У 2014 році добігає кінця термін реалізації чергової Програми реформування і розвитку житлово-комунального господарства, затвердженої ще 11 червня 2009-го. Тим часом житлово-комунальне господарство створює уже не просто незручності для споживачів. Наприклад, у вигляді невчасного вивезення сміття чи обдертих під’їздів, відключень гарячої та холодної води, електроенергії чи затягування із підключенням до теплопостачання. Останнім часом об’єкти ЖКГ дедалі частіше несуть загрозу здоров’ю і навіть життю громадян: аварійні ліфти, що падають разом із пасажирами; прориви теплотрас та систем водопостачання, які призводять до провалів під землю людей та автомобілів; замикання проводки та обриви кабелів високої напруги, які так само становлять загрозу пожеж та враження струмом. Не кажучи уже про таку давно відому річ, як невідповідність світовим стандартам якості питної води у низці населених пунктів.
Смертельно небезпечне тепло
Особливо часто до інцидентів, що несуть загрозу життю та здоров’ю громадян призводять тепломережі, які перебувають в аварійному стані. Так зовсім нещодавно у центрі столиці на перехресті вулиці Пушкінської і Прорізної прорвало трубу із гарячою водою, що викликало справжній обстріл бруківкою усього навколо. Цього разу на щастя ніхто не постраждав. Але нажаль дедалі аварійні ситуації на теплотрасах призводять до трагічних наслідків. Так у грудні 2012 року на вулиці Алма–Атинській 8-річний хлопчик, йдучи до школи, потрапив до ями з окропом майже з головою та обпік 18% шкіри. 16 жовтня 2013 в результаті пошкодження розподільної мережі централізованого опалення уже на бульварі Верховної Ради 12 річна дівчинка впала в окріп прямо на очах її мами, яка намагалася втримати її за руку, однак в результаті дівчинка усе одно потрапила до реанімації. У 2010 році двоє мешканців столиці загинули в результаті отриманих опіків у прорвах із окропом. Так у жовтні 2010 року, повертаючись додому з роботи о 9 годині ранку всього за 10 метрів від під’їзду власного будинку в Оболонському районі провалилася під асфальт в гарячу водо жінка 68 років. За тиждень від отриманих опіків вона померла в реанімації. У грудні того ж року не вдалося врятувати і життя 59-річного водія, який разом зі своїм авто Hyundai провалився під в окріп у яму діаметром 2 м і глибиною 1,5 м. Трагедія сталася в центрі міста на вулиці Сагайдачного. Причому величезні ями утворюються не лише внаслідок прориву теплотрас, а й труб холодного водопостачання. Окремі з них можуть сягати кількох метрів як і діаметрі, так і в глибину. Наприклад на початку вересня 2013 року на Подольському спуску в яму 3 метрової глибини під час руху частково провалився позашляховик із молодою жінкою, хоч розміри прорви були достатніми аби вмістити усе авто. Це б загрожувало дуже серйозними травмами або й життю людини. Аналогічні випадки за даними проведеного нами моніторингу ЗМІ регулярно трапляються і в інших містах країни. Причому у даному випадку йдеться лише про верхівку айсбергу – адже фіксуються тільки окремі приклади, які отримували висвітлення у ЗМІ.
Читайте також: Знову загралися. Режим Януковича потрапив у чергову іміджеву пастку
Подібні інциденти закінчують зазвичай максимум тим, що правоохоронці відкривають кримінальне провадження за статтею "службова недбалість", а комунальники беруть на себе витрати з лікування чи виплачують компенсацію рідним. Проте це аж ніяк не дає підстав сподіватися на не повторення подібних випадків у майбутньому. Тим часом комунальні підприємства фактично розписуються у неспроможності за нинішньої ситуації щось вдіяти аби упередити подібні трагічні випадки. Більше того існує загроза, що їх кількість може швидко зростати в майбутньому. Так у жовтні цього року прес-служба «Київенерго» навіть звернулася до киян із проханням уникати місць прориву теплотрас «щоб уникнути інцидентів ураження гарячою водою». У зверненні йдеться про місця «де спостерігається водяна пара, викиди води на поверхню», однак не завжди про них вдається завчасно дізнатися, особливо коли йдеться про темний час доби. При цьому на підприємстві фактично розписуються у власній неспроможності, а відтак і відсутності намірів працювати на упередження проблеми, оскільки «у зв'язку з високою зношеністю теплових мереж Києва уникнути їх пошкоджень в період опалення неможливо».
Зависли в совку
Зношеність комунальних мереж в Україні надзвичайно висока. Лише за офіційними даними (МінЖКГ), станом на 1 липня 2013 року загальна протяжність водогонів у аварійному та вкрай зужитому стані сягнула 67,8 тис. км (37,7% від усіх). Аналогічний показник щодо каналізації становить 18,55 тис. км (36,3%), щодо теплових мереж (у двотрубному обчисленні) – 5,88 тис. км (18,1%). При цьому наприклад в Києві частка останніх сягає 50%. Скільки потрібно грошей і часу для їх цілковитої заміни з нинішніми темпами проведення відповідної роботи (саме заміни, а не точкового ремонту на окремих ділянках за фактом аварій) – питання зовсім не риторичне, оскільки від його вирішення залежать дедалі більше безпека й життя громадян. Тоді як темпи заміни мереж за нині планованих обсягів інвестицій не обіцяють повного вирішення проблеми навіть за 10–15 років (див. «Замкнене коло»). За оцінкою гендиректора «Київенерго» Олександра Фоменка компанії потрібно понад 10 мрлд грн для того щоб бодай «увійти в нормативний показник аварійності». Для порівняння за 2011-2012 рік було вкладено 1,4 млрд грн. У Львові із 428 км тепломереж близько 60% зношені, але щороку «Львівтеплоенерго» замінює у середньому лише 15-20 км із них. Тобто за такого темпу і за 10-15 років не буде замінено уже зараз зношених тепломереж. Не кажучи уже про ті, які зносяться за цей час.
Замкнене коло
За оцінкою гендиректора Київенерго Олександра Фоменка, його компанії потрібно понад 10 млрд грн, щоб бодай «увійти в нормативний показник аварійності». Для порівняння: за 2011–2012 роки було вкладено 1,4 млрд грн. У Львові із 428 км тепломереж близько 60% зношені, але щороку Львівтеплоенерго замінює в середньому лише 15–20 км із них. Тобто з такими темпами й за 10–15 років не буде замінено уже на сьогодні застарілі мережі.
Однак попри відсутність нормального фінансування і влада, і опозиція, схоже, воліють і надалі просто заплющувати очі на проблему під приводом відсутності коштів. Вітчизняне ЖКГ залишається уламком радянської одержавленої планової економіки, який не вписується в сучасну реальність. Більшість комунальних підприємств і левова частка обслуговуючих організацій (відомих серед широкого загалу як ЖЕКи) формально перебувають у власності громад. Розпоряджаються ними місцеві ради, які й призначають директорів об’єктів ЖКГ. Таким чином, маємо справу з досить сильною централізацією сектору, а водночас і з очевидним конфліктом інтересів, бо місцева влада щодо підприємств житлокомунгоспу та їхніх керівників виконує водночас функції і власника, й представника громади, в інтересах якої ці організації мають працювати. Отож в умовах неринкових тарифів, які не покривають собівартості, комунальні підприємства тримаються на плаву, просто не маючи можливостей якісно надавати послуги і вчасно видавати заробітну плату своїм працівникам.
Орієнтація житлово-комунального господарства на безповоротну бюджетну підтримку призвела до небажання й неспроможності його суб’єктів залучати інвестиційні кошти для розвитку підприємств та підвищення їхньої ефективності. При цьому місцева й державна влада утримується від будь-яких дій, що мали б виправити ситуацію в галузі: наприклад не вимагає відповідальності від підприємств у сфері комунального господарства або банкрутства недієздатних і не замінює їх на справді ефективні суб’єкти господарювання. Саме так мало б діяти нормальне регулювання місцевою владою будь-якого соціально важливого бізнесу на засадах ринку. Однак при цьому мають бути ринкові тарифи на комунальні послуги, які не тільки відшкодовували б їх собівартість, а й давали підприємствам можливість розвиватися. Адже якщо собівартість подачі одного кубометра води становить умовно 4 грн, а тариф для населення – на рівні 2,5 грн, то очевидно, що приватному бізнесу невигідно працювати у відповідній сфері. Хіба що красти, як це відбувається за нинішньої системи ЖКГ.
Водночас утримання галузі в законсервованому від радянських часів стані, схоже, влаштовує владу з тієї самої причини, що й відсутність дотепер цивілізованого ринку землі. Зосередженість на концентрації власності в інших галузях, а також обмеженість фінансових ресурсів зумовлює обмежену здатність нинішніх наближених до влади структур повноцінно підпорядкувати собі житлово-комунальну сферу. При цьому блокування приватної ініціативи та громадської самоорганізації в цій сфері полегшить у майбутньому концентрацію в руках нинішнього олігархічного бізнесу всього ЖКГ чи принаймні його найприбутковіших секторів.
Фундамент ринкових відносин
Ті чи інші комунальні послуги повинні мати свою реальну ціну. Тільки тоді будь-який сектор може успішно розвиватися в умовах ринку. Хто її сплачуватиме – споживачі чи бюджети різних рівнів у вигляді дотацій або субсидій – окреме питання. Але нині спостерігається зовсім інша ситуація. Так, за даними галузевої звітності, лише за перше півріччя 2013-го підприємства ЖКГ зазнали збитків у сумі 3,2 млрд грн. Причому їх левова частка припала на комунальну теплоенергетику (2,2 млрд) і водопровідно-каналізаційне господарство (0,87 млрд), де й спостерігається найбільша аварійність, що становить повсякденну небезпеку для життя і здоров’я громадян.
Наприклад, серед регіональних центрів рівень відшкодування тарифами собівартості водопостачання коливався від 49,8% у Харкові та 51,1% у Севастополі до 83% у Тернополі та 94% у Запоріжжі. При цьому максимальний тариф 5,58 грн був у Луганську, а найменші у Вінниці та Києві (1,66 та 1,98 грн відповідно). Відповідні тарифи відшкодовували лише 55,3%, 53,6% та 60% від собівартості. По водовідведенню тариф коливався від 4 грн у Білій Церкві до 0,79 грн у Сімферополі та 1,12 грн у Харкові. Складаючи у Києві 1,52 грн. При цьому відповідні тарифи покривали лише 80,2% собівартості у Білій Церкві та 52,2, 45,3 і 52,5% собівартості у трьох інших названих містах. При цьому встановлена вартість водопостачання та водовідведення у низці районних центрів країни уже зараз у рази вищий за навіть найбільші із зазначених великих міст. Що заважає підвищити його до економічно обґрунтованого рівня в центрах регіонів, де рівень доходів переважної більшості мешканців усе ж незрівнянно вищий? Вочевидь лише політична доцільність місцевої та центральної влади. Тарифи на теплопостачання також покривають від 57,6% собівартості у Сумах до 100% у Чернігові (єдине таке серед великих міст). У Києві це 65,3%. Повне відшкодування населенням вартості послуг досягнуто переважно у сфері утримання будинків та прибудинкових територій лише у 11 великих містах (Вінниця, Луцьк, Дніпропетровськ, Житомир, Ужгород, Львів, Рівне, Суми, Хмельницький, Черкаси, Чернігів). У решті вони нижчі собівартості.
Піднімати тарифи місцева влада не наважується, керуючись популістськими мотивами, як, утім, і політики в центрі: спрацьовує фактор виборів. Попри те, що стан сектору дедалі більше загрожує життю та здоров’ю громадян уряд, і зокрема особисто прем’єр-міністр Микола Азаров демонстративно блокує підвищення тарифів навіть тими місцевим органами влади, які на це наважуються, розраховуючи на електоральний ефект від дешевого популізму. Однак у такому випадку урядовцям слід бути послідовними й запропонувати альтернативне вирішення проблеми зношених комунікацій. Або це має профінансувати державний бюджет, або треба знайти інвестиційний механізм, який дав би змогу залучити відповідні кошти.
Однак у цьому питанні далі розмитих декларацій справа не йде через відсутність належних умов, які привабили б приватних інвесторів. Так, за словами профільного міністра Геннадія Темника, і кредити, й інвестиції, які бізнес може залучити в галузь ЖКГ, мають повертатися виключно за однією моделлю: необхідно здійснити заходи щодо зменшення витрат, акумулювати кошти й повернути інвесторам (про підвищення тарифів не йдеться). Однак у результаті останні не виявляють інтересу до ЖКГ, бо не бачать за такої моделі й нинішніх розцінок можливості повернути, а тим більше примножити власні вкладення. Тому тарифи на послуги житлово-комунального господарства треба встановити на рівні, який забезпечував би прибуткову роботу підприємств галузі, створював передумови для конкуренції між різними постачальниками послуг там, де це можливо. А найголовніше – унеможливив би списування всіх проблем господарства, включно з підвищеною аварійністю мереж, на відсутність коштів.
Врешті соціально вразливі верстви населення захищені адресною соціальною підтримкою, субсидіями. Нагадаємо, що якщо в середньомісячному сукупному доході родини плата за житлово-комунальні послуги становить понад 15 %, вона має право на субсидію і решту доплачуватиме держава. Для непрацездатних аналогічна планка витрат складає 10% середньомісячного доходу в межах споживання (норма становить 21 м2 на особу плюс додаткових 10,5 м2 на родину). На підставі довідок про місце перебування, лікування, роботи в іншому регіоні або за кордоном та якщо квартира обладнана лічильниками, субсидію призначають лише тим, хто там зареєстрований та фактично мешкає, і доходів осіб, які тимчасово відсутні, останнім часом до уваги не беруть.
Можливо, є сенс удосконалити систему субсидій, видаливши окремі абсурдні норми, на основі яких людям часто відмовляють у їх отриманні. Наприклад, навчання дітей на платних відділеннях ВУЗів, наявністю певних видів побутової техніки чи авто. Це залежить від загальних підходів у проведенні соціальної політики. Однак очевидно, що для більшості громадян краще сплачувати 10-15% сімейного доходу в холодну пору року (а в теплу значно менше, адже левову частку видатків наразі все ж становить опалення), аніж постійно ризикувати власним життям та здоров’ям через дедалі вищу аварійність комунальної інфраструктури на яку за нинішніх тарифів хронічно не вистачає і не вистачатиме грошей.
А просто посилаючись на наявність притаманної усім сферам життя в Україні корупції, що дійсно часто знаходить прояв у нецільовому використанні отриманих комунальниками коштів, зокрема внаслідок закуплених за завищеними цінами матеріалів та послуг для їх монтажу, не можна ігнорувати необхідності регулярного оновлення зношених основних фондів житлово-комунального господарства. Так само як не можна на підставі завищеної вартості і великих корупційних відкатів під час будівництва та ремонту шляхів відмовлятися від їх будівництва та реконструкції.
Тим більше залучені до ЖКГ чиновники та бізнес-структури і зараз успішно отримують свою частку навіть від недофінансованого сектору, і цілком комфортно почувають себе і в цій ситуації. На відміну від пересічних споживачів послуг. Більше того нинішня система суцільного дотування державою тарифів для усього населення, окрім відсутності коштів на оновлення комунальних мереж, ще й створює живильний грунт для корупції.
Так у низці населених пунктів тарифи на одні й ті ж послуги різко (подекуди у 4-5 разів) відрізняються для населення та комерційних споживачів і різноманітних установ і організацій. Для останніх тарифи на послуги тепло чи водопостачання часто значно (у 1,5 і більше разів) перевищують собівартість послуг і в такий спосіб відбувається перехресне субсидіювання. Аналогічна ситуація спостерігається і з цінами на газ та електроенергію. Так ціна електроенергії для населення (до 800 КВт на місяць) вар’юється від 21,5 до 36,5 коп за 1 кВт (з ПДВ). Для підприємств та організацій тариф становить від 97,2 коп до 1 грн 23,9 коп. Ціна газу для більшості населення складає 725,4 (споживачі до 2,5 тис м3 на рік) та 1098 грн (від 2,5 до 6 тис м3) за 1 тис. м3, а для ТКЕ 1309,2 грн. При цьому підприємства та установи включно із бюджетними платять 4634,7 грн за ті ж 1 тис. м3 блакитного палива. У результаті нібито проданий населенню чи ТКЕ газ, електроенергію, теплову енергія чи послуги водопостачання і водовідведення вигідно насправді продавати за значно вищою ціною комерційним та бюджетним організаціям. А різниця, дотована в кінцевому рахунку у той чи інший спосіб коштами Державного бюджету, дістається залученим до відповідних корупційним схем особам.
Корупція та система завищених цін (до складу яких включено відкати) – це системна проблема усієї країни, яку потрібно вирішувати паралельно із реформою ЖКГ. Але аж ніяк не можна долати цю проблему шляхом хронічного недофінансування життєво важливих видатків, якими є в тому числі і підтримання в неаварійному стані різних комунальних мереж (тепло- та електромереж, водопроводів та каналізаційних стоків, ліфтів тощо). У такому випадку ЖКГ лише становитиме дедалі більшу небезпеку для громадян незалежно від місця проживання та соціального статусу. Адже наразі під землю провалюються автівки і люди в різних містах і їх різних районах, від столиці до обласних центрів, від околиць Києва до центральних вулиць. Від цього не застраховані ані звичайний громадянин, ані високопосадовці чи впливові бізнесмени (звісно, якщо вони не перейдуть на пересування містом виключно гелікоптерами, як подає приклад президент), іноземні дипломати чи туристи.
Водночас необхідним є вдосконалення механізмів контролю за витратою коштів комунальних організацій, особливо коли вони є монополістами. У даному випадку потрібна усього лише політична воля та належний контроль правоохоронних структур і, що не менш важливо, громадянського суспільства. Можна, наприклад, створити відкриту в он-лайні базу даних, де б в режимі реального часу відображалися усі тендери, їх умови та результати, ціни закуплених товарів та послуг тими чи іншими комунальними організаціями, що давало б широкі можливості для контролю можливих корупційних дій. А належним чином реагувати на зафіксовані з боку представників громадських організацій зловживання це вже питання політичної відповідальності органів державної влади.
Ніша малого бізнесу та громадянського суспільства
У пошуку способів вирішення проблем ЖКГ треба враховувати особливості різних підгалузей, якими зазвичай займаються спеціалізовані підприємства: газо-, електро-, водопостачання та водовідведення (каналізація), теплопостачання, ліфтове господарство, обслуговування будинків та прибудинкових територій, вивезення сміття.
Перші три категорії підприємств наразі є природними монополістами, причому з об’єктивних причин досить великими. Їхня діяльність має бути суворо регульована спеціалізованими державними органами, аби не допускати монопольно високих цін та низької якості послуг. Однак тарифи при цьому слід установлювати на рівні, який забезпечив би їм можливість проводити не лише прибуткове поточне обслуговування мереж, що перебувають у їхній експлуатації, а й оновлення вже зношеної інфраструктури. А от у решті підгалузей (включно з теплопостачанням, яке може бути автономним для квартири чи будинку) можливо й необхідно забезпечити якомога вищий рівень конкуренції, що позитивно позначилося б на якості й ціні послуг. Роль держави у даному випадку має полягати виключно у створенні й гарантуванні рівних умов для ведення бізнесу, а також пільгового кредитування модернізації зношеної інфраструктури.
Однак починати слід із підвищення тарифів до економічно обґрунтованого рівня. Щоб, по-перше, житлово-комунальна сфера стала привабливим бізнесом. По-друге, щоб громадяни усвідомлювали, скільки реально коштують ті послуги, якими вони користуються (адже нині значну частину вартості приховано під виглядом дотацій із бюджету та неамортизованого зносу інфраструктури). У такому випадку вони бачитимуть прагматичний сенс особисто й активно долучатися до різноманітних громадських ініціатив (включно з об’єднаннями співвласників багатоквартирного будинку), спрямованих на встановлення громадського контролю над процесом витрати коштів, сплачених за комунальні послуги (Однак для цього необхідна вищезазначена умова – максимально відкрите для громадського контролю ведення справ підприємствами житлово-комунального сектору). Або й перебирали відповідну функцію на себе.
Вочевидь, це допоможе вирішити і ще одну важливу успадковану від радянського минулого проблему: чимало громадян в Україні все ще не хочуть усвідомлювати, що за них ніхто нічого не зробить. Адже нині виходить так, що податки до бюджетів різних рівнів платять люди, які проживають і в приватному секторі, і в багатоквартирних будинках. Але бюджет через систему ЖКГ змушений дотувати видатки на утримання лише таких будинків, хоч там проживає трохи більше ніж половина населення країни. Унаслідок цього мешканці багатоповерхівок вважають, що все поза стінами квартири лежить і поза межами їхньої відповідальності. Тим часом багато проблем, пов’язаних зі станом будинку, під’їзду та прибудинкової території, можна було б успішно вирішити, якби люди відчували свою відповідальність за них.
Відповідний підхід досить успішно зарекомендував себе в країнах Балтії, де не лише самі будинки, а й прилеглі території стали приватною власністю об’єднань мешканців. При стимулюванні з боку держави там було досягнуто позитивних результатів у підвищенні ефективності обслуговування будинків. Мова не лише про ремонти, а й про покращення енергоощадності в умовах стрімкого подорожчання енергетичних ресурсів. А в Україні зараз, наприклад, у «хрущовках» витрати тепла на обігрів 1 м² уп’ятеро-вшестеро перевищують світові показники.
Таким чином, для зміни ситуації в житлово-комунальній галузі необхідні швидкі й кардинальні перетворення, і влада, здатна їх провести. Стара модель зорієнтована на те, щоб ЖКГ працювало як великий завод, але воно бути таким не може. Водночас ці зміни неможливі без корекції свідомості громадян, які мають обрати активну позицію у відстоюванні своїх інтересів. У секторі, як і в економіці країни загалом, необхідний активний розвиток нормальних ринкових відносин, виведення тарифів на рівень, який забезпечив би можливості для прибуткової діяльності в цій галузі, а отже, реальну конкуренцію. Є потреба в залученні потенціалу малого й середнього бізнесу там, де це можливо, й водночас в обов’язковій відкритості дій монополістів із суворим контролем за ними не лише правоохоронних органів, а й громадських організацій, які висловлювали б інтереси споживачів послуг. Якщо ж сектор і далі розвиватиметься за інерційним сценарієм уламка радянського народногосподарського комплексу в умовах олігархічної моделі економіки, то система й далі деградуватиме під впливом популізму як влади, так і опозиції на темі «незростання тарифів».