В Українському домі в Києві на прем’єрі стрічки «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тижню вдалося поспілкуватися з Наталією Кривдою, докторкою філософських наук, яка з березня 2024-го очолює Наглядову раду Українського культурного фонду.
Розмовляли про відродження інтересу до вивчення української культури, вплив російської, а згодом радянської імперії на життя й творчість українських митців, циклічність історії, коли ворог укотре знищує молоде покоління українців та нинішню екзистенційну війну, де іншого виходу, крім перемоги, для України немає.
Творення культури одночасно є творенням нації
Національна культура була й буде простором, де людина та суспільство віднаходять і винаходять себе. Творення культури одночасно є творенням нації. Саме в цьому українській нації відмовляла імперія. Напевно, з погляду імперії стандартизувати й уніфікувати культурні коди — це нормально. Але це точно руйнує існування й самобутність усіх культур, які не є титульними для імперії. Це стосувалося і українців, і грузинів, і литовців, і татар, і поляків. Спочатку російська імперія, згодом радянська й знову російська неоімперія намагається нас знищити.
Зокрема, це й відповідь на мерзенне запитання, яке я інколи чую: де ваш Шекспір, Гейне тощо? Наші Шекспіри лежать у Биківні, розстріляні в урочищі Сандармох.
З одного боку, нині повертаємо великі імена великої української культури. З іншого — самі ж повертаємо повагу до себе. Відновлюємо справедливість, боремося з меншовартістю й другорядністю. Принагідно відкриваємо для себе й показуємо світу — ось наша висока література, ось наше мистецтво: футуризм, модерн, авангард.
Більшість митців, яких ми бачимо у фільмі «Будинок “Слово”. Нескінчений роман», загинули у 20, 30, 35 років, а вцілілі вимушені були пристосовуватися. Це наше велике мистецтво, яке не дожило до свого майбутнього розквіту.
Трагічною є втрата кожної окремої людини. Ще прикріше, коли втрачаємо ціле покоління молодих, свідомих, активних людей. Тих, хто мав би творити нашу історію та культуру далі.
Без сліз не можу згадувати про загибель Романа Ратушного, Дмитра Да Вінчі Коцюбайла, сотень інших патріотів і воїнів. Вони читачі замучених і вбитих поетів, письменників, кінематографістів 1920–1930 років. І це якесь згубне коло: молодий український читач не дочекався свого поета, тоді як український поет — свого читача.
Не можемо дозволити собі відступити — ворог не дасть нам права на життя
Сьогодні насправді триває екзистенційна війна, війна за виживання, за цінності, за державну суб’єктність. Вона не тимчасова чи випадкова, війна точилася століттями й точиться сьогодні. Якщо ми не переможемо, неоімперія й далі гнобитиме та знищуватиме українців. Не можемо дозволити собі відступити — ворог не дасть нам права на життя.
Парадокс у тому, що для імперців, для ворога абсолютно нормально — винищувати іновірців, інородців, людей іншої культури, усіх тих, хто не підкорюється й воліє жити своїм життям зі своїми цінностями, у згоді зі своїми принципами. Вороги не розуміють і не відчувають сутності та драматичності нашої боротьби. І тому для них це рутинне винищення «хохлов». Для нас — війна екзистенційна, у якій маємо вижити.
Страшна історія, як 27 березня 2024 року в Москві було велике збіговисько Російської православної церкви. Там, до речі, виступав Путін. Мав слово й Патріарх Кірілл. Спільно представили документ (Наказ XXV Всесвітнього російського народного собору «Сьогодення та майбутнє Російського світу». — Ред.), де прямим текстом, без жодних метафор, написано: у цій битві має вижити один. Немає місця Україні там, де є Росія.
Це чітко сформульований намір, доказ, який можемо подавати в Гаагу. Це те, що називається терміном, який створив видатний дослідник Лемкін, — культурний геноцид. Водночас інші геноциди: релігійний, національний, етнічний, расовий — увійшли в Конвенцію ООН про запобігання злочину геноциду й покарання за нього, а геноцид культурний — ні. Мусимо це виправити.
Треба довести, що росіяни знищують нас через культуру. Убивають і українців, і євреїв, і поляків, і грузинів не тому, що вони поляки, євреї чи грузини. Убивають, бо вони представники політичної нації, бо вони громадяни своєї країни. Нас знищують, бо ми громадяни України.