Доля деяких – часто досить вагомих – імен у культурі є дуже парадоксальною. Послідовний республіканець Макіавеллі сформулював принцип розподілу гілок влади задовго до Джона Локка. Крім того, він вважав Брута героєм республіканського Риму, а Цезаря – деспотом і зрадником ідеалів республіки, який цілком заслужив свою смерть. Проте його ім’ям зрештою називають етико-політичну доктрину, що виправдовує будь-які засоби в досягненні єдиновладдя, – макіавеллізм. Бо ж прочитати «скандально відомого» «Державця» значно легше, ніж менш відомі, «занадто сухі» «Роздуми над першою декадою Тіта Лівія».
Схожа доля спіткала і колись прославленого прозаїка Австро-Угорської імперії Леопольда фон Захера-Мазоха. Якщо за свою літературну діяльність він зрештою отримав із рук президента Французької Республіки найвагомішу нагороду – орден Почесного легіону, то нині його ім’я в непідготовленого читача асоціюється з кайданами, батогами, латексними костюмами та іншими виробами, які пропонують покупцям численні крамнички «інтимних товарів». Парадокс у тому, що нічого чи майже нічого такого у творах Захера-Мазоха немає. Як влучно з цього приводу висловилася поетеса Еліна Войцеховская: «Якби Леопольд фон Захер-Мазох хотів зодягнути свою Венеру в каучук – всі технічні можливості для цього в нього були, то він так і зробив би». Проте не зробив. Отже, не хотів.
Діагностика чуттєвості
Насправді дещо пікантною, перверзійною славою, яка ще за життя письменника, а згодом і в наступних сторіччях переважила та замістила собою славу літературну, Леопольд фон Захер-Мазох має завдячувати іншому своєму не менш прославленому співвітчизникові, «батькові» сексопатології та криміналістичної психіатрії Ріхардові фон Крафт-Ебінґу, котрий, власне, і є автором терміна «мазохізм». За логікою останнього, якщо Захер-Мазох у літературі найкраще описав те явище, для якого в грандіозній «періодичній системі людських збочень» він підготував окрему «клітинку», саме його ім’я щонайкраще підходило для її маркування. У своїй найфундаментальнішій праці «Psychopathia Sexualis» відомий науковець і закріпив навіки ім’я Леопольда фон Захера-Мазоха за сексуальною девіацією, яка полягає в тому, «що суб’єкт на ґрунті статевих відчуттів та покликань перебуває у владі уявлення, що він має бути цілковито і безумовно підкорений волі іншої особи».
Проте є всі підстави стверджувати, що око досвідченого психіатра і клініциста побачило у творах Захера-Мазоха те, що хотіло побачити, тим більше що численні пацієнти-кореспонденти Крафт-Ебінґа в листах до нього неодмінно вказували цього прозаїка як одного зі своїх улюблених авторів. Проте чи не про таких читачів висловився ще один «прославлений» психіатрією літератор Маркіз де Сад: «Хтозна, може, їх би розбестило і читання Сенеки?». Тож чи варто їм віддавати ексклюзивне право на тлумачення Захера-Мазоха? Що в ньому є ще, окрім того очевидного, підміченого Ріхардом фон Крафт-Ебінґом? Для цього, звісно ж, варто звернутися до найзнаменитішого роману письменника «Венера в хутрі», який, власне, й обезсмертив його ім’я в літературі.
Перше, що впадає у вічі під час прочитання твору, то це зовсім не мазохізм, як, можливо, дехто очікував, а апологія життєрадісної античної чуттєвості (що, в принципі, є типовим для класицистського XIX сторіччя): «Для мене життєрадісна чуттєвість еллінів – радість без страждань – є ідеалом, до якого я намагаюся прагнути в житті. Бо в те кохання, яке проповідують християнство, сучасне суспільство, його лицарі духу, я не вірю. Погляньте-но на мене – я набагато гірша за єретика, я язичниця», – пристрасно кидає головна героїня Ванда в очі своєму коханому Северинові.
Часом апологія життєрадісної чуттєвості Леопольда фон Захера-Мазоха стає апологією «вільного кохання»: «Ми вірні, доки кохаємо. Ви ж вимагаєте від жінки вірності й без кохання, пристрасті без насолоди… Говорите про обов’язки там, де мова може йти лише про задоволення», – проголошує Ванда. Ці несумісні з вікторіанською мораллю речі письменник пише в консервативному XIX сторіччі! І саме тією несумісністю пояснюється традиція дещо роздратованого зневажливого мовчання, що згодом склалася навколо фігури Захера-Мазоха в німецькомовному літературознавстві кінця XIX – початку XX століття. Французька ж критика, навпаки, незмінно ставила його на третю сходинку в «німецькомовному пантеоні» після Ґете і Гайне.
У «Венері в хутрі» Ванда взагалі багато розмірковує вголос, проте саме Северин постійно підштовхує її до цього. У Захера-Мазоха емансипаційний момент дуже сильний – і це ще одна цікава його особливість. Роман завершується справжнім феміністичним маніфестом, цього разу вже в устах Северина, котрий сумлінно засвоїв численні уроки, які надала Ванда, зокрема, за допомогою фізичних покарань: «Товаришкою чоловіка жінка може стати лише тоді, коли цілком буде зрівняна з ним у правах, в освіті та праці».
Саме Леопольда фон Захера-Мазоха, а не його попередників-романтиків (у яких ще занадто багато містики – від них нам дістався вираз «жінка-вамп») чи Маркіза де Сада (чиї лібертинки, зокрема Жюльєтта, у своїх практиках фактично є безстатевими механізмами) можна вважати винахідником фатальної жінки. Северин потрапляє під владу чарів Ванди, у певному сенсі він, мов античний Пігмаліон, її і створює, розкриває вольові задатки, зрештою, закохується в неї. Проте фінал історії, на відміну від античної, невеселий – жінка кидає свого творця, ламаючи йому долю, бо жадає не володарювання/підкорення, а рівних стосунків, і в цьому полягає чи не головний урок Захера-Мазоха.
Межова фігура
Утім, не Венерою єдиною Леопольд фон Захер-Мазох прославився в тогочасній Європі як… письменник з України. Саме за його «Коломийський цикл» оповідань, що розкрив Європі XIX сторіччя екзотику найсхіднішої, галицької околиці Австро-Угорської імперії, французький президент і нагородив його орденом Почесного легіону.
Власне, Захер-Мазох є такою самою межовою фігурою, як і Гоголь: для обох українська культура була надзвичайно важливою, проте ні той, ні той не писав українською. Та все ж уявити їхню творчість поза межами української культури неможливо – навіть у «Венері в хутрі» зав’язка та розв’язка відбуваються на Галичині. Ця немовно визначена включеність не єдине, що ріднить Гоголя із Захером-Мазохом: перший відкрив Україну тогочасній російській імперській столиці Санкт-Петербургу, другий – тогочасній Європі. Звісно, у випадку обох цих авторів ідеться про їхнє особисте й особливе, міфічне бачення України. Тож у цьому контексті не дивують гіркі слова Івана Франка про Леопольда фон Захера-Мазоха, сказані ним у листуванні: «Він вигадує про Галичину нечувані речі».
«Нечувані речі» зрештою зле пожартували із Захером-Мазохом. «Йому так і не вдалося віднайти вітчизну для свого таланту. Йому так і не вдалося стати частиною якогось цілого. Правду кажучи, це було б йому і не так просто зробити. Де те ціле, чиєю частиною він міг би стати? Він ніде не був закоріненим. До великого минулого австрійської літератури він звернутися не міг, оскільки «великий дух» був йому чужим. Німців він ненавидів, слов’янську культуру переріс», – так відгукнувся на смерть Захера-Мазоха в 1895 році «батько віденського модерну» Герман Бар.
Літературні та кінематографічні паралелі
«Мальва Ланда», Юрія Винничука
У цьому романі також є образ фатальної жінки – Мальви Ланди. Щоправда, хоч як це парадоксально, головний герой перетинається з нею тільки у своїх снах, за винятком епізоду, коли бачить її здаля на балу, не знаючи, що то вона. І хоча від самого початку ця жінка є лише мрією-сном, саме вона веде головного героя, вводить його у фантасмагоричне і гротескне королівство Львівської сміттярки. І Леопольд фон Захер-Мазох, і Юрій Винничук дуже міцно закорінені саме в галицькому матеріалі, обидва проповідують власний, специфічний варіант «вільного кохання».
«Основний інстинкт», Пауля Вергувена
Класичним і найкращим кіновтіленням у сучасній масовій культурі винайденої Леопольдом фон Захером-Мазохом фатальної жінки є Кетрін Трамелл, яку зіграла Шерон Стоун. Головний герой Нік Каррен (Майкл Дуглас), який розслідує резонансне вбивство, закохується в письменницю, авторку детективів. Так само як у романі Захера-Мазоха Ванда говорить і здійснює проговорене, Кетрін в «Основному інстинкті» не лише пише детективи, а й втілює створені нею сценарії в життя. Вона вже сама є режисером власних постановок, наприкінці XX століття їй уже не потрібне чоловіче начало як «виховне». Щоправда, і тут першою жертвою в низці вбивств є професор психіатрії, який колись консультував її. Про популярність, а отже, симптоматичну важливість для культури цього фільму свідчить той факт, що він дуже швидко розійшовся на кіноцитати, численні алюзії та пародії у світовому кінематографі.