У неділю, 18 березня, у Росії відбулися президентські вибори. Нічого несподіваного не сталося: за попередніми даними Центрвиборчкому, явка становила 67,4%. З них 76,6% проголосували за Владіміра Путіна. Наскільки ці результати відповідають його реальному рейтингу, встановити важко, оскільки дані російських придворних соціологів довіри не викликають. Принаймні росіяни такий результат прийняли, тож щонайменше до 2024-го житимуть у світі, який конструюватиме для них Путін. Незважаючи на масові фальсифікації та незаконне голосування в анексованому Криму, легітимність президента визнає і світове співтовариство. Однак непохитність путінського режиму лише позірна, про що свідчить і метушня за лаштунками електоральної вистави.
Анатомія спектаклю
Зрежисованість російських виборів очевидна. За даними російських ЗМІ, Кремль орієнтувався на формулу 70/70, поставивши завдання забезпечити щонайменше 70% явки і щонайменше 70% підтримки Путіна. Однак виконати цей план виявилося не так просто: громадський рух «Голос», який здійснював моніторинг виборчого процесу, зібрав 2927 повідомлень про порушення. Передусім ідеться про використання адмінресурсу для забезпечення явки. Зафіксовано чимало випадків, коли людей зобов’язували звітувати про виконання «громадянського обов’язку»: віддзвонитися кураторам або опублікувати в соцмережі селфі з дільниці. До батога додали й пряник. Поруч із дільницями влаштовували ярмарки і гуляння, а подекуди на додачу до бюлетнів видавали купони, за якими розігрувалися призи: смартфони, квитки на концерти, путівки до Криму тощо. Ну а потрібний результат забезпечили традиційними засобами: вкидання заповнених бюлетенів, «каруселі» та інші фальсифікації здійснювалися просто під об’єктивами відеокамер, які вели онлайн-трансляцію. Для видимості контролю за чистотою процедури Центрвиборчком навіть скасував результати на п’яти дільницях, але на загальну картину це ніяк не вплинуло.
Читайте також: Вибір овочів
Таким чином, путінський режим уже достатньо підготував Росію до згортання демократії, але не почувається достатньо впевненим, аби відкрито відкинути її, відмовившись від електоральних «формальностей». І річ тут не лише в особистих побажаннях Путіна. Як будь-який диктатор, він є похідною інтересів певних кіл російської еліти, зацікавлених у збереженні статус-кво. Демократичних цінностей у цих колах не сповідують, проте до переходу до явної диктатури також не готові. Не лише через страх перед неминучими санкціями Заходу, а й через брак альтернативних механізмів конструювання легітимності путінської влади. Проголосити Путіна помазаником Божим було б простіше, але до цього російське суспільство ще не готове, а отже, під його четвертий (а по суті, п’ятий) президентський термін треба підкласти хоч якийсь суспільний консенсус. Ураховуючи заздалегідь відомого, хоча й неоголошеного переможця та суто номінальну передвиборчу боротьбу, те, що відбулося в Росії 18 березня, більше нагадує референдум про довіру Путіну. Якщо Кремль може проводити такі операції, це свідчить і про достатню міць режиму, і про те, що російське суспільство не є суб’єктом внутрішньої політики (через щиру лояльність, конформізм чи страх — питання інше). Але водночас ще й про приховану невпевненість Кремля, оскільки перемоги Путіна організовуються в стерильному, абсолютно неконкурентному політичному просторі.
Імітативні вибори в недемократичних режимах виконують ще одну важливу функцію — раз у раз засвідчувати безальтернативність незмінного правителя, демонструючи нікчемність і безпорадність його опонентів. Таку функцію виконували вибори в СРСР, де вождь завжди перемагав із приголомшливою перевагою, так є і в путінській Росії. Вже 18 років поспіль Кремль повторює сценарій, у якому Путіну вдавано протистоять кандидати від системних (читай маріонеткових) КПРФ і ЛДПР, а також ситуативний набір маргінальних ліберальних опозиціонерів. На тлі ретельно дібраних політичних коротунів створювати враження «всенародно любимого вождя» не так уже й важко. Образ лідера кремлівські політтехнологи підсилювали як могли: цього разу Путін пішов на вибори не як висуванець «Единой России», а «на прохання трудящих», причому в буквальному сенсі. Про свій намір брати участь у перегонах Путін оголосив під час відвідин заводу ГАЗ у Нижньому Новгороді у відповідь на прохання робітників зробити їм такий «подарунок».
Електоральний кордебалет
«Ми беремо участь у виборах, знаючи результат, тому що Путін має величезну перевагу перед усіма нами» — ці слова, сказані кандидатом Борісом Тітовим, є епіграфом до всієї передвиборчої кампанії в Росії. Сам Тітов, працівник Адміністрації президента, був суто технічним кандидатом і отримав відповідний результат (0,7%). Утім, у такому самому глухому кордебалеті відтанцювала й решта претендентів. Основним спаринг-партнером Путіна, як завжди, була КПРФ, яка замість збляклого Ґєннадія Зюґанова висунула безпартійного бізнесмена Павла Ґрудініна, директора підмосковного Радгоспу імені Лєніна. Навколо цього підприємства була побудована вся політична легенда Ґрудініна, буцімто він урятував рідний радгосп від руїни 1990-х, модернізував його і побудував в окремому селищі майже «комунізм» із безплатним житлом, високими зарплатами та іншими благами. Очевидно, саме Ґрудініну Кремль відвів роль виразника соціального невдоволення, щоб незадовго до виборів легко відправити «червоного директора» на дно. Зробити це було неважко. Не так завдяки кандидатові-спойлеру Максіму Сурайкіну, як завдяки незадекларованим банківським рахункам самого Ґрудініна, що нібито знайшлися за два тижні до виборів. Причому аж 13 штук, та ще й у Швейцарії. Після інтенсивної кампанії чорного піару на центральному телебаченні та в інтернеті цей кандидат фінішував із 11% голосів, змусивши тих, хто ностальгує за «ковбасою по два двадцять», знову перефокусувати свої надії на Путіна.
Читайте також: Трамп привітав Путіна та анонсував їхню зустріч, де вони обговорять Україну
Радикальну імперсько-шовіністичну публіку, як завжди, акумулював навколо себе Владімір Жиріновскій, ще один незмінний спаринг-партнер господаря Кремля. Обіцяючи «об’єднатися з патріотами Новоросії» та звільнити Україну від «нацистського режиму», він зібрав електорат, який ще не відійшов від посткримської патріотичної істерії і жадав більшого, ніж пропонував Путін. На пару з Жиріновскім працював і Сєрґєй Бабурін, популярний у 1990-х прибічник ГКЧП, а тепер лідер чорносотенної партії «Российский общенародный союз». Після окупації Донбасу він не раз навідував Донецьк, а ставши кандидатом, узяв собі в довірені особи терориста Іґоря Ґіркіна. За підсумками виборів Жиріновскій із Бабуріним конвертували сподівання свого електорату в сукупні 7% підтримки (6% першого й 1% у другого), спустивши надлишки посткримської істерії у свисток. А мимохідь ще й налякали обивателів своїм брутальним популізмом, мобілізувавши їх на підтримку путінської «стабільності».
Однак найблискучішу перемогу Кремль організував Путіну над ліберальною п’ятою колоною, яку уособлювали Ґріґорій Явлінскій і Ксєнія Собчак. Після вбивства Боріса Нємцова в лютому 2015-го на лідерство в цьому таборі претендував Алєксєй Навальний, але до перегонів його не допустила ЦВК, пославшись на наявність судимості. Після чого він став пропагувати бойкот виборів, де-факто працюючи проти кандидатів-лібералів. Утім, і без Навального жодних шансів у них не було. Зірка Явлінского згасла ще півтора десятиріччя тому, але й тоді, на президентських виборах 2000-го, він набрав менш як 6%. До перегонів 2012-го його також не допустили, але тепер, упевнившись у його безпечності, дозволили балотуватися й набрати 1% голосів. Ненабагато кращим виявився і результат Ксєнії Собчак (1,7%). Попри активну громадську діяльність останніх років, для більшості росіян вона так і лишилися «блондинкою в шоколаді» — гламурною і вульгарною мажоркою з телешоу, есендешною версією Періс Гілтон, нашвидкуруч перелицьованою в опозиційного політика.
Холодна війна 2.0
Таким чином, Кремль поставлене завдання виконав, Путін увійшов у свій черговий термін без особливих ускладнень. Очевидно, у наступні шість років він ще більше зосередиться на зовнішній політиці, яка провадитиметься на тлі ігнорування внутрішніх проблем, якими після анексії Криму президент відверто нехтує. «Росія має беззаперечну перевагу над іншими країнами, тому що нею напряму керує Бог, а якщо це не так, то незрозуміло, як вона взагалі існує», — процитував він нещодавно Бурхарда Мініха, російського генерала ХVIII століття. Втім, за зростанням інтересу до геополітики стоять не лише особисті амбіції Путіна, який поспішає вписати себе у світову історію, а й суто управлінські розрахунки тамтешньої еліти.
Читайте також: Шахрайство, нікчемність та постійний тиск. Реакція світу на російські "вибори" в окупованому Криму
Тривалий час лояльність російського суспільства та істеблішменту забезпечувала нафтогазова рента, частина якої спрямовувалася на задоволення привілейованого споживання ключових верств населення і такої-сякої «стабільності» для решти. Тепер ці ресурси вичерпуються. У 2008-му Стабілізаційний фонд Росії був розділений на Резервний фонд та Фонд національного добробуту. На початок 2014-го обсяг першого становив близько $90 млрд, але наприкінці 2017-го він спорожнів і був ліквідований. Тепер дефіцит бюджету уряд покриватиме за рахунок другого. За оцінками, цього має вистачити ще на чотири роки, а потім доведеться патрати золотовалютні резерви. Тому на часі пошук нової моделі формування лояльності населення. І, схоже, в її основу буде покладено чинник зовнішньої загрози.
Такий сценарій Путін окреслив у своєму останньому посланні до Федерального зібрання, по суті, презентувавши оновлену парадигму холодної війни. Саме тоді він уперше заявив не про спадковість, а про тотожність між Росією та СРСР і описав розпад Союзу як територіальні втрати самої Росії. Крім того, в офіційну риторику Кремля повернулася тема ядерної війни із Заходом: в одному з інтерв’ю Путін надав їй есхатологічного звучання, поставивши риторичне питання: «Навіщо нам світ, якщо в ньому не буде Росії?». У контексті такої апокаліптичної риторики відбулася презентація російського «вундерваффе» — міжконтинентальної ракети «Сармат», яка буцімто має ядерний двигун, необмежену дальність, непередбачувану траєкторію і є невразливою для будь-яких систем ПРО. Тлумачити це інакше, як заявку на продовження гібридної та ескалацію холодної війни, неможливо. Поряд із цим промова Путіна перед Федеральним зібранням рясніла закликами до єдності та згуртування перед обличчям нових загроз. У такій самій тональності було витримано й передвиборчий офіціоз. Його спільним змістовим знаменником став відеоролик, на який звернули увагу навіть провідні західні ЗМІ. Його суть зводилася до того, що нехтування виборами (читай голосуванням за Путіна) призвело до катастрофи: у родини почали підселяти гомосексуалів, шкільне навчання стало коштувати мільйони, а у військо забирають навіть немолодих чоловіків. За сюжетом, це був нічний кошмар обивателя, який із вечора лінувався йти на дільницю. Ще більш виразно основний лейтмотив офіційної пропаганди сформулював «голова Криму» Сергій Аксьонов: «Це не тільки наш громадянський обов’язок, а й вдячність Росії, яка врятувала наш півострів від жахів громадянської війни. Сьогодні, як і в дні «кримської весни», нам потрібна максимальна мобілізація».
Читайте також: У Росії опублікували результати екзит-полів на виборах Путіна
Дуже промовисто в цьому контексті бачиться перший указ, виданий Путіним одразу після виборів, про призов резервістів на військові збори. Однак, швидше за все, Кремль шукатиме «маленьких переможних воєн» та гібридних конфліктів, які не призведуть до відкритого протистояння із Заходом. До цього Росію спонукає не лише виснаження економічних ресурсів, а й прогресуюча військово-технічна відсталість. Презентуючи «Сармат», Кремль недарма показав лише мультиплікацію. З реальними запусками ракет у Росії останнім часом не складається. У листопаді 2017-го, заледве злетівши, вибухнула ракета «Союз-2», у грудні 2016-го згорів в атмосфері «Союз-У», а загалом від 2010-го в РФ сталося 11 аварій під час або після запуску ракет. Навчання «Захід-2017» також пройшли небездоганно: вертоліт завдав удару по глядачах, упав винищувач, а бомбардувальник розвалився просто на злітній смузі. Тож холодну війну 2.0 Кремль роздмухуватиме переважно в головах самих росіян.
Урок для України
Що стосується України, то російські вибори є надзвичайно корисним кейсом для вивчення. По-перше, вони показують, наскільки може деградувати авторитарний режим, що спирається на рентоорієнтовану еліту. Цілком імовірно, що щось подібне готували для України Віктор Янукович і Ко. А по-друге, це наочний доказ того, що серед російського політикуму ніяких «друзів України» не існує. Звичайно, певні розбіжності щодо «українського питання» серед кандидатів були. Якщо Жиріновскій, Бабурін та Ґрудінін заявляли про намір анексувати «ЛНР» і «ДНР», то Собчак і Явлінскій, навпаки, наполягали на якнайшвидшому припиненні війни та поверненні Донбасу під контроль України. Але, по суті, це лише різні версії кремлівських планів: якщо Жиріновскій все ще ретранслює мрію про «Новоросію» від Харкова до Одеси, то ліберали відтворюють теперішню «миротворчу» риторику Кремля. «Абсолютно ненормально, коли замість конструктивного розвитку між двома близькими, братніми країнами, що є фактично частинами одного народу, складається ситуація, яку ми спостерігаємо сьогодні», — висловився Путін у січні 2018-го. «Розсваритися з найближчим народом, найближчим сусідом — це справді величезна драма. І для нас, і для вас», — заявила кількома тижнями раніше Собчак. «Ми не повинні дозволити політикам розсварити наші братні народи», — конкретизувала вона в ефірі в Матвєя Ґанапольского.
Читайте також: Новини з божевільні
Але істинне ставлення російської ліберальної опозиції до України виявляється тоді, коли мова заходить про Крим. Якщо відверті імперці на зразок Жиріновского називають анексію півострова історичним правом Росії, то тамтешні ліберали винайшли витонченіший спосіб відмовитися від повернення Криму Україні. І Явлінскій, і Собчак, і Навальний визнають, що «референдум», проведений під дулами російської зброї, був фальшивим і нелегітимним. Однак усі вони одноголосно наполягають, що для вирішення проблеми треба не повернути Крим, а провести там ще один референдум, тільки цього разу за всіма міжнародними стандартами й навіть за участю України. Так, під час своєї передвиборчої кампанії Собчак намагалась отримати офіційний дозвіл на відвідини півострова, але повірити в її повагу до українського суверенітету важко. По-перше, у Крим вона збиралася для того, щоб як кандидат — нехай навіть опозиційний — агітувати місцеве населення брати участь у незаконних виборах, організованих окупаційною владою. А по-друге, влітку 2014-го Собчак як журналіст уже відвідувала Крим, не питаючись ніяких дозволів. Річ, звісно, не в самій Собчак, а в тому, що «російський демократ закінчується там, де починається українське питання», навіть якщо сьогодні цей демократ критикує Путіна.
У цьому сенсі на виборах змагалися між собою різні підвиди російських імперців, які відрізняються чим завгодно, окрім нехтування українським суверенітетом. І це, хоч як дивно, хороша новина, бо сьогодні головне історичне завдання України полягає в деколонізації, усамостійненні від колишньої метрополії. Як показує досвід останніх чотирьох років, в умовах російської агресії цей процес пішов набагато швидше, хоча й обходиться також дорожче. Проросійські настрої серед українців сягнули історичного мінімуму, націоналістична риторика зазвучала з вуст перших осіб держави, було безперешкодно проведено декомунізацію та розпочато дерусифікацію, а відверта проросійська позиція гарантує якщо не політичну смерть, то маргінальність. Та й геополітичне становище України різко змінилося: завдяки російській агресії в нас з’явився шанс на пришвидшену інтеграцію до євроатлантичних політичних та безпекових структур. У цьому сенсі Путін справді є одним із головних драйверів української деколонізації — гарантом українсько-російського небратерства. Отже, все йде як треба.