губернському місті Катеринославі на початку ХІХ століття жив собі дрібний чиновник Карл Єгорович Олей. Походив він із родини дрібного польського шляхтича, рано осиротів і подався служити в чужому для нього світі російської бюрократії. У 12-річному віці став кур’єром Інженерного шляхетського корпусу, а за 10 років дослужився до канцеляриста Шліссельбурзького земського суду. У 1805‑му обійняв посаду перекладача в катеринославській Конторі опікунства іноземних колоністів, здебільшого німців, які селилися в українських степах. Його бездоганну поведінку, старанність і ретельність у виконанні службових обов’язків губернське начальство не раз відзначало дрібними нагородами й обіцянками просування кар’єрними сходами. Його характеризували як людину підприємливу, котра знала багато мов і була достатньо тямущою в «різних науках».
Читайте також: Пролог до імперської реставрації
За цими скупими свідченнями офіційних документів можна уявити такого собі Акакія Акакійовича Башмачкіна, титулярного радника й канцеляриста, героя повісті Миколи Гоголя «Шинель», який задля економії, щоб придбати цю пересічну річ, відмовляється від вечірнього чаю і ходить навшпиньках, щоб не стоптати чобіт. Ефект украденої шинелі справив на катеринославського Башмачкіна указ імператора Алєксандра І «Про правила надання чинів у цивільній службі й випробування в науках» від 6 серпня 1809 року. Цей акт імперської волі скасував порядок надання чину колезького асесора (8-й клас «Табелі про ранги») та відповідного отримання спадкового дворянства за вислугою років у попередньому чині титулярного радника (9-й клас). Відтепер колезьким асесором міг стати лише власник свідоцтва про закінчення університету або складання іспитів із російської мови, правознавства, історії, статистики, математики та фізики.
Здавалося б, це був прогресивний акт, що змушував імперську бюрократію, застряглу в невігластві та корупції, скуштувати «плоди просвітництва» й підготуватися до високого служіння. Його натхненником був імперський статс-секретар Міхаіл Спєранскій, завзятий ліберал, просвітник і масон. У 1803–1804 роках він провадив реформу освіти, сприяв створенню нових університетів (зокрема, у Харкові), державних і приватних училищ. Проте спадкове дворянство вчитися не поспішало, бо від народження мало переваги, закріплені законами Єкатєріни II. Налаштований на благе діло реформатор, зобов’язавши «трутнів» навчатися, звісно ж, не подбав про автономію університетів та пристойну оплату праці професорів. Іронічний віршик Алєксандра Сумарокова добре схопив суть ситуації: «Танцовщик, ты — богат, профессор, ты — убог; конечно, голова в почете меньше ног». Тож артистам розважального жанру в суспільстві з паразитичною «елітою» живеться краще, ніж професорам. Принижені й позбавлені суспільної ваги, вони мусили імітувати хорошу успішність нікчемних фонвізінських «недорослів», беручи від них принизливі хабарі й не перешкоджаючи їхньому «гусарському» розгулу. Щойно створені навчальні заклади перетворилися на фабрики з випуску титулованих невігласів. Стався парадокс: той, хто міг учитися, не хотів, хто хотів, той не міг. А хто дуже-дуже хотів, усе ж таки міг, але ціною страшних поневірянь, злиднів, приниження й очманілого зубріння в тісному сусідстві з розгульним «гусарством», що не барилося дати копняка недоладному розумникові. «Ще ніколи любов до наук не призводила до дії, настільки протилежної їх меті», — підсумував наслідки освітньої реформи Спєранского історик і літератор Ніколай Карамзін.
Південноукраїнське село Кларівка. Літографія, 1843 рік
У Гоголевій повісті Акакій Башмачкін, після того як злодії стягли з нього шинель, мету й гордість його життя, перетворився на примару, що тинялася темними провулками й зривала шинелі з пліч «значних осіб». Із Карлом Олеєм сталася не менш дивна метаморфоза. Цей зразковий службовець, знавець іноземних мов і «наук», не вступив до університету й не став складати іспитів для отримання свідоцтва, необхідного для подальшої кар’єри. Навпаки, він завів дружбу з пропащими гульвісами й занурився в пияцтво та розпусту. За недбале виконання службових обов’язків був звільнений. Незабаром на нього порушили кримінальні справи про «вчинення насильства дівці купця Кисельова», побиття відставного солдата Бермотова, вбивство німця-колоніста Карновського й пограбування німця-колоніста Кершбаума. Здавалося, він опустився на саме дно, звідки немає вороття. Але його падіння було ще більшим, ніж могло здатися законослухняному обивателеві: у ньому прокинувся диявольський змій масонства, що спокусив на створення таємного товариства з планами розчленування благословенної імперії Романових.
«Орден лицарів лева»
Як виявилося, Карл Олей був популярним серед провінційного дрібного чиновництва, котре, як ішлося у висновку Комітету міністрів Російської імперії від 16 лютого 1810 року, «по воспоследовании указа о заграждении производства в 8-й класс […] пришли в уныние». Близько 200 осіб стали адептами створеного ним «Ордену лицарів лева» (інакше «Корпус лицарів лева»). Здебільшого це були дрібні чиновники в статусі особистого (не спадкового) дворянства, які втратили надію на успішну кар’єру й життєвий успіх під скіпетром російської монархії. Серед них траплялися поляки (як-от сам Карл Олей), шведи, німці, але переважали нащадки українських козацьких старшин, які після ліквідації Гетьманщини у 1764-му й Запорозької Січі у 1775-му не надто успішно кооптувалися до російського дворянства.
Читайте також: Таємна місія Остапа Луцького: «прихисток для Галицького короля»
Колишні землі Війська Запорозького та Кримського ханства, недавні ногайські степи на початку ХІХ століття мали не надто устаткований, а часто сумний вигляд. Усе перебувало в скуйовдженому і вкрай невпорядкованому стані. Губернське місто Катеринослав, що постало на місці запорозького містечка Кодака й слободи Половиці, зовні нагадувало скупчення звичайних українських сіл. Біля поодиноких «палаців» та адміністративних будівель по-старосвітському паслася домашня худоба; бруд і багнюка були головною прикметою тутешнього ландшафту. Тож наміри правителя «новоросійського краю» Ґріґорія Потьомкіна створити тут «Південну Пальміру» з університетом виявилися ефемерним маренням.
На початку 1780-х запорожців, які лишалися жити відрубними зимівниками, зігнали до щойно створених міст і слобід. Хтось із них подався на Кубань й записався до Чорноморського козацького війська, хтось ставав кріпаком, хтось вільним поселянином і лише дехто російським офіцером або цивільним чиновником нижчих щаблів. Кримські татари й ногайці масово мігрували до Туреччини. На їхнє місце приходив український, російський, болгарський, грецький і польський люд. Південноукраїнське селянство час від часу приходило в рух «шукання козацтва», а зміна підданства для нього ще була звичайним явищем. Та й сама належність краю до Російської імперії лишалася під сумнівом, адже йшла російсько-турецька війна 1806–1812 років, результат якої у 1809-му ніхто не міг передбачити.
Потьомкінський палац у Катеринославі. Розфарбована світлина початку ХХ століття
Хоч би як натужно російські офіційні документи називали цей край Новоросією, він поволі набирав українських рис, зберігаючи етнічну строкатість. Українська мова переважала навіть у Криму. Вчитель російської словесності у Феодосії Міхаіл Дмітрєвскій у 1820-х роках свідчив: «Русских, коих большая часть живет в Симферополе и в Феодосии, также в пяти или шести деревнях, со взятия Крыма ими заселенных, в других же городах Тавриды […] очень мало. Российский язык, которым наши соотечественники говорят в Крыму, весьма много испорчен малороссийским и польским наречиями; причиною сему то, что там находится очень много малороссиян и поляков. Великороссиянин, приехавший в Крым, найдет там много невразумительных для него слов, которыя заставляют его задуматься при самом разговоре русскаго с русским человеком. Для любопытства я привожу здесь некоторыя слова, которыя в употреблении у самых природных россиян, в Крыму живущих: бачить (видеть), сховать (спрятать) […], зробыть, кухлик, глечик».
Тож Карл Олей, досвідчений чиновник, хай і дрібний та авантюрний, плекав далекосяжні плани, маючи чітке розуміння ситуації. І до справи підійшов із державницьким розмахом. Як виявило слідство, керівним органом «Ордену лицарів лева» він оголосив «кабінет міністрів», себе призначив на «посаду» його голови й наполягав на звертанні «ваше превосходительство». Дрібномаєтний дворянин Харченко здобув чин «міністра кабінету», семінарист Султанов і дрібночиновний Дзюбенко стали генералами, службовець Дворянської комісії Комишанський — полковником, німецький колоніст Гофман — капітаном. Наймолодшими членами таємного товариства були семінаристи Кошевський і Шульжевський. «Лицарям лева» Карл Олей щедро роздавав патенти на чини й титули на кшталт герцогських, запевняючи, що підписані ним папірці стануть державними документами після реалізації задуманого ним плану. А план був такий: зібрати 4 тис. «лицарів» і сформувати з них військо, добути способом фальшування державних асигнацій та грабунку кошти, використати їх на закупівлю зброї, а з настанням зими, коли річки вкриються кригою, рушити в Крим, збурити серед його мешканців антиросійське повстання і повернути півострів під османський суверенітет за умови, що турецький султан визнає Карла Олея королем кримським, а його підначальних — титулованою аристократією.
Таким чином, «Орден лицарів лева» створював власні «збройні сили» та «фінанси». Карл Олей навчився знімати амальгамою відбитки печаток з урядових документів, робити фальшиві паспорти, заготував матеріали для випуску фальшивих асигнацій (цим займався «машинний майстер» швед Бем), відряджав своїх представників по різних закутках колишньої Новоросійської губернії для вербування нових членів і збирав із них членські внески. На ці кошти було придбано 150 пар пістолів. І, звісно ж, як годиться справжнім масонам, «лицарі лева» виливали зі свинцю хрести «на кшталт кавалерських» (мабуть, мальтійських), розробили статут і склали текст присяги на вірність «Ордену», провадили ініціації, використовували тайнопис для секретного діловодства й запровадили титули на означення ступеня посвят у таємний план.
Читайте також: Десять негренят у Кремлі
Отже, магістр чудернацького провінційного масонства покладав надію на сліпу фортуну війни Російської та Османської імперій, проте добре розумів непевність російського владарювання на півдні України. Ніхто не може знати, чи вдалося б Карлу Олею захопити Крим за іншого перебігу подій, так само як колись козацький отаман Єрмак, теж авантюрист, завоював ціле Сибірське ханство й «поклонився» ним московському цареві. Однак справу вирішив дрібний випадок: пограбований «лицарями лева» німецький колоніст Фрідріх Кершбаум доніс на своїх кривдників катеринославському цивільному губернаторові Кирилу Гладкому. Нитка, за якою потяглося слідство, вивела на весь клубок. Близько 200 осіб, причетних до справи Олея, постали перед судом, лили сльози гіркого розкаяння й запевняли, що чинили те все, будучи під хмелем, заради жарту й розваги. Очільник «Ордену лицарів лева» на допиті виправдовувався, що хотів набрати волонтерів, щоб стати на службу його величності імператора всеросійського, і діяв за тим самим принципом, за яким із волонтерів у Криму набирали уланський полк.
Ця майже фантастична історія закінчилася реалістично і в типовий для Російської імперії спосіб: закутого по руках і ногах Карла Олея відвезли до Сибіру, на Нерчинську каторгу. Фрідріх Кершбаум, як вірнопідданий викривач «масонської змови», отримав 500 руб.; подарунками й нагородами було відзначено кількох чиновників Катеринославської губернії за пильність та рішучість у боротьбі з ворогами «віри, царя і вітчизни».
Цей випадок не минув безслідно для «світила російської бюрократії» Міхаіла Спєранского. Що прикметно, під час розгляду справи Олея на засіданні Комітету міністрів Російської імперії було зазначено, що однією з причин появи химерного масонства в Катеринославі стали реформи, ініційовані імперським статс-секретарем. Вони, мовляв, багатьох довели до смутку. Пішли гуляти плітки про те, що масон Спєранскій підриває основи Російської імперії, змовившись з іноземними масонами. У березні 1812 року імператор Алєксандр I, театрально заливаючись сльозами гіркого прозріння й розпачу, звільнив свого статс-секретаря і під конвоєм відправив його на заслання в Пермський край. Влаштована царем вистава потішила консервативне дворянство, адже найбільшого масона імперії було повалено й затавровано всенародним прокляттям. Між лібералізмом і вселенською змовою масонства було поставлено знак рівності. «Отечественная война 1812 года» закінчилася тріумфальним єднанням еліти» і «народу, поміщиків і кріпаків, пов’язаних священною непорушністю буцімто укладеного між ними суспільного договору.
«А що на ту пору Ауреліано мав дуже туманне уявлення про консерваторів і лібералів, то тесть якнайпростіше пояснив йому, в чому полягає різниця між цими партіями. Ліберали, мовляв, це масони, лихі люди, які виступають за те, щоб перевішати священиків, запровадити цивільний шлюб і розлучення, визнати рівні права за законними й незаконними дітьми і, скинувши верховний уряд, роздробити країну — проголосити її федерацією. На противагу їм консерватори одержали владу від самого Господа Бога, обстоюють непохитний громадський порядок і родинну мораль, захищають віру в Христа, основи влади і не хочуть допустити розшматування країни», — писав Ґабріель Ґарсіа Маркес у своїх «Ста роках самотності». Варто лише замінити ім’я іспанське Ауреліано на будь-яке російське, щоб побачити в цьому тексті «одвічно вчорашнє», зазначене Пєтром Чаадаєвим. Чинне й досі. І не лише в Росії.