Саудівська Аравія вже звично нарікає на плани Адміністрації Обами щодо Близького Сходу (див. Тиждень, № 47/2013). Європейці ніяк не заспокояться через скандал із прослуховуванням. Китай насміхається з паралічу влади у Вашингтоні. Латинська Америка почувається то забутою, то поневоленою. Нелегкі часи настали для дипломатів США. Їхня країна терпне від страху перед падінням, і від кожного нового конфлікту аж зашпори заходять.
Після п’яти років, поглинутих світовою фінансовою кризою (а крім них іще десяти з чимось, потрачених на безуспішні війни), настрої в Сполучених Штатах не можуть не бути похмурими. Та все ж таки величезні колеса американської владної машини крутяться. Армія не знає собі рівних, і не знатиме (навіть якщо фінансування вже не таке щедре). Економіка вибирається з прірви. Незважаючи на Ірак, ідеали ліберальної демократії та відкритих ринків усе ще не втратили сили.
У геополітиці США не мають безпосереднього конкурента, але своє панівне становище треба весь час утверджувати. Одна небезпека виходить, зокрема, з політики Вашингтона, яка розмиває авторитет держави у світі. Друга – з перестановок у міжнародній системі, якій Америка більше не потрібна як захисник від радянської агресії; ця модель повинна знайти спосіб пристосуватися до амбіцій нових індустріальних держав, головним чином Китаю.
Читайте також: Що робити Заходу із Сирією
Лише країна, яка не була супердержавою, могла б вважати ці дві загрози кінцем для себе. Цілком прогнозовано, що однополюсний світ після розпаду СРСР не міг тривати вічно бодай тому, що це спокушало Америку надто покладатися на силу. Звісно, немає нічого приємного в поверненні до розчарувань і падінь дипломатичних буднів, а якщо США відступлять або скотяться до скандалів та чвар, то це ще й небезпечно. Проте країна має одну величезну перевагу. Її долю найперше визначатиме не хто інший, як вона сама. Ось дещо з того, що потрібно зробити.
Для початку – визначитися зі стратегією
По-перше, Адміністрації Обами слід визначити свої завдання. Колишній дипломат Фред Гоф, нині працівник Центру вивчення Близького Сходу імені Рафіка Гарірі при Атлантичній раді, говорить про «послідовну відсутність» стратегічних цілей. Ідея про те, що Обама зайнятий розгрібанням залишених Бушем завалів, уже не витримує критики. Скрізь, де помітна відсутність чи боязкість Америки, виникає небажаний вакуум. Коли США діють, тоді щось відбувається.
По-друге, президент повинен домогтися, щоб гучна риторика не залишалася тільки риторикою без стратегії, яка перетворює слова на дію. Політика в Сирії провалилася, бо лідер Сполучених Штатів весь час нібито хотів одного, а робив інше. Закликав прогнати Башара Асада, але сидів склавши руки, поки той і далі винищував власний народ. Казав, що не терпітиме застосування хімічної зброї, але стерпів. Після особливо жорстокого хімічного удару Обама вже нібито готовий був ввести війська в Сирію, але звернувся по схвалення до Конгресу, якого наперед зрозуміло було, що не дістане. «Він більше мислитель і, можливо, має бачення стратегії для США, – каже Карла Роббінс, журналістка і член Ради з міжнародних відносин, – але не висловлювався про це публічно, тож залишається хіба що гадати, особливо після Сирії, чи говорив він це в Білому домі».
По-третє, Америці слід починати війни рідше і обачніше. Замість цього вона повинна ефективніше використовувати дипломатію. Колишній міністр оборони Роберт Ґейтс підкреслює, що у США менше дипломатів, ніж музикантів у військових оркестрах. Білий дім продовжує традицію Річарда Ніксона і ставиться до Державного департаменту так, ніби той ні на що не здатен. Тому основних політиків і радників не вистачає. Водночас, на думку працівників Держдепу, Барак Обама замало прагне зблизитися з іншими світовими лідерами.
Дорожити друзями
Америці слід використовувати додаткові дипломатичні потужності, які вона дістане, відмовившись від політики війни, і провадити кілька зовнішньополітичних курсів водночас. Це тому, що кожен регіон вимагає свого стилю дипломатії. Сполученим Штатам треба не просто ходити, жуючи жуйку, а ще й могти посилати твіт-повідомлення і телефонувати друзям.
Європа інколи здавалася Вашингтону другорядною, але Старий світ може значно збільшити американську могутність. Він багатий і має сильні армії. Він здатен допомогти у випадку проблем із Росією та Близьким Сходом. Він природний союзник у дедалі нагальніших транскордонних питаннях, що стосуються злочинності, хвороб і зміни клімату. Замість того щоб зневажати європейських лідерів, Америка повинна заопікуватися ними, трактуючи відновлення економіки ЄС і як свою стратегічну мету.
Латинська Америка – це змарнований шанс. Сполучені Штати часто дивляться на свого південного сусіда як на джерело іммігрантів та кокаїну, а не зовнішньої політики, тоді як мусили б спробувати бути з ним, але суворішими. Найважливіша в регіоні – Бразилія, потенційно безцінний союзник, одначе вона просто так до Обами не прибіжить. Спочатку той повинен подолати історичні підозри, ще більше підсилені недавніми звинуваченнями в шпигунстві й настроями Робітничої партії, яка нині при владі.
На Близькому Сході Арабська весна підносить американському президенту один головний біль за іншим. Старий автократичний лад уже вичерпав себе, але на зміну йому нічого не прийшло. Багато років може минути, доки з’явиться арабська система демократичного уряду, якщо це станеться взагалі. Обама явно шкодує, що не може позбутися всього цього клопоту, але нафта, Ізраїль, ісламський тероризм та Іран – основні інтереси для США. «Ми не можемо піти звідти, а навести там лад теж», – такий висновок робить Аарон Девід Міллер, віце-президент Міжнародного наукового центру Вудро Вільсона у Вашингтоні. Близький Схід став цвинтарем добрих намірів. «Досить уже цього», – каже експерт. Америка повинна ставити тут собі ділові, а не політичні цілі.
Сполученим Штатам потрібно використовувати переорієнтацію в бік Азії для зміцнення своєї ролі посередника й миротворця. Суперництво Китаю з Японією чи, скажімо, Індією може стати джерелом нестабільності. Якби такий конфлікт загострився, то, можливо, почав би озброюватися весь регіон. Політолог Збіґнєв Бжезінський рекомендує Америці сприяти збереженню миру й виконувати роль чесного посередника в цій частині земної кулі.
Великої майстерності потребують відносини з Пекіном. Небезпека полягає в тому, що через такий розворот КНР може відчути загрозу і весь регіон заспокоїти не вдасться. Дві найбільші держави світу можуть перетворитися на недоброзичливих конкурентів, що прямуватимуть до конфронтації. Аби не допустити катастрофи, Обамі слід визнати щораз більші амбіції Китаю, але не жертвувати засадничими інтересами Америки. Це не так легко, бо критики намагатимуться виставити його слабаком. А тим часом Тайвань і Корейський півострів схожі на бомби, що не вибухнули. Пекін і Вашингтон повинні часто й відверто радитися, як їх знешкодити.
Епоха холодної війни була тривожною. Над світом постійно нависала загроза знищення. Але це оживило зовнішню політику: ставки в грі вищими бути просто вже не могли, а дипломатичні межі були чіткішими, ніж сьогодні. Проте відразу після розпаду Радянського Союзу здавалося, що перші з них подешевшали, а других забагато. Америка очолювала світ, але її лідерам це завдання, здавалося, було не під силу.
Заради себе самих і заради миру в світі Сполучені Штати повинні віднайти ті зовнішньополітичні традиції, що так добре їм служили. Це була чудова суміш суперечностей: ідеалізм, зв’язаний прагматизмом; великодушність, яку стримувала вміла корисливість; інтернаціоналізм, викликаний палкою національною гордістю.
Вашингтонські політики повинні полюбити щоденну працю світового лідера. Рутинна робота в міжнародних відносинах не конче повинна поглиблювати суперечності між сторонами. Порівняно з війною дипломатія дешевша. Але велика політика, скажімо, щодо Ірану чи Китаю залежатиме від того, чи зуміють Конгрес і Білий дім діяти спільно у вирішальний момент.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com