Економіка

  ▪   Олександр Крамар

«Північний потік» може стати пірровою перемогою в історії енергетичної імперії Путіна

Отже, перша нитка «Північного потоку» введена в експлуатацію. Її потужність становить 27,5 млрд кубометрів газу на рік, це майже річний обсяг споживання російського газу Німеччиною (у 2009–2010 роках – 32–34 млрд куб. м).

Інакше кажучи, в разі виникнення проблем із газопостачанням, спричинених черговою ескалацією на українсько-російському газовому фронті, ключовий гравець ЄС і найбільш залежна від Газпрому країна Західної Європи може її банально не відчути

Російське керівництво не приховувало, що введення в дію газогону розглядається ним як відправна точка до провадження більш жорсткої політики щодо центральноєвропейських держав, чимало з яких до останнього часу були одночасно і великими споживачами, і транзитерами російського газу. Наприкінці травня поточного року у відповідь на запитання журналістів з приводу того, чи припиниться транзит газу українською ГТС (а значить, і інших центральноєвропейських країн, які далі за маршрутом) до Німеччини після введення «Північного потоку»: «Ви ж усе, дорогi друзi, розумiєте», – кинув він тоді.

Проте сигнали, що надходять із Європи протягом останніх кількох місяців, свідчать: радість російського керівництва, яке розраховувало за допомогою Північного, а відтак і Південного потоків посилити залежність Європи від Москви, зробивши їх своєрідними наріжними каменями енергетичної імперії Путіна, передчасна. Ведмежа поведінка російської газової дипломатії у відстоюванні кабальних умов газових контрактів, які стали цілком неадекватними в умовах світової кризи та нарощування видобутку сланцевого газу, схоже, таки стала тим подразником, внаслідок якого введення «Північного потоку» стане пірровою перемогою Росії.

Розчарування Газпромом

Ще в липні канцлер ФРН Ангела Меркель дипломатично сказала «досить» російським апетитам щодо нарощування присутності на найбільш ємному європейському ринку газу – німецькому. Під час економічного форуму у Санкт-Петербурзі вона заявила, що зміни в енергетичній політиці ФРН щодо закриття АЕС не є підставою для її безмежного накачування додатковими обсягами російського газу і будівництва «третьої, четвертої та п'ятої труби»

Читайте також: «Газове похмілля Німеччини?» 

12 вересня Європейський Союз затвердив мандат Єврокомісії на ведення переговорів з Азербайджаном і Туркменією про будівництво Транскаспійського газогону в рамках ініціативи «Південного коридору». А енергокомісар ЄС Гюнтер Еттінгер попередив Росію: якщо вона й справді вважає, що South Stream «або будь-який політичний тиск на Ашхабад і Баку» змусять Європу відмовитися від Транскаспійського газопроводу іNabucco, то «я стану менше довіряти довготерміновим газовим контрактам і менше вірити в те, що газ не є політичним інструментом»

Оскільки ціни на енергетичних ринках більше, ніж на будь-яких інших, залежать від доступу до потужностей з виробництва і транспортування енергоносіїв, а тому на нихлегко впливати за допомогою неправдивої інформації, то згідно з прийнятими ЄС 10 жовтня новими правилами роботи на оптових ринках газу та електроенергії, всі енерготрейдери тепер зобов'язані повідомляти про свої операції Агентство з взаємодії енергорегуляторів (ACER).

Зокрема, слід буде інформувати про ціну, обсяг, дату і час операції, повідомляти ім'я продавця і покупця, а також, у чиїх інтересах відбувається продаж. Правила забороняють використання інсайдерської інформації при купівлі або продажу на оптових енергоринках. Ексклюзивні і здатні вплинути на ціни дані відтепер мають бути відомі до закриття угоди. Інформацію аналізуватиме ACER, відтак регулятор зможе вимагати від національних антимонопольних відомств дослідження підозрілих випадків і покарання винних у порушенні правил ЄС.

Розпочалася масштабна перевірка документації дочірніх компаній Газпрому у країнах ЄС, яка викликала неприховане роздратування і навіть розгубленість у російського керівництва включно з Владіміром Путіним.

Читайте також: «Обмеження апетитів»

Останній чітко усвідомлює, що Третій енергетичний пакет у доволі тривалий час розбудовуваної ним енергетичної імперії може відіграти таку саму роль, що й атомна зброя у долі Японської імперії наприкінці Другої світової війни. Тож 17 жовтня він різко розкритикував цей енергопакет, а 21 жовтня міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров заявив, що Москва все ще розраховує, що він принаймні не застосовуватиметься щодо двох російських потоків.

Проте дістали від Етінгера відкоша. Єврокомісія відмовила газпромівським потокам у особливому правовому статусі, що дало б змогу уникнути обов’язкового доступу до них третіх сторін. Москву надто дратує, що при цьому конкурентні проекти, покликані посилити енергетичну безпеку континенту – Трансадріатичний газопровід і Nabucco – вже дістали статус об’єктів TEN (транс’європейської сировинної інфраструктури), а відповідно і право не надавати доступу до транзиту третім сторонам.

24 жовтня міністр енергетики РФ Сєрґєй Шматко визнав, що перемовини з Єврокомісією щодо Третього енергопакету зайшли в глухий кут. «Наші пропозиції, які ми висували останні два роки, знехтувані Єврокомісією». І фактично погодився, що проти рішучої та консолідованої позиції ЄС Москва не має що протиставити, окрім погроз ефемерною перспективою переорієнтувати газовий експорт на Далекий Схід. Мовляв, «найближчим часом ми маємо намір точно сформулювати плани розвитку східного вектора російської енергополітики».

Проте насправді саме Росія послідовно втрачає європейський ринок, зокрема, на користь постачальників із Азії, які відтак зможуть скласти їй достойну конкуренцію й у боротьбі за ринок Далекого Сходу. Якщо частка Газпрому на газовому ринку Європи у 2008–2009 роках скоротилася з 28,4% до 26,3%, то Норвегії зросла з 17,5% до 18,5%, Катару – з 1,4% до 3,5%. Якщо 2006 року Газпром продав до європейських країн 150 млрд кубометрів газу, а Норвегія та Катар – 66,5, то 2009-го відповідні показники уже становили 140,6 та 117,7 млрд кубометрів. Фактично поставки лише з цих двох країн наздогнали газпромівські.

Читайте також:  «Українська компенсація для Газпрому»

«Нова» Європа також готова тримати удар Газпрому

14 вересня прем’єри Польщі Дональд Туск та Чехії Петер Нечас відкрили перший газогін, який сполучатиме газотранспортні системи двох країн. Потужність становить 0,5 млрд кубометрів газу на рік і може бути збільшена у перспективі до 2–3 млрд. Польський прем’єр тоді зазначив, що цей трубопровід не лише став першим кроком до створення єдиного енергетичного простору ЄС, а й «знаком надії, що газові проблеми ніколи вже не торкнуться наших держав». Він додав, що Польща розраховує на його використання для поставок газу LNG з польського терміналу у місті Свиноуйсце і газу з Норвегії, що вже тривалий час імпортується до Польщі.

Читайте також:  «Немає злого, щоб на добре не вийшло?»

А нещодавно Польща таки подала до Стокгольмського суду позов щодо розірвання газового контракту з Газпромом після того, як тривалі переговори завершилися цілком безрезультатно. І, зважаючи на шведське законодавство, за яким і відбуватиметься розгляд справи у Варшави є серйозні шанси домогтися свого.

Адже відповідно до статті 36 закону Швеції про контракти «контрактне положення може бути змінене чи скасоване, якщо таке положення є нерозумним і надмірно обтяжливим з урахуванням змісту контракту, обставин на момент його укладання, наступних обставин і обставин у цілому; якщо ж відповідне контрактне положення має таке значення для контракту, що було б нерозумно вимагати виконання контракту з іншими незміненими умовами, то контракт може бути змінений і щодо інших його положень чи скасований». Крім того, закон Швеції про контракти передбачає, що комерційний контракт може бути визнаний недійсним, зокрема, у випадках, коли його було укладено під тиском або з використанням скрутного становища іншої сторони, або якщо стороні контракту не було відомо про певні обставини під час його укладення, з огляду на які несправедливо вимагати виконання такої угоди.

З огляду на те, що шість країн ЄС (Угорщина, Польща, Румунія, Болгарія, Чехія та Словаччина) мають сукупний обсяг імпорту дорогого російського газу, що становить 36 млрд кубометрів, станом на 2010 рік, для них цілком економічно виправданим і фінансово реальним може виявитися навіть багатомільярдний спільний проект. У цьому контексті особливий інтерес, може становити «молодий і перспективний» для збільшення кількості членів AGRI. Задуманий як тристоронній азербайджано-грузино-румунський (звідси і абревіатура AGRI – Azerbaijan-Georgia-Romania Interconnection), він поступово набуває обрисів своєрідного скелету майбутньої альтернативи Газпрому у постачанні газу до Центрально-Східної Європи, а коло його потенційних учасників розширюється, причому як за рахунок потенційних споживачів, так і постачальників газу.

Читайте також: «Просто зробіть це!»

Не менш рішучу позицію щодо Газпрому має Туреччина, яка не лише пригрозила російському монополісту припинити імпорт газу у разі відмови перегляду контрактних цін, а й уже домовилася з Азербайджаном про постачання 6 млрд кубометрів газу до 2017 року і транзит 10 млрд кубометрів до Європи.

Україна: пріоритетом має стати стратегія, а не сумнівна тактика

А що ж Україна – найбільший і, загалом, найменш платоспроможний покупець невиправдано дорогого російського газу?

Всього лише кілька місяців тому, 23 серпня, міністр енергетики та вугільної промисловості Юрій Бойко заявив, що у найближчі п’ять років Україна планує зменшити закупівлю російського газу із 40 до 12 млрд кубометрів на рік. Були оприлюднені чіткі цифри з приводу того, де і як буде знайдено альтернативу російським поставкам, зокрема: а) за рахунок імпорту з Азербайджану через термінал скрапленого газу – від 5 млрд кубометрів; збільшення видобутку газу на шельфі – на 7 млрд, сланцевого газу – на 5 млрд, газу вугільних пластів – на 4 млрд, переведення електроенергетики та металургії на вугілля – на 8 млрд кубометрів.

Українське керівництво включно з Віктором Януковичем навіть декларувало пришвидшення реформ газового ринку відповідно до взятих перед ЄС зобов’язань, а також готовність йти у пошуку правди у газових відносинах з Москвою тим же шляхом, що й інші європейські держави у разі відсутності конструктиву з боку партнера, тобто – судитися (див. «Війна і міф» ). Але тільки-но російський тандем «у дружній обстановці», тобто у цілком непрозорому режимі запропонував якісь цікаві варіанти (див. «Не вийшло оптом – піде вроздріб?»), ймовірно, підкріплені меркантильним інтересом наближених олігархів, усі амбіційні і критично необхідні країні стратегічні кроки було відкладено на далеку перспективу.

Газові ресурси Азербайджану, особливо у контексті пожвавлення інтересу до них не лише з боку Туреччини й інших чорноморських країн, а й провідних європейських держав (що засвідчив нещодавній візит до Баку Ніколя Саркозі), доволі обмежені. Тому потребують посилення за рахунок справді невичерпних багатств Туркменистану. Проте туркменське, як і загалом середньо-азійське, блакитне паливо, про яке останнім часом знову заговорили в українському уряді, і яке вже півроку за цінами, значно нижчими, ніж газпромівські, імпортує Дмитро Фірташ, не здатен вирішити проблему без альтернативних маршрутів постачання.

Адже його імпорт зараз повністю залежатиме від доброї волі Москви, яка, як відомо, доброю може бути лише в обмін на непропорційно масштабні поступки партнерів своїми національними інтересами. Отже, середньоазійська альтернатива здатна хіба що спровокувати дзеркальну ситуацію, у якій ми з Росією просто поміняємося місцями: замість газової, ми отримаємо тотальну транзитну залежність від країни, альтернативу якій в Центральній Азії і шукаємо і яку усі ці роки намагалися урезонювати за допомогою утримання контролю над постачанням її газу до ЄС.

Тому лише створення альтернативного російському маршруту входження середньоазійського газу до українських газопроводів на півдні здатне не лише гарантувати Україні довготермінову альтернативу не лише з погляду забезпечення внутрішнього газового балансу, а й завантаження наших транзитних газогонів і диверсифікацію газопостачання для найбільш вразливих до російського енергетичного монополізму центральноєвропейських країн. Усе вимагає відмови української влади від тактичного компрадорського мислення та переходу до стратегічного курсу на підключення і навіть модерації спільних проектів із постачання каспійського газу до країн Центрально-Східної Європи, проти яких і спрямовані російські потоки.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.