З цінностями Євромайдану наразі нібито все зрозуміло. Потім, коли спаде напруження, коли розпустять озброєні злочинні угруповання, що діють під виглядом органів правопорядку, коли відбудуться показові суди (не з такими суддями, як зараз) над вищими функціонерами – зрадниками Конституції, коли нинішні господарі країни заховаються в Підмосков’ї, коли в щоденному громадському, діловому й приватному житті запанує закон, словом, коли станеться перезавантаження всієї системи…
Колись же це станеться? Ось тоді доведеться заново домовлятися про засади: який тип держави оптимальний для України – президентська чи парламентська республіка, жорстко централізована чи з більшими правами самоврядних територій, яка має в ній бути економіка – ліберальна чи соціально орієнтована? Домовитися, вочевидь, буде важко, але якось уже домовимося, бо тих, хто вийшов на Майдан та Грушевського, на Євромайдани в різних містах від Луцька до Одеси, від Львова до Запоріжжя, єднають цінності, сама їх наявність.
А що ж ті, з іншого боку? Адже там не лише пацюки із зачісками й Patek Philippe’ами і не лише гопники з битками й телефоном сотника, який усе одно не заплатить. Там і притомні загалом люди трапляються. Добрі. Співчутливі. Вихователька в дитсадку, охоронець паркінгу, ріелтер, слюсар шостого розряду – перераховую перших-ліпших моїх знайомих, які гадають, що розмовляють російською, в Європі – одні під…си, а президент у нас добрий. І вони такі, які вони вже є, – теж громадяни.
І знову за рибу гроші: починаються ці розмови про дві України. А після загострення на Грушевського – ще й про непереборне протиріччя, яке, мовляв, може закінчитися тільки розколом. Знову пояснюють, чому саме: проросійський Донбас і прозахідна Галичина, цивілізаційний розлом по Дніпру, вся ця гантінґтонівщина… Про це вже писали багато разів, і я, многогрішний, вправлявся мало не в кожному номері: прихильність до Росії тут ні до чого, може йтися хіба що про прихильність до мертвого минулого.
Поясню: не ми одні такі, майже в кожній європейській країні існували регіони, які донедавна були якщо не найрозвиненішими, то хоча б «козирними»: Манчестер у Британії, Ельзас у Франції, Рур у Німеччині. Технології – на рівні початку ХХ століття, культура – на рівні робітничої слобідки. З переходом до постіндустріальної ери їхня перевага перетворилася на тягар. Тут немає уявлення про приватну власність, про закон, про права особистості, бо не було таких реалій. Тут немає навичок вибудовувати індивідуальний проект життя, бо майбутнє було запроектовано заздалегідь: ідеш на шахту або «в завод» (оці прийменички: «на районі», «в завод» і є справжніми цивілізаційними реперами). Ну або в банду, а потім уже в завод. Наш пролетар відрізняється від англійського лише тим, що нашого навчили своєю пролетарськістю пишатися. Тепер він шукає собі точку опори й знаходить її в казці про «справедливий» СРСР і підступну Америку. Звісно, що з ватажком-зеком йому простіше примиритися, ніж із вільним, незалежним співвітчизником-буржуа, класових ворогів він не любить.
Як його долучити до нашої України, якщо він ще здатен щось почути? Потрібен спільний економічний простір, а не анклави для офшорів. Потрібен спільний політичний простір, а не мережа злодіїв у законі. Потрібен спільний культурний простір, а не скринька для трансляції російських серіалів та російських темників. Потрібен спільний історичний простір, щоби горлівський шахтар і маріупольський слюсар згадали своє, припустімо, полтавське коріння (знову ж таки приклад із життя). Потрібне спільне бачення майбутнього – і це вже частково є, бо на Майдані стоять хлопці з Донецька, Харкова, Херсона, Одеси, Дніпропетровська, Кривого Рогу (а не лише Рівного, Луцька та Івано-Франківська, як комусь хотілося би), подивіться на «інсталяцію» з назвами міст біля входу в Будинок профспілок. Українці незалежно від регіону, прізвища, кольору очей і форми обличчя бачать свою перспективу у великому об’єднаному світі, де ніби вже знайшли спосіб виходу з індустріальної пастки. Цей вибір вони готові боронити безкомпромісно, не шкодуючи свого життя в буквальному сенсі, – вклонімося пам’яті загиблих…
Ну а ті, хто не хоче в майбутнє, приречені. Їм доведеться вигадувати собі щось надійніше, ніж спортзал під ментівським дахом і надія «зрубати» 200 грн за ніч махання биткою. І ніякий Гантінґтон їм не допоможе, бо підтримка з братньої країни, де берізки, танки і національний лідер, припиниться, щойно ціна за барель упаде з нинішніх $90–100 до $20–30, як до кризи.
Тож розкол України є, але він не в просторі, а в часі. І машина часу теж існує, її винайшли на Майдані: досить перейти на цей бік барикади – і ти вже в майбутньому. Навіть якщо саму барикаду зруйнують, а її, схоже, не зруйнують. Жила тонка в тих, хто на боці минулого.