Історія

  ▪   Ірина Дмитришин
  ▪   Париж

Червоні окуляри Едуарда Ерріо

«Це дуже зворушливо: на кожному кроці російський народ мені протягує руку». Карикатура антикомуністичної організації CILACC на відгуки Едуарда Ерріо про СРСР
Як візит до СРСР відомого французького політика посприяв відбілюванню іміджу сталінського режиму
Матеріал друкованого видання
№ 44 (624)
від 31 жовтня

Відомий французький політик міжвоєнного періоду (прем’єр, голова парламенту, лідер партії радикал-соціалістів) Едуард Ерріо відвідав Радянський Союз у серпні — вересні 1933 року, пробувши там 15 днів, із яких 5 провів в Україні. До Одеси він прибув 26 серпня, далі 27-го числа відвідав Київ, 28-го Харків і 29-го Дніпрельстан. 

 

Наприкінці 1920-х років СРСР змінює свою ізоляціоністську й агресивну політику, щоб інтегруватися з міжнародною спільнотою і політично, і фінансово. На початку 1930-х він не належав до Ліги Націй і не був визнаний США. На момент візиту Ерріо існувала напрацьована система організованих візитів до Радянського Союзу: одна за одною робітничі делегації, письменники, інтелектуали приїжджали завдяки В­сесоюзному товариству культурних зв’язків із закордоном, створеному в 1925 році. Мета була очевидна: повертаючись додому, вони мали оспівувати Країну Рад, її досягнення та успіхи, створюючи позитивний імідж. Вважається, що загальна кількість відвідувачів у 1920–1930-х сягнула 100 тис. Візит політика рівня Ерріо давав змогу піднятися на вищий щабель.

 

Читайте також: Пролог до імперської реставрації

 

Рішення запросити Ерріо ухвалили в червні 1933-го з огляду на його прорадянські настрої. Справді, потрапивши у велику політику, Ерріо завжди був налаштований на зближення з СРСР і ніколи не втрачав нагоди підкреслити це. Він уже навідався до Росії у вересні 1922-го й був одним із палких прихильників визнання Радянського Сою­зу Францією, що, власне, й зробив, коли прийшов до влади у 1924-му. Прибічник французько-російського альянсу, саме він підписав із радянським послом у листопаді 1932 року Пакт про взаємний ненапад та невтручання. 

 

На момент візиту Ерріо був не при владі, але ні в кого не було сумніву, що він повернеться на найвищі посади. Власне, це дало змогу представити візит як «приватний» і не перейматися офіційною організацією чи побоюватися протестів, які, безумовно, спричинив би офіційний візит, якщо він узагалі був би можливим. Імовірно, подорож Ерріо до Софії в серпні 1933-го на конгрес радикал-соціалістів (із цієї нагоди він відвідав Грецію й Туреччину) і наштовхнув на ідею навідатися до Радянського Союзу з боку Чорного моря.

 

Спростування Голодомору 

 

Заперечити існування голоду було чи не головною метою запрошення Ерріо. «Брехлива інформація про голод стосується головно України, тому бажано було б показати йому радгосп чи колгосп саме в Україні. Якщо ми не зробимо цього, поки він в Україні, якщо ми покажемо колгосп деінде, це може підштовх­нути його до хибних заяв. (...) Дуже важливо показати йому щось зразкове на селі. У Криму можна показати Лівадію, але головне — правильний вибір колгоспу й акуратна організація розмови із селянами», — наголошує підготовчий документ. 

 

Знову голод, знову смерті в Росії. «Отакої! Відтоді як говорять про смерті, ТАМ ЩЕ ЛИШИЛИСЯ ЖИВІ?» — так жартувала комуністична l’Humanite в 1933-му 

 

Зі свого боку, французька дипломатія отримувала від посольства в Москві новини про колективізацію, її просування та успіхи, і вже від весни 1932-го надходила інформація про селянські повстання в Україні, голод, апаратні чистки — саме тоді, коли Ерріо був міністром закордонних справ. У документах, які зберігаються в архівах міністерства, олівцем підкреслені тільки пункти, які стосуються заходів, що покликані побороти негативні явища. Чи це підкреслив Ерріо?   
У той час як французька преса загалом мало цікавилася темою голоду, комуністична преса малювала ідилічне життя колгоспів. У спецвипуску l’Humanité Поль-Ваян Кутюр’є стверджував: «Я був у колгоспах. […] Машини, електрика є в найвіддаленіших куточках. Орач стає механізатором, він змінився фізично, як і манера одягатися: він наближається до робітника. [...] Село з дитячими садками, де дбають про малечу, у той час як матері працюють у полі, село з клубом, бібліотекою, технічними курсами, кінотеатром, радіо втратило свій примітивний характер... Понад те, на цих великих державних фермах [...] село вже зникло на користь ультрамодерного міста, де живуть у квартирах із центральним опаленням тисячі сільськогосподарських робітників! Як далеко ми від спання на соломі на великих фермах нашої Боси!». Тоді ж радянський письменник і журналіст Познер пояснював у Франції, що куркулі, які повинні бути знищені як клас, у депортації мають «право, а не обов’язок працювати: їхня праця оплачується згідно з профспілковими тарифами». 

 

Читайте також: Таємна місія Остапа Луцького: «прихисток для Галицького короля»


Загалом французькі медіа висвітлювали голод із огляду на свою політичну належність: ігнорований або заперечуваний комуністичною чи лівою пресою, про нього писали в антикомуністичних публікаціях чи правих виданнях. Таким чином тема голоду доклалася до загального розколу довкола СРСР: поза фактами це було питання віри. Отже, реакції Едуарда Ерріо очікували, і вона спричинила чимало дебатів. Полеміка ставала дедалі інтенсивнішою в міру того, як його заяви доходили до Франції, провокуючи протести та здивування одних і радість та схвальні відгуки інших. 


Подорож Ерріо була спланована в найменших деталях. Після того як остаточно визначилися з кандидатом, радянське посольство у Франції підготувало докладний звіт про нього, його політичний шлях тощо. 


Ми можемо простежити за всіма пересуваннями Ерріо завдяки французькій та радянській пресі (центральній та українській), а також звітам служб безпеки, які дають змогу зазирнути за лаштунки. І останнє джерело — спомини свідків. Усе це разом відтворює досить повну картину.


До останніх днів, які передували візиту Ерріо, влада вагалася щодо доцільності відвідання ним колгоспу. Зрештою він побував у двох: «Червоному промені» в Біляївці, що за 45 км від Одеси, і комуні «Інтернаціональ» у селі Велика Хортиця. У Біляївці, за свідченням голови ГПУ Одеси, «все, що він побачив у колгоспі, справило гарне враження»: Ерріо посадив біля себе колгоспницю, цілувався з усіма, позував перед фотографами та операторами, жартував, куштував звичайний обід у селянській хаті. Ерріо, а також посол Альфан і журналіст Жорж Люсіані, які його супроводжували, ставили запитання, торкалися мішків, щоб переконатися, що в них справді зерно, і були задоволені почутими відповідями, які Ерріо занотовував у спеціальний блокнот.


Побоювання радянських служб були марними: те, що вони не змог­ли приховати від Ерріо, той зумів приховати від Франції. Фактично він був водночас маніпулятором і маніпульованим. Тому що коли він казав «перед моїм від’їздом мені дали назву селища, яке заторкнуло лихо», то брехав подвійно: ніхто не давав йому жодної назви селища, тоді як голод не був окреслений одним селищем, і такий добір слів уже сам по собі применшував, якщо не сказати заперечував, реальність.

 

Ви бачили це море? Це Чорне море. До революції це була невеличка калюжа. Карикатура антикомуністичної організації CILACC


Співаючи в численних інтерв’ю та виступах дифірамби Радянському Союзу, він абсолютно свідомо вдавався до маніпулятивних порівнянь: «...Там, як і у Франції, можна побачити добре оброблені землі, чисто одягнених людей, молодь вільну та горду, чудових дітей... А деякі міста є зразками урбанізму. Звичайно, це не означає, що немає бідних регіонів, прихованих нещасть. А в решті Європи? А у Франції?». Не менш показовим 
є твердження Ерріо, що кожен народ відповідно до свого темпераменту та культури має право обрати для себе внутрішній режим, який йому підходить, й інші народи не повинні жодним чином втручатися.

 

Баталії в пресі


Особливу увагу в заявах Ерріо привертало питання голоду, переважно через публікацію 29 серпня в газеті Le Matin свідчення американки українського походження Марти Стебало, яка змогла відвідати своїх родичів. Її моторошні розповіді, надруковані в кількох номерах, супроводжувалися поясненнями журналістки Сюзан Бертійон, яка була в контакті з українською громадою. У питанні голоду заяви Ерріо зазнали помітної еволюції. Так, у першому інтерв’ю закордонній пресі на запитання про радянське сільське господарство Ерріо відповів, що не може нічого сказати, оскільки бачив «тільки один радгосп і два колгоспи різного рівня розвитку», тільки-но виїхавши за межі Радянського Союзу, він заявив, що не вірить у російський голод. А вже в Парижі 14 вересня він був красномовнішим: «Я побував в Україні. І можу вас запевнити, що вона схожа на сад, повний дарів, прекрасний сад чорної й масної землі, вкритої, скільки сягає око, чудовим урожаєм. Хтось запевняє, що цей край переживає сумні часи. Не можу казати про те, чого не бачив. Але я був у місцях, про які йдеться. І бачив лише розквіт. Майже всюди працювали електричні молотилки».

 

На банкеті Радикальної партії 17 вересня 1933-го, де він насамперед возвеличує радянський народ, Ерріо був уже агресивнішим, стверджуючи, що голод є легендою, яку поширюють ті, хто хоче колонізувати Україну, натякаючи на гітлерівську Німеччину. Саме звідси газета Le Matin цитує фразу, яка ввійшла в історію: «Коли стверджують, що в Україні лютує голод, дозвольте мені знизати плечима». А 19 листопада у Віші Ерріо висловився зовсім прозоро про те, що, на його думку, ховається за новинами про голод: «...Російський голод, яким розмахують, як опудалом, є підозрілим продуктом гітлерівської пропаганди. Насправді посівні площі були збільшені й урожаї покращені». Ця фраза була винесена великими літерами на першій сторінці комуністичної l’Humanite.

 

Читайте також: Десять негренят у Кремлі


Таким чином, Ерріо категорично відкидає чутки про голод, підкреслюючи промислові та інтелектуальні надбання Радянського Союзу, але й звинувачує Берлін, який закидав йому через пресу те, що він дав себе обдурити. Ерріо обернув аргумент на свою користь: якщо Німеччина Гітлера незадоволена, отже, він на правильному шляху. На той час бездоганний аргумент.

 

Справжній тріумф для Радянського Союзу настав тоді, коли Ерріо 21 вересня адресував із Ліона своєму супровідникові під час п­одорожі листа з проханням надати інформацію щодо «удаваного голоду в Україні», запевняючи його, що він знайде «як її використати». Невідомо, чи була і якою була відповідь на те прохання Ерріо. Але саме існування такого запиту свідчить про заангажованість Ерріо в запереченні голоду в Україні.

 

Ім’я Ерріо стає справжньою референцією в дебатах довкола голоду. Шарль де Перре-Шаппюї за кілька днів перед поверненням Ерріо звинувачує його в «конспірації тиші»: «Незважаючи на домовленості й накази, наближається час, коли правда буде відома. Останні місяці до французьких вух долинає слабка луна про те, що відбувається в Україні та на Північному Кавказі. Іноземна преса голосами англійських, німецьких, швейцарських, бельгійських газет щодня пише про поширення лиха... Незабаром великі французькі медіа, своєю чергою, пробудять увагу громадськості до нового голоду, який охопив територію, вдвічі більшу за нашу. Неможливо більше мовчати про жахливе становище, у якому перебуває 30 мільйонів людей і яке є справжнім соромом цього світу, що претендує називатися цивілізованим». По інший бік політичного спектра Фернан Ґреньє писав у l’Humanite: «Коли ми кажемо, що голод — це вигадка, чимало людей нам не вірить. Але коли Ерріо після відвідання України, де, як пише газета Le Matin, «убивають дітей для того, щоб їх засолити та перемолоти на паштет», стверджує, що його «враження прекрасні», що він був «заскочений науковою організацією праці й вражений виховною роботою, яка ведеться серед селян», кожен «середньостатистичний француз» починає розуміти: Le Matin пудрить нам мізки!».

 

Не заперечувати й не діяти 


Заяви Ерріо мали наслідки й на міжнародній сцені. Коли українські емігранти в Європі разом з українськими політичними діячами Польщі, Чехословаччини та Румунії спромоглися достукатися до Ліги Націй та Міжнародного Червоного Хреста в Женеві, заперечення Ерріо були серед аргументів проти втручання в радянські справи й ці міжнародні важелі не були задіяні. Водночас із доповіді французької безпеки щодо Конгресу національних меншин у Берні дізнаємося, що Радянський Союз був готовий публічно визнати голод, «пояснивши його транспортними негараздами й діяльністю «саботажників». Але, як зазначено в доповіді в дужках, це було до візиту Ерріо. Газета Le Matin резюмувала ситуацію так: «Женева зіткнулася з неминучими процедурними проблемами. Утім, трагічний факт українського голоду був проголошений і практично визнаний 76-ю сесією ради Ліги Націй».  

 

Поль-Ваян Кутюр’є в селянській родині. Після відвідин СРСР лідер французьких комуністів співав оди колгоспам на сторінках партійної газети l’Humanite 


Паризький «Тризуб» не помилявся щодо результату українських зусиль на міжнародній арені, написавши тверезо й завбачливо: «...Ми повинні констатувати, що справді не існує (допоки не буде створена міжнародна конвенція прав людини) жодної міжнародної юридичної норми, на яку могла б спертися Ліга Націй, щоб покласти край цьому жахливому злочину або щонайменше висловити протест». 

 

Новітня міфологія 


Повернувшись до Франції, Ерріо написав книжку про свою поїздку, що на той час було майже нормою: всі, хто навідувався до СРСР, вважали своїм обов’язком поділитися власними враженнями. «Орієнт» з’явився в березні 1934 року у видавництві Hachette. У книжці міститься розповідь про всю подорож: Туреччина, Радянський Союз, Латвія. Україні присвячено розділ із 29 сторінок із загальних 418, у якому Ерріо, маючи визнаний літературний хист, захоплюється пейзажами, великою рогатою худобою та кольорами: сріблом річок, смарагдом полів, шоколадною землею, тьмяною зеленню лісів у тумані. Але найбільше надзвичайно багатим урожаєм. Тут «не знають, куди складати стільки зерна».  
Опису відвідин колгоспу передує розповідь про організацію радянського сільського господарства, різницю між колгоспами, радгоспами та індивідуальними господарствами. Усе це скидається на надані владою інструкції: «Щоб показати нам український колгосп, нас везуть до Дністра, що за 40 км від Одеси. Після того як ми перетнули німецьке село Фриденталь... у страшну спеку і в хмарах пилу спускаємося на поле. Селяни зайняті молотьбою. Налічуємо близько сотні чоловіків, жінок та дітей. Голоси впереміш із ревом двигуна. Одяг із грубої тканини, на голові білі хустинки, очі захищені окулярами, босі, легкі й прудкі, жінки наповнюють молотарки. Нескінченний рух. Їдальня готує для женців обід. Поруч пост Червоного Хреста на випадок поранення. Багато життя і навіть радості. Небом повільно пропливають великі білі хмари».


Далі йде опис Біляївки: спеціалізація колгоспу, кількість членів, будинків, гектарів, із якого дізнаємося, що цього року селяни отримають після всіх вирахувань державі 10 крб і 15 кг зерна та інших продуктів на трудодень. Ерріо стверджує, що селяни вступають до колгоспу добровільно, зберігаючи хату, корів і свиней. Єдине, що їм забороняють, то це сільського­сподарські машини і коні. Про що йому повідомив Влас Чубар, який також запевнив, що режим дозволяє обидві системи, колективне й індивідуальне господарство, і що єдині, з ким бореться держава, — куркулі.


«Ми приїжджаємо в центр Біляївки. Інформаційна дошка в червоній частині розповідає про видатних трудівників, а в чорній про поганих. Село, прикрашене червоними прапорами, на вигляд як нове. Сховища зерна виходять на просторий двір, на якому стоять машини. Нам пропонують хліб із нового врожаю. Сердечний, гостинний прийом в одній із хат, досить скромній на вигляд, де господар між уже звичними портретами Сталіна та Лєніна встановив радіо. [...] У селах зорганізована не тільки технічна, а й політична освіта трудівників. Створюються ударні бригади. Друкована газета ознайомлює найбідніших селян із результатами їхньої роботи і в разі потреби з помилками».  
В описах колгоспів є все, щоб заспокоїти французів: раціональна організація, індивідуальна свобода, санкції за зловживання. Усе просто й логічно: оплачувана робота, захищені селяни. Це ж природніше, ніж уявити сцени вилучення зерна чи канібалізм, депортації, рабську працю та смерть через голод. Але що спонукало Ерріо запевняти Францію в наявності постів Червоного Хреста в полі, сільськогосподарських машин у великій к­ількості чи радіо в хатах? Чи справді він не мав жодних сумнівів  та щонайменшої підозри в тотальній любові до радянських вождів?

 

Читайте також: Симулякр конфедерації


Цю книжку, передмова до якої була написана 1934 року, можна вважати офіційним звітом про подорож — Ерріо хотів її представити саме такою. Бо якщо, припустімо, якісь заяви на місці чи одразу після повернення могли пролунати зопалу, щоб не образити господарів, або на хвилі повернення, то написання книжки дає достатньо часу для того, щоб зважити й проаналізувати побачене й почуте. Тож у ній містяться «меседжі», які Ерріо саме хотів донести.

 

«Зручна» оптика й прямий зиск 


Успішний візит до Радянського Союзу для Едуарда Ерріо був украй важливим. Ішлося передусім про те, щоб дістати підтвердження його власної політики на зближення з СРСР. Радянський Союз прагнув утвердити імідж квітучої країни під керівництвом сильного режиму, гідного долучитися до світової спільноти, і заперечити чутки про голод. Обидві сторони були зацікавлені в успішності візиту й жодна не бажала полеміки. 
Приїзд Едуарда Ерріо до СРСР уже був досягненням, його мовчан­ня стосовно голоду було б перемогою, а заперечення становили справжній тріумф. Радянський Союз даремно хвилювався. Те, що не змогли приховати, завуалювала позитивна оп­тика високого гостя. Сталінський режим не зміг би досягти свої мети без прихильної участі — свідомої чи несвідомої — Ерріо. Його особу було використано, його свідчення було перетворено на інструмент. Але він сам дозволив це своєю «злочинною поблажливістю». Ерріо погодився грати роль в організованому для нього спектаклі. Без партії, яку він зіграв після повернення, радянська мізансцена не досягла б такого успіху.
Сьогодні ми ще не можемо відтворити повну картину візиту, ос­кільки не всі архіви доступні. Утім, те, що нам уже відомо, зусилля, які було докладено, щоб обдурити Ерріо, політичні імперативи, якими він керувався, не в змозі зняти з нього відповідальність.


Якщо припустити, що, оточений увагою, він не побачив справжньої ситуації в Україні, цілком очевидно, що це його влаштовувало. Проблема не так у тому, що він не бачив, як у тому, що стверджував: голоду немає і не було, усі розмови про голод є продуктом пропаганди. Навіть якщо йдеться про «підказану брехню», Ерріо цілковито прийняв її і жодним чином не поставив під сумнів. Відтоді його ім’я в статусі безпосереднього свідка використовували проти тих, хто намагався бодай чимось зарадити ситуації чи поширити інформацію про голод, закриваючи їх у таборах поплічників нацизму чи роблячи їх як мінімум підозрілими. 

 

Читайте також: Реформа, що зруйнувала СРСР

 

Едуард Ерріо вирушив у подорож із подвійною метою: мир  і зближення з Радянським Союзом або радше ідея миру через союз із СРСР. Він бачив достатньо речей, які мали б зародити в нього сумніви. Але неприємні візії він відкидав. «Ментальний відсіювач», про який казав Кестлер, зробив свою справу: ні помічені недоліки, ні побачені картини не змогли відвернути його від того, що було, як він вважав — і це єдине, що можна йому зарахувати, — в інтересах Франції. 
До політичних мотивів та персональних амбіцій додається французько-радянська економічна угода, доля якої вирішувалася власне в момент подорожі. Вона впиралася в проблему демпінгу: радянські товари були дешевшими за французькі. Збільшення імпорту до Франції тільки підживлювало дискусії про товари, вироблені під тоталітарним режимом, продукт рабської праці. У жовтні 1930 року цей імпорт уже вимагав міністерського дозволу, що призвело до симетричної відповіді Москви, яка майже заборонила поставки з Франції. Тому французькі промисловці тиснули на політиків із вимогою відмовитися від ліцензії на імпорт. Протокол тимчасової угоди було підписано в Парижі 26 серпня, у день, коли Ерріо приїхав до Одеси. До речі, він виступав за поновлення сполучення Марсель — Одеса: кораблі мали привозити до СРСР алжирські фосфати й відпливати до Франції, навантажені «твердим українським зерном». Очевидно, визнавати голод було не на часі.

 

Наскільки Ерріо був чутливим до радянської риторики, яка постійно реферувала до Великої французької революції та до ідеалу соціального прогресу, де куркулі представляли темний пережиток минулого? Чи був би він менш схильним заплющувати очі, якби не йшлося про «домінуючий клас»? Наскільки Ерріо перебував у полоні візії «поганих селян», яку йому накидали? Дегуманізувати куркулів було частиною ідеологічного арсеналу: представлені як покидьки, що противляться поступу історії, — їх знищення переставало бути втратою. 

 

Вибір Ерріо та позиція Франції у ставленні до Радянського Союзу не можуть розглядатися (і бути зрозумілими) без урахування міжнародної ситуації. Прихід Гітлера до влади шокує Європу, матеріалізуючи загрозу нової війни. Французько-радянське зближення починаючи від 1933 року є переду­сім антинімецьким. Піcля подій лютого 1934-го в Парижі політична сцена трансформується під знаком антифашистської єдності, уникаючи критики сталінізму. Захищати Радянський Союз означало боротися з нацизмом. Ставити під сумнів його дії дорівнювало підтримувати Гітлера, принаймні до великих чисток 1937 року. Між засліпленими і наївними, переконаними прихиль­никами і стратегами меншого зла заяви Ерріо якщо не відкривають, то сприяють цьому рухові й цілковито в нього вписуються. Більше ніхто не порушуватиме питання голоду. Воно лишається в минулому, нові загрози виправдовують забуття.

 

За відсутності прямих докумен­тальних свідчень важко стверджувати, наскільки Ерріо вірив у ті принади колгоспного життя, про які розповідав. Але, на мою думку, його замовчування реальної ситуації не є доказом незнання, радше навпаки. Машина сталінської пропаганди, безумовно, і без Едуарда Ерріо змогла б приховати правду. Але їй не вдалося б зробити це так блискуче без зачарованих подоро­жніх, серед яких Ерріо посідає чільне місце. 

 

Едуард Ерріо піднімає на поверхню питання відповідальності політика та його вибору, коли прорахунок дорівнює злочинній спів­участі. Питання, яке кількома роками пізніше Реймон Арон, аналізуючи замилування західних інтелектуалів радянським режимом, окреслить у трьох вимірах : політична безвідповідальність, наукова помилка та моральна провина. 

 

-----------

Едуард Ерріо (1872–1957), голова парламенту (1924, 1936–1940, 1947–1954) і мер Ліона (1905–1957), міністр кількох урядів, тричі прем’єр-міністр, багаторічний очільник впливової на той час партії радикал-соціалістів, а також письменник і член Французької академії.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.