Того самого дня, коли Аляксандр Лукашенка здав Газпрому другу половину компанії «Бєлтрансгаз», президент Туркменистану Гурбангули Бердимухамедов на завершення свого чотириденного візиту до Китаю взяв участь в урочистому зварюванні стику газопроводів, якими каспійський газ вийшов до узбережжя Тихого океану – провінції Гуандун, а напередодні домовився з Ху Дзінтао про збільшення обсягів постачання блакитного палива на чергові 25 млрд м3.
Читайте також: Білорусь продано
РОСІЯ ВТРАЧАЄ АЗІЙСЬКИЙ НАПРЯМОК
У радянський період, попри великі запаси та чималі обсяги видобутку природного газу, країни Середньої Азії перебували в такій самій тотальній залежності від Росії, як і Україна чи Білорусь. За часів Єльцина були можливості транспортувати продане третім країнам блакитне паливо з Узбекистану та Туркменистану російськими газогонами (нехай навіть в обмін на низьку ставку на транзит російського газу до Європи). Але за кілька років після приходу до влади Путіна цим державам нав’язали контракти, якими на десятиліття була передбачена монополія Газпрому на викуп усього експортного газу.
Проте Газпром підвела жадібність. З початком останньої кризи, коли ціни на нафту, а разом із нею і на газ різко обвалилися, а обсяги споживання в Європі зменшилися, він в односторонньому порядку відмовився виконувати контракти, які гарантували йому фактичну монополію на місцеве блакитне паливо. Якщо більш диверсифікована економіка Узбекистану цей шок витримала, то для спеціалізованого на газовидобутку Туркменистану скорочення закупівель Росією газу вчетверо (з 42 млрд м3 у 2008 році) стало справжнім шоком.
РФ запропонувала Туркменистану відновити їх, але в обмін на зниження ціни і розширення доступу Газпрому до газових родовищ. В Ашгабаті натомість взяли курс на диверсифікацію експортних маршрутів, який фактично здійснюється за принципом «на всі чотири сторони». У 2009–2010 роках було збудовано газогони, які дали змогу перекинути більшу частину вивільненого з північного (російського) напрямку газу на південний (Іран) та східний (Китай). У результаті вже 2010-го обсяг його експорту почав швидко зростати (на 33,6%), а згадані країни закупили в півтора раза більше блакитного палива (відповідно 12 і 4 млрд м3), аніж Росія (10 млрд м3).
У результаті держава отримала динамічне зростання інвестицій – на загальну суму $9,7 млрд. А за дев’ять місяців уже 2011-го обсяг вкладень сягнув $8 млрд (45% ВВП). Прихід іноземних інвесторів привів до швидкого зростання розвіданих запасів природного газу, які, за даними британської Gaffney, Cline & Associates, на сьогодні становлять уже 44,25 трлн м3 (зокрема, доведені – 25,1 трлн, тоді як у Газпрому – лише 19 трлн). Національна програма на 2011–2030-й передбачає збільшення видобутку до 230 млрд м3 на рік, а експорту – до 180 млрд м3 (приблизно стільки нині експортує Газпром за межі Митного союзу СНД).
Читайте також: Газова «матрьошка»
Уведення в грудні 2009-го першої черги газопроводу з Туркменистану до Китаю стало лише початком великого удару по планах розбудови азійської частини «енергетичної імперії», як полюбляють називати свою країну російські топ-чиновники. По-перше, в такий спосіб РФ втратила монополію на використання ресурсної бази в Середній Азії, а по-друге, ускладнилися перспективи її газового експорту на величезний китайський ринок. За даними державної нафтової компанії КНР CNPC, імпорт природного газу з Туркменистану наступного року становитиме вже 30 млрд м3. А з подовженням газопроводу до економічно розвинених прибережних провінцій, складовою якого і стало нещодавнє урочисте зварювання стику в провінції Гуандун за участю Бердимухамедова та Ху Дзінтао, до 2015-го з Туркменистану до Піднебесної постачатиметься до 65 млрд м3 газу.
Казахстан та Узбекистан також демонструють готовність спрямувати більшу частину свого експорту (відповідно 12–15 і 10 млрд м3) до Піднебесної. А це, звичайно ж, поставить під питання доцільність, обсяги й терміни постачання російського газу до КНР у найближче десятиліття, а разом із тим і перспективу диверсифікації ринків збуту, якою в Газпромі лякають Європу під час кожного загострення газових відносин.
У стадії активної підготовки перебуває й ТАPI (газогін Туркменистан – Афганістан – Пакистан – Індія) протяжністю 1,7 тис. км та пропускною спроможністю до 33 млрд м3. Він має вивести середньоазійський газ до іншого – Індійського – океану, доповнивши в такий спосіб іранську складову південного напрямку. В середині листопада було погоджено ціну туркменського блакитного палива для Пакистану. А Газпром тепер уже бореться за право участі в цьому проекті. Щоправда, як свідчить гострий коментар МЗС Туркменистану, безуспішно: Ашгабат наполягає, що розгляд такої перспективи стане можливим лише після того, як чотири держави завершать переговори між собою і запустять проект.
Читайте також: «Північний потік» може стати пірровою перемогою Путіна
АКТУАЛІЗАЦІЯ NABUCCO
Фактично на фінішну пряму вийшов і процес узгодження з транзитерами й споживачами газу проекту постачання 40 млрд м3 туркменського палива до ЄС через Транскаспійський трубопровід та Nabucco. На початку листопада Бердимухамедов підтвердив, що, попри інтерес країни до азійських ринків збуту блакитного палива, «експорт енергоресурсів у європейському напрямку – найважливіша складова зовнішньополітичної стратегії Туркменистану, а відтак транскаспійська система є важливим проектом».
Причому реалізація проекту вже стала справою не лише Єврокомісії, а й двох ключових гравців ЄС: Франції та Німеччини. У квітні 2011 року перша підписала з Туркменистаном декларацію про співпрацю у галузі енергетики. А голова МЗС другої Гідо Вестервелле під час візиту до Ашгабата 17 листопада висловив «упевненість», що «переговори щодо проекту Nabucco завершаться успішно і до його реалізації долучаться як Туркменистан, так і Азербайджан». Останній має намір спільно з Туркменистаном розпочати будівництво підводного газопроводу, попри блокування Росією вирішення «проблеми правового статусу Каспію» (визнання його або морем, або озером з відповідною відмінністю в розподілі надр і контролю над поверхнею).
МОСКВА БОЇТЬСЯ І БЛЕФУЄ
Москва реагує емоційно. Дмітрій Мєдвєдєв заявив, що без згоди всіх прикаспійських держав спорудження Транскаспійського трубопроводу (ТКТ) неприпустиме, а керівник Російського національного фонду енергетичної безпеки Константін Сімонов пригрозив, що реакція РФ буде «жорсткою і, можливо, навіть у воєнній формі».
Однак західні країни теж демонструють рішучість: спецпредставник держсекретаря США з енергетичних питань Євразії Річард Морнінґстар в Баку та його радник Даніель Штайн в Ашгабаті заявили: якщо ЄС, Азербайджан і Туркменистан домовляться про реалізацію Транскаспійського газопроводу, «жодна сила не буде здатна цьому завадити». Посол США в Азербайджані Метью Брайза заявив, що Сполучені Штати Америки вже думають над тим, як допомогти Азербайджану в захисті енергетичної інфраструктури на Каспії.
РФ нічого буде протиставити газовим угодам між ЄС і країнами Середньої Азії, тим більше підтриманим США і НАТО. Натомість варто очікувати активізації російської дипломатії на «споживчому» боці нового газового ланцюжка – європейському. Адже традиційно вона будувалася на «піклуванні про енергетичну безпеку європейських партнерів», їх розділенні усілякими преференціями і розповідями про «ефемерність російської загрози» і «непрактичність пошуку альтернативи традиційним, перевіреним партнерам». Можливі також спроби РФ вплинути на ситуацію в Азербайджані, Туркменистані й Узбекистані, щоб «зсередини» зменшити схильність цих держав до активних самостійних дій у регіоні. Адже активізація країн Закавказзя і Середньої Азії у використанні свого ресурсного потенціалу на власну користь вибиває з рук РФ цілу низку козирів, необхідних для вдалого розігрування енергетичної партії і з ЄС, і з Китаєм.
Читайте також: «Обмеження апетитів»