За 15 років творчої діяльності гурт «Мандри» досяг безперечного успіху в Україні та зажив собі слави класичного взірця українського фольк-року кінця 1990-х – початку 2000-х, а його ідейний натхненник і незмінний фронтмен Сергій «Фома» Фоменко – народного рок-шансон’є, який знайшов свою нішу і з успіхом її експлуатує, не маючи особливого бажання змінювати невимушені співанки про «Орисю» та «Доньку мельника» на щось більш складне та вишукане. Проте, поспілкувавшись із ним, Тиждень з’ясував, що ці стереотипи не відповідають дійсності – головний мандрівник української рок-сцени аж ніяк не збирається зупинятися і вважає, що весь нинішній доробок його команди – це лише пошук того справжнього, яке тільки-но почало вимальовуватися на його життєво-творчому шляху.
Читайте також: Діти підземелля
Українські музиканти заглиблені у вічний андеграунд. Не завдяки, а всупереч усьому. Загалом сучасний стан музики в Україні, як і у всьому світі, депресивний. Ніби й артистів якісних не бракує, але немає жодної чіткої системи їхнього існування й оцінювання. Ні музичної журналістики пристойної, ні музичних критиків, ні актуальних хіт-парадів, ні якісних фестивалів. І найголовніше – дуже мало української музики на ТБ та радіо. Музика перетворилася для багатьох, навіть професіоналів, на улюблене хобі, яке хіба що фінансово дає змогу не впасти штанам із сідниць, але не більше.
Совок наразі перемагає. Мова йде не лише про музику. Загальна ситуація в країні доволі прикра. Мабуть, зараз найскладніший час за останні 20 років. Я ровесник української незалежності, адже в 1991-му я був юним. І тоді в мене була залізобетонна впевненість, що Україна рухається і рухатиметься в правильному напрямку, хоча панував хаос. Але ж тоді це було цілком логічно, позаяк ніхто не знав, як і що слід робити. Аж раптом за 20 років, здавалось би, еволюційного руху вперед все повертається до повного безладу. Бачу, що совкова система мислення надто сильно в’їлася у голови та душі поколінь українців. Часом починаю боятися, що так і життя може минути в марних очікуваннях змін. Хоча ми продовжуємо боротися силою слова і звуку з цим, і щось навіть виходить. Якби в українських артистів були ширші медійні можливості, то й результат був разючішим. Хоча, загалом, треба не очікувати зеленого світла, а самим ставити свої світлофори і казати всім, хто заважає: «Геть з дороги, потвори».
Повернення квот на українську музику є дуже потрібним і нагальним кроком. Радіо має ставити українські пісні, телебачення має крутити українські кліпи. Бо нинішня ситуація – це намагання якомога швидше наблизити смерть української культури. І найважливіше те, що ці квоти мають не просто бути написані на папері, а ще й виконуватися. А не так, як раніше, коли українську квоту заповнювали в нічний час. Має бути чіткий закон, де буде прописано зобов’язання ставити український продукт і в денний час, і в прайм-тайм. Лише так можна створити конкуренте середовище іноземній музиці. Має бути також державне сприяння – надання залів для концертів національного музичного виробника. Не треба грошей, гаразд, артисти цілком здатні самі на себе заробляти – проданими квитками на свої ж виступи. Хоча за нинішніх умов це радше нагадує місіонерську благочинність, а не нормальну концертну діяльність.
Читайте також: Олег Скрипка про конкретику спротиву
Українці зараз зіткнулися з фактом, що життя реальне. Ви можете, певна річ, продовжувати щось мудрувати, дрімати, але прийдуть пацани, які заколотять вас у труну із вашим мудруванням та господарством. І вибір доволі простий – або виходите і боретеся, або назавжди залишаєтесь бидлом та гівном. Ми достойні того президента, якого зараз маємо. Це адекватна відповідь на те, як ми самі себе поводимо. «Ми люді малєнькіє? Гаразд, так вас незабаром взагалі не буде, «малєнькіє люді». Хочете отримати село імені Лукашенка – маєте.
Я готовий зіграти в ще одну велику гру в Україні. За весь час, проведений тут, я вивчив систему, маю купу зв’язків, знаю, як все працює. Пам’ятаєте радянський термін «п’ятирічка»? Так ось, п’ять років – це якраз достатній час для того, щоб створити ще один великий рух, зробити велику спробу щось серйозно змінити в країні, тобто у громадсько-політичному, культурному, соціальному сенсах. Я брав участь у політичних рухах, лише керуючись своїми переконаннями, а не чимось іншим. Вийде чи ні, але це остання спроба, надалі в будь-якому разі я займатимуся виключно тим, що мені до в подоби, тобто аудіовізуальним мистецтвом. Радше писатиму книжки, зніматиму фільми та співатиму пісень замість копирсатися у лайні, яке довкола нас. Бо насправді політику я ненавиджу.
Вибори – це непоганий спосіб змінити владу лише в тому разі, коли на неї тиснуть. Тож єдиний альтернативний шлях нинішній владі – це діяти за старим українським прислів’ям: «Гуртом і батька легше бити». Головне питання полягає в тому, чи є в опозиції порох у порохівницях для перемоги? Тому зараз якраз спілкуюся з ідеологічно близькими мені людьми та політичними силами з приводу моєї музичної участі в політичних акціях. Треба щось планувати, інакше завтра нас не буде на політичній мапі світу.
Читайте також: Рок-екзистенція
ПРАГМАТИЧНЕ ПОКОЛІННЯ
Київська рок-школа була найяскравішою в Україні. Давайте спочатку просто перерахую лише деякі з назв, а ви самі зробите висновки. Отже, ВВ, «Коллежский Асессор», «Жаба в дирижабле», «Раббота Хо», «Иванов Даун», мій перший колектив «День помирає рано», «Вій», «Рутенія», Катя Chilly тощо. У київському році поєднано дуже багато різних стилів – експериментальна музика, денс, фольк, електроніка. Загалом київська музична тусівка завжди вирізнялася глибиною творчих пошуків, це така собі школа різноманітності. І це її головна фішка, хай навіть у неї немає якихось чітких рис, як, наприклад, у львівського року.
Все ж українці люблять свою музику. Я багато їжджу глибинкою, до того ж завжди працюю «за квитки». Не так часто, як хотілося, утім. І людей завжди чимало. Виступаємо і в будинках культури, і у філармоніях, як нещодавно у Кіровограді. Насправді це стереотип, що в такому залі треба виключно сидіти. Пригадую, коли Емір Кустуріца вперше виступав в Палаці «Україна», то всі спочатку сиділи, а він заходився закликати встати. І люди танцювали, може, навіть вперше в історії цієї зали. Байдуже, де виступати – важливо, з чим.
Спостерігаю тенденцію, що на корпоративи, всупереч усталеним стереотипам про штучність таких заходів, стали більше запрошувати саме рок-колективи. Ніби попса є скрізь, на видноті, але її не беруть на свята у форматі «для себе, коханого», на які потрібно викласти свої гроші. Варіант: «Ща приїде мавпочка зі звукорежисером, поскакає, а ви платіть повний прайс» вже не проходить. Зрозуміло, що всі артисти заробляють виключно на корпоративах. Ми аж ніяк не виняток.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Сергій «Фома» Фоменко
Народився 19 березня в селі на Чернігівщині. У підлітковому віці навчився грати на баяні та гітарі, співав, писав пісні та оповідання. Багато подорожував автостопом Україною, Прибалтикою та Росією. Працював двірником у Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, гардеробником Археологічного музею, працівником сцени у театрі, ведучим радіопрограм. Іноді малює олією. Живе і працює в Києві. Активно підтримує різноманітні благодійні проекти. Заслужений артист України (2005).
Читайте також: Дебютний сингл українського гурту – лідер музичних чартів за кордоном