У Вищій кваліфікаційній комісії суддів (ВККС), яка відповідає фактично за формування та оновлення судової системи, почався серйозний конфлікт. Наприкінці червня уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова вирішила звільнити одного з її членів Андрія Козлова, якого у 2016 році призначили за квотою омбудсмена. Відповідні документи ґрунтуються нібито на скарзі, яка надійшла до Офісу омбудсмена в березні. У ній ішлося про те, що адвокатська ліцензія Козлова нічим не підтверджена, а його стаж нібито не дає права працювати у ВККС.
Після цього Козлов виклав на своїй сторінці у Facebook копію рішення Київської міської кваліфікаційно-дисциплінарної комісії адвокатури про видачу йому свідоцтва адвоката від 2003 року. А також показав виписку з Єдиного реєстру адвокатів про те, що воно призупинило дію з листопада 2016-го. Таким чином він намагався довести, що, по-перше, має потрібний стаж (15 років у сфері права), по-друге, з моменту призначення до ВККС не суміщав дві роботи (що заборонено законом). Утім, ці документи не вплинули на рішення Офісу омбудсмена. Минуло два тижні, але жодних коментарів ані журналістам, ані самому Козлову від Денісової чи її помічників отримати поки що не вдалося. Разом із тим шириться інформація, що вже готується проведення конкурсу на вакантну посаду у ВККС.
Як і коли ви дізналися, що вас звільнили? І взагалі чи бачили ви цей наказ на власні очі?
— Прочитав про це на сайті «Лівий берег» (на момент публікації інтерв’ю наказ про звільнення надійшов до Комісії. — Ред.). Журналісти звідкись дізналися про існування такого паперу. Звісно, здійнявся шум. Але ситуація не прояснилася досі. Скажімо, минулого тижня я телефонував до приймальні пані Денісової. Бо особисто ми з нею не знайомі, прямого контакту я не маю. Представився, сказав, що циркулюють чутки про те, що мене звільнено. Намагався з’ясувати, чи це правда. І якщо так, то з якої дати. Мене попросили залишити контакти й сказали, що зателефонують, якщо пані Денісова вважатиме за потрібне. Це було 1 липня.
Читайте також: До виборів не турбувати
Що з вашим адвокатським свідоцтвом? ЗМІ писали, що з ним виникли складнощі через розкол у Раді адвокатів Києва.
— Я ніколи не брав участі в адвокатському самоврядуванні. Хай колеги мене засуджують, кажуть, що це неправильно, але мені це не було цікаво. Я взагалі вважаю, що це вільна професія і вплив «творчих спілок» у ній має бути мінімальним: на вході та виході. Чув, що є якийсь конфлікт, знав, хто очолює Національну асоціацію адвокатів України (НААУ). Не скажу, що в захваті від тих людей. Мені відомо, що колись нібито хотіли поміняти голову ради адвокатів Києва. Коли не вдалося, створили альтернативну раду. От приблизно і все, що я знав про розкол у київській адвокатурі. Стався він наче після 2012 року, коли ухвалили новий закон про адвокатуру. Але подробиці мені не відомі.
Я своє посвідчення отримував на вулиці Білоруській у Києві в 2003-му. Там адвокатура була завжди: і Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія, і Рада адвокатів міста. Там лежить моя особова справа. Звісно, коли мене призначили в Комісію, їздив на Білоруську подавати заяву про зупинення адвокатської діяльності. Бо згідно із законом не можу суміщати роботу члена ВККС та адвоката. Отримав документ, який це підтверджує, — витяг із реєстру. На бланку НААУ з номером, підписом, печаткою. Звісно, в іншій Раді адвокатів Києва жодних документів про мене немає. Хоча Національна асоціація визнала ту другу раду «правильною».
Ви ці документи передавали Денісовій?
— Документи про мій стаж у сфері права потрапили до Офісу омбудсмена в травні цього року. Є судовий позов про скасування наказу, яким мене призначили до ВККС. Його розглядає Окружний адмінсуд Києва. Я підготував документи, взяв, наприклад, довіреності за багато років у найвідомішій своїй справі про катастрофу Ту-154 над Чорним морем у 2001-му (літак авіакомпанії «Сибір», що виконував рейс Тель-Авів — Новосибірськ, упав над Чорним морем; загинули всі 66 пасажирів і 12 членів екіпажу; катастрофа сталася в момент проведення бойових пусків ракет під час спільних українсько-російських навчань. — Ред.). Щоб бути членом ВККС, потрібно 15 років стажу. У мене на момент призначення було 15 років, 2 місяці й 10 днів, що випливає і з розрахунку самої Комісії. 21 червня знову був на Білоруській, узяв там копії датованих груднем 2003-го рішень про видачу адвокатського свідоцтва, складену присягу тощо. Негайно надіслав це і фізично, і в електронному вигляді до Офісу омбудсмена. І, я так розумію, мої документи проігнорували.
Читайте також: Інтрига виборів
Коли загалом почалася історія з вашим звільненням? Очевидно, що це тривало не один день.
— Ймовірно, три-чотири місяці тому. Зміна уповноваженого з прав людини, певно, вплинула на це (Людмила Денісова стала омбудсменом 15 березня 2018 року. — Ред.). У ВККС є ще одна членкиня, призначена попереднім омбудсменом. Її взагалі чи не відкликати намагалися. Відома колізія: повноваження члена ВККС мають тривати чотири чи шість років залежно від періоду обрання чи призначення. І проблема ось у чому: перших членів ВККС нового складу призначали за старим законом про судоустрій та статус суддів, який передбачав, що повноваження тривають шість років. Потім ухвалили закон про забезпечення права на справедливий суд.
І в ньому термін зменшили до чотирьох років. Уже в новому законі про судоустрій і статус суддів виписали перехідні положення, у яких зазначалося, що всі члени ВККС, обрані чи призначені до ухвалення цього документа, виконують свої повноваження впродовж терміну, на який їх обрали чи призначили. Тобто шість років. Але почалися якісь дивні тлумачення закону, зокрема й у судах. І тепер виходить, що голова ВККС у підвішеному стані, його заступник теж, членкиня, про яку я згадав, теж.
Ви досі проводите кваліфікаційне оцінювання суддів. Скільки зараз у ВККС лишилося людей із повноваженнями?
— Я вже плутаюся в цифрах, якщо чесно. Приблизно 10 осіб. Мене от звільнять — і стане ще менше. 12 (в активному стані) нас стало наприкінці травня — на початку червня. З’явився певний предмет для обговорення. Нібито нас мало. А зазвичай кандидатури суддів розглядали 14–16 людей (хоча насправді бувало й 12–13). І начебто 12 — це якісь «нерівні» умови. І краще в таких випадках робити перерви. Я був категорично проти такого підходу. Бо згідно із законом ВККС може працювати, коли збирається більш як половина, тобто дев’ять осіб. Кворум — це не багато і не мало, це стільки, скільки треба за законом. Для подолання негативних висновків Громадської ради доброчесності (ГРД) у Комісії має бути 11 голосів. І це вже нюанси складу ВККС, повноважного на конкретний момент, можемо ми назбирати ці голоси чи ні. Але рішення мають ухвалюватися, як є, якщо вже вони стоять на порядку денному.
Читайте також: У пошуках консерваторів
У який момент у вас стався конфлікт із колегами?
— Насправді це внутрішні справи і спори Комісії. У нас мало відбуватися голосування 12 червня. Розглядали кілька кандидатур. І був один суддя, що не набрав 11 голосів для подолання негативного висновку від ГРД. Отже, Комісія не ухвалила позитивного рішення. І тому суддя вважається таким, що не відповідає критеріям доброчесності.
Хто цей суддя? Чому мав негативний висновок ГРД?
— Це суддя з адміністративної київської апеляції на прізвище Грибан. Річ у тім, що свого часу пані Грибан слухала справу про Майдан у Чернігові. Йшлося про малі архітектурні форми. Хто розуміє специфіку тривалих акцій, знає, що людям потрібні намети. Бо зима, холодно, треба грітися. І заборона наметів — це удар по акції. Тим більше що жодних серйозних передумов для такої заборони не було. У Чернігові події набули силового характеру.
А коли є рішення суду, що з «мирними зборами щось не так», це козир для тих, хто хоче з ними «розібратися». Тому я зазвичай категорично проти суддів, які ухвалювали такі рішення. Врешті за Грибан проголосували так, як проголосували. Колеги стали знову говорити про оголошення перерви в роботі. Тоді я просто покинув засідання. Потім розглянули ще кілька питань у складі 11 осіб, але вже без мене. Щоправда, там теж не всі судді пройшли оцінювання. Але це тема для окремої розмови.
Деклароване ще попередньою владою очищення судової системи триває кілька років. У який момент стало зрозуміло, що судді Майдану зможуть лишитися на посадах?
— Здається, злам трапився на межі 2016–2017 років. А став відчутним на початку 2018-го. Бо раніше суддів Майдану, тих, хто безпідставно арештовував протестувальників, ігнорував завдані їм побої, позбавляв людей водійських прав, забороняв мирні зібрання, звільняли. Це було в практиці Вищої ради правосуддя. У 2016–2017-у почалися винятки. Потім їх ставало більше. У певний момент їх уже було багато.
Читайте також: У нових умовах
А може, мені самому варто було піти раніше. Скажімо, у серпні 2018-го, коли кваліфікаційне оцінювання пройшов один доволі відомий суддя (приблизно в цей час проходив оцінювання голова Оболонського райсуду Владислав Дев’ятко, мав негативний висновок від ГРД. — Ред.). У мене щодо того судді була окрема думка, але я так і не встиг її виписати. Загалом окремі думки в рішеннях можуть вплинути хіба що на доктрину роботи. Або ж якщо ти встигнеш її виписати до моменту, коли матеріали по судді потраплять до ВРП. У нашому випадку це фізично нереально. Бо майже щодня йдуть нові кандидати. І ти маєш опрацювати багато матеріалів. Не лише покладатися на роботу помічників, а й пошукати щось сам. Адже не треба обмежуватися інформацією від НАБУ, варто покопатися самому в реєстрах.
Які моменти в судовій реформі були для вас ключовими?
— Девізом реформи були «очищення та оновлення». Але здійснювати одночасно і очищення, і оновлення складно. Ти або чистиш систему від одіозних кадрів, або займаєшся підготовкою нових нормальних. Це перше. Друге. У 2015-му із судової системи пішло 1,6 тис. суддів. Це спричинило дефіцит людей. А будь-який спеціаліст у державному управлінні скаже вам, що навіть погана судова система краща, ніж її цілковита відсутність. І коли виникли дірки через брак кадрів: у когось закінчувалися повноваження, когось спіймали на корупції, це викликало незадоволення в людей. Бо хтось мусить саджати ґвалтівників, крадіїв, розглядати спори про межу… словом, займатися банальними, звичайними, не резонансними справами. І тоді заболіла голова, адже треба було зберегти баланс у системі. Але ти або утримуєш баланс, або борешся з нечистю. Попри можливі наслідки. І якщо боротися з нечистю, то з усією. Але підтримка балансу — це реконструкція. А реконструкція — це майже реставрація. І вона певною мірою вдалася. У якийсь момент, думаю, не вистачило завзяття, політичної волі, темпу в тих, хто мав реалізовувати цю реформу.
Тобто судова реформа провалилася?
— Я не сказав би, що вона провалилася. Є здобутки. Є запас витривалості. Питання в тому, чи достатньо ми зробили. Очевидно, що «підтримка балансу» дала змогу лишитися на місцях «генералам» судової системи. І тут питання в тому, чи плекатимуть вони її незалежність, чи, навпаки, звернуться до практики минулих років і тяжітимуть до співпраці з виконавчою владою на чолі з президентом.
Судді в Україні таки стали незалежними?
— Якщо вони цього хочуть, так. Але наведу один приклад. Коли ставиш суддям запитання про втручання в їхню діяльність, то найчастіше вони кажуть про активістів. Чесно, стає смішно, коли таке чуєш. Бо це для мене ознака мислення, у межах якого різні підкилимні речі — дзвінки, прохання — вважаються нормою і частиною гри. А поява активістів — це вже, виходить, втручання.
За два з половиною роки роботи у ВККС ви зрозуміли, хто такий середньостатистичний український суддя?
— На жаль, у нього середній рівень інтелекту (що менший вік, то кращі показники). На мою думку, недостатньо розвинена резистентність, тобто здатність обстоювати власну думку. Він досить лояльний до системи. Дуже стресостійкий. Хоч як дивно, достатньо чесний і порядний. Питання лише в тому, як це корелює з відданістю суспільству та відданістю системі, якої з них більше. Добре вміє контролювати емоції. Вербальна частина інтелекту розвинена краще за абстрактно-логічну. Хоча ці критерії мали б бути приблизно однаковими. Адже від здатності до абстрактного мислення багато залежить. Зокрема, способи розв’язання нових правовідносин. Усі судді мотивовані працювати. Дуже дисципліновані. Також з’явилося багато людей із високим рівнем комунікативності. А ще вони здебільшого вміють поважати інших (хоча знаємо ми зазвичай про винятки).
Мені дуже хотілося б, щоб судді були інтелектуальною елітою. Так має бути. Людина, яка судить, повинна бути розумом вища за інших. Є приємні винятки. У нас була одна пані, у якої рівень абстрактного мислення, за оцінкою, був 140 балів. А це вже майже геніальність. Також трапляються цікаві поєднання. Наприклад, коли суддя може розібратися в найскладнішій ситуації (сильний абстрактно-логічний компонент), але не здатний пояснити її словами і навряд чи може виписати на папері так само класно, як володіє нею. Буває і навпаки. Високий рівень вербального інтелекту, хороша пам’ять, а от із розумінням сутності явищ не завжди складається. Словом, ідеальних суддів не буває.
В останній місяць суди ухвалюють доволі цікаві рішення. Скасування декомунізації, скасування ліцензій на перевезення, фактично дозволи на балотування в народні депутати окремим політикам часів Януковича. Чи можна говорити про суди як про інструмент реваншу? І взагалі чи вигідно це суддям?
— У вправних руках чому б і ні. Суди свого часу були інструментом рейдерства, зокрема й політичного. Коли за це стали бити по руках, такі речі припинилися. Якщо чесно, мені важко говорити про конкретні суди й справи, люди можуть прийти на оцінювання, а я ще буду тут. Хтозна, що буде далі.
Чи змінилася комунікація між судовою та виконавчою владою після виборів президента?
— Зі змін у комунікації була хіба що заява голови Ради суддів України (РСУ), у якій ішлося про те, що його заступник ходив на зустріч з одним із чиновників Адміністрації президента (голова РСУ Олег Ткачук заявив про факти тиску на суддів. Нібито головам судів телефонували з Офісу президента (ОП) намагаючись зірвати засідання РСУ. Іншим прикладом, на його думку, є зустріч заступника голови ОП Руслана Рябошапки та заступника голови РСУ Вадима Бутенка 19 червня. — Ред.). І начебто взагалі ніколи в житті в судовій системі не було такого, що хтось кудись ходив. Лишімо ці думки на совісті тих, хто їх висловив. Мені було б приємно, якби ми колись дійшли до того, що судова влада спілкується з виконавчою суто на офіційному рівні. Або на різних конференціях і заходах. Це орбіти, які не мають перетинатися. Але виконавча гілка завжди агресивна, активна. І вона цікавиться життям інших гілок влади.
Читайте також: Труднощі становлення
Питання, можливо, дивне, але чому досі Окружний адмінсуд Києва існує в тому вигляді, у якому існує?
— Сподіваюся, що існує він добре. І самопочуття суддів покращилося (у травні близько 30 суддів з Окружного адмінсуду Києва двічі не з’явилося на кваліфікаційне оцінювання нібито через хворобу. — Ред.). Раніше до нас на іспит через численні хвороби в суді приходили партії людей. По 3–10 осіб. Назвемо ці партії пробними.
Свого часу між ВККС і ГРД був конфлікт. Ситуацію вдалося вирішити?
— Це був перманентний стан «мирного співіснування двох систем». Така собі прихована ворожнеча. Просто судова система сприймає Громадську раду доброчесності як чужорідний орган. І ВККС не повною мірою користується напрацюваннями ГРД, хоча цей орган створений для сприяння Комісії. У нормальній системі вони однозначно мали б бути нашими соратниками та союзниками. Але комісія чомусь обрала бачення, що ГРД — це щось на кшталт прокурора, причому недолугого, кандидат у судді — обвинувачений, а ВККС — судді. Але ні. Ми не судді. Ми бюрократія. Ми не судимо.
Ми беремо або не беремо на роботу. Лишаємо чи не лишаємо на посаді. Хтось каже, що саме ми маємо довести, що той чи інший суддя недоброчесний, непорядний тощо. Що від початку він ні в чому не винен. Але уявіть: у мене на фірмі, наприклад, ідеться про скорочення. Є Петренко, Іванов і Сидоренко. Когось із них треба скоротити. Цей хтось приходить і каже: «Доведи, що я поганий» замість «Зараз я доведу, що я найкращий». Я вже мовчу вже про той випадок, коли заново набираю в компанію людей і при цьому маю сам собі довести, що вони хороші працівники.
Колишній заступник голови Адміністрації президента Андрій Портнов повернувся в Україну. І вже встиг розгорнути активну діяльність. Зокрема, заявляє про майбутні суди над окремими представниками влади. Вважаєте, він досі має вплив на систему?
— Не може бути, щоб Портнов не зберігав такого впливу. Бо в певний час для цього багато зробили. Точки впливу на суди в нього, найімовірніше, є. Але скільки в цій діяльності, як і в будь-якій іншій, реальних речей, а скільки намагання створити враження? Бути і здаватися, як кажуть. Але очевидно, що ці речі конвертовані одна в одну. Якщо всі вірять, що ти можеш на когось впливати, то ти таки можеш більше. Це такий цікавий феномен постмодерного інформаційного суспільства. А судова система покаже, наскільки вона здатна втримати ті позитивні трансформації, які є, в екстремальних ситуаціях.
Як ви вважаєте, суди вже не зможуть повернутися у 2014 рік, коли людей на підставі сфальсифікованих протоколів саджали в СІЗО, позбавляли прав на керування авто, забороняли мітинги та демонстрації?
— Не до кінця певен. Наприклад, було б дуже цікаво побачити, як поведуть себе суди та поліція, коли почнуться мітинги вже проти нинішньої влади. Загалом значущих трендів зараз два: повзучий реванш і посилення впливу силовиків. А це для демократій завжди погано. З реваншем зрозуміло: треба не допустити бодай повного скасування люстрації. Якщо ж мова про вплив на публічний дискурс поліції міністра Арсена Авакова, то, не виключено, і моє звільнення із цим якось пов’язане, хто знає. Що може стати на заваді значному посиленню такого впливу? Активна позиція громадянського суспільства, активна позиція журналістів, викриття поганих історій у поліцейському середовищі, активна позиція людей, які цю країну захищали зі зброєю в руках від потужнішого зовнішнього ворога, й адекватні дії спеціально створених органів. Скажімо, ДБР. Але вони ще працюють недостатньо довго, аби робити якісь висновки. Крім того, щоб силовики були тими, хто лише служить і захищає, має бути певна позиція судів. Щоб суд міг стати над подіями і не бути продовженням виконавчої влади та поліцейського апарату.