І якщо Ніна Карпачова, котра примудрилася пробути на цій посаді з 14 квітня 1998 року по 27 квітня 2012 року, свої таланти розкривала поступово, під час свого першого терміну намагаючись показати себе істинною омбудсвумен, то її наступниця Валерія Лутковська за неповний рік уже, схоже, розкрила всі свої таланти, головним із яких є талант «відмивання» влади завжди і всюди.
Але при цьому, якщо стилістику і спрямування багатьох вчинків Карпачової можна пояснити її біографією (народилася поза Україною, жила в Криму, робила там комсомольську кар’єру, навчалася у Вищій партійній школі при ЦК КПУ, потім була аспіранткою Академії суспільних наук при ЦК КПРС (Москва), обиралася депутаткою від Партії регіонів тощо), то з Валерією Лутковською справи значно складніші. Киянка, ровесниця тих юнок і юнаків, хто здійснював «революцію на граніті», справді кваліфікований юрист…
Утім, згадаймо деякі сюжети, які пояснюють дещо про обох цих дам.
Пам’ятаєте, якою активною була у 2005-2006 роках Ніна Карпачова? Як вона боролася проти спроб притягнення до кримінальної відповідальності членів команди Кучми-Януковича, які організували фальсифікацію президентських виборів? Як її полум’яна активність і невичерпна енергія вихлюпнулася на міжнародні обшири, як вона вела запеклу війну проти агресивного блоку НАТО? Якою принциповою вона була в обстоюванні прав людей (правда, не всіх, а лише деяких)? І як в ім’я захисту прав цих персонажів (ясна річ, не простолюду і не якихось там «помаранчевих») вона аж 10 місяців брутально порушувала Конституцію і закони, суміщаючи депутатство з посадою уповноваженої з прав людини? І ще одне: коли Віктор Ющенко у 2007 році розпустив Верховну Раду, більшість депутатів якої відверто начхала на волевиявлення виборців, і коли ця більшість у підвладних їй регіонах знімала з занять старшокласників і сотнями переправляти їх до столиці «відстоювати демократію», омбудсвумен Карпачова стверджувала: нічого такого не було, вам просто приверзлися діти з провінції під біло-блакитними чи червоними прапорами на київських площах…
А ще у ті роки Ніна Карпачова публічно виступила на захист прав лідерів комуністичного Китаю у їхньому намаганні придушити опір тибетського народу. Ось якою була офіційна інформація про її зустріч з послом Китаю: «Торкаючись недавніх подій у Тибеті та провінції Ганьсу, внаслідок яких загинуло 13 осіб і багато людей отримали поранення різного ступеня тяжкості, учасники зустрічі висловили стурбованість скоординованим ззовні розпалюванням конфлікту напередодні літніх Олімпійських ігор, які вперше прийматиме Китай». Тим, кому за 50, це повинно нагадати повідомлення газети «Правда», в яких ішлося, скажімо, про «спровоковані ззовні» дії польської «Солідарності» чи борців за права кримськотатарського народу. І далі: «Позиція Омбудсмана України щодо дотримання прав людини у Тибеті є незмінною з часу її офіційного візиту до Китаю та відвідання цього автономного району в 1999 році: 'Я з болем сприйняла звістку про спровоковане насильство в Тибеті, вчинене одразу за подіями в Косово. Тибет – невід’ємна частина Китаю, а суверенітет та територіальна цілісність, як і права людини в Китаї, мають поважатися всією світовою спільнотою'. На її думку, намагання зірвати Олімпіаду в Китаї насправді є приводом для втручання у внутрішні справи КНР. Ніна Карпачова висловила переконання, що літні Олімпійські ігри підтвердять миролюбність Китаю, його об’єднавчу роль у досягненні світового прогресу і слугуватимуть утвердженню сили людського духу та людської гідності».
Істинна виучениця Вищої партійної школи: при чому тут Косово до подій у Тибеті, який був окупований китайськими комуністами на початку 1950-х? І невже численні акції протесту, а то й збройні повстання тибетців упродовж півстоліття – це все намагання зірвати Олімпіаду в Китаї, інспіровані клятими американцями?
У цю низку вчинків Ніни Карпачової добре лягає і її звернення щодо ювілею комсомолу, де вона з глибокою пошаною говорить про ВЛКСМ (виявляється, «реалії сьогодення вимагають від нас звернутися до скарбниці кращого історичного досвіду нашого народу, яким і є історія ВЛКСМ» – очевидно, досвіду боротьби з «куркулями» та «українськими націоналістами», за «високу комуністичну мораль» та виховання нових Павликів Морозових…), і її беззастережна публічна підтримка тоталітарного режиму братів Кастро на Кубі (на міжнародній конференції у Києві вона виступила з полум’яною антиамериканською промовою, водночас розхвалюючи соціальні досягнення кубинського тоталітаризму, не обмовившись ані словом про систематичні порушення прав людини на Острові Несвободи). Іншими словами, Карпачова після свого переобрання на посаду у 2003 році воістину стала «дамою, приємною у всіх відношеннях» для комуністів усього світу та «регіоналів» України, при тому титулуючись уповноваженою з прав людини…
Щоправда, наприкінці свого перебування в ранзі омбудсвумен, вона з’їздила до Юлії Тимошенко й зафіксувала синці на тілі у тієї після чергового вияву «чемного» поводження охоронників з ув’язненою лідеркою «Батьківщини» (це сталося під час її госпіталізації), проте цей крок був винятком у діях Карпачової після 2003 року, правилом були зовсім інші дії.
Валерія Лутковська у спротиві «агресивному блоку НАТО» та «світовому імперіалізму» поки що не помічена, як й у любові до ленінсько-сталінського комсомолу. Але в її послужному списку є інші, не менш красномовні вчинки.
17 квітня 2012 року. У Європейському суді з прав людини триває розгляд справи Юрія Луценка. Виступає уповноважена уряду України Валерія Лутковська і просить узагалі не розглядати позов Луценка.
«Уряд просить суд встановити, що не було порушень в цій справі», – заявляє вона і додає, що під час обрання запобіжного заходу для Луценка національні українські суди виходили з очевидності скоєного ним злочину та можливості тиску з боку Луценка на свідків і виконувати належні процедурні вимоги. «Суд знайшов, що інші процедурні заходи не могли забезпечити належну процедурну поведінку заявника», – наголошує Лутковська. А, крім того, Луценко, на переконання українського уряду, не використав усіх можливих засобів оскарження свого досудового ув’язнення. «Тому ця справа має бути визнана неприйнятною для розгляду». Лутковська також підкреслила, що в кримінальних справах, порушених в Україні проти колишнього міністра внутрішніх справ, немає ніяких ознак політичного тиску.
Як відомо, уряд України програв цю справу. І не випадково. Бо ж та, перепрошую, маячня, яку озвучила Валерія Лутковська, переконливо звучала хіба б на вустах сталінського генпрокурора Андрія Вишинського під час одного з процесів над «троцькістсько-бухарінськими недолюдками»…
Через десять днів після свого спічу у Європейському суді з прав людини Лутковська стала уповноваженою Верховної Ради України з прав людини. Точніше, під оглядом конституційної процедури вона так і не обійняла цю посаду – бо ж за неї частина депутатів голосувала не бюлетенями з мокрими печатками, а ксерокопіями, а на додачу, за спостереженнями журналістів, тоді в Раді фізично не перебували ті 252 депутати від більшості, які начебто проголосували за обрання Лутковської. Проте Лутковську, схоже, не мучило почуття сумління – вона не лише погодилася обійняти посаду, а й принесла присягу з порушенням Закону про регламент – у розданому депутатам порядку денному скликаного у зв’язку з вибухами у Дніпропетровську позачергового засідання Верховної Ради про її вступ на посаду не йшлося, а саму присягу вона виголосила з бічної ложі під дружне скандування депутатів-опозиціонерів: «Ганьба!».
І що цікаво: після всього цього деякі правозахисники привітали її з обранням на посаду і щиро раділи від цього. Щоправда, таких правозахисників виявилося небагато, але, схоже, в Україні є не тільки «дами, приємні у всіх відношеннях», а й чоловіки-правозахисники подібного ґатунку…
За 9 місяців своєї діяльності Валерія Лутковська зробила кілька жестів, які були покликані приглушити негативне враження як українців, так і світової спільноти від найбільш ідіотичних дій «партії влади». Скажімо, вона скритикувала законопроект «регіонала» Віталія Журавського, що передбачає запровадження кримінальної відповідальності за образу й наклеп чи приїхала до Одеси, щоб перевірити скаргу на підняття прапорів Партії регіонів над державними установами. Водночас вона наполегливо твердить, що в Україні відсутні політичні переслідування і немає політв’язнів, а права Юлії Тимошенко та Юрія Луценка влада не порушує, все ОК, все за законом.
Але при цьому Лутковська настільки далека від розуміння сутності місії уповноваженої з прав людини і настільки ревно виконує завдання з боротьби з опозицією, що постійно робить відверті дурниці. Так, нещодавно в інтерв’ю Радіо «Свобода» вона, зокрема, заявила, що не вважає для себе пріоритетним налагодження добрих стосунків із опозицією, адже вважає свою діяльність аполітичною. Але ж в усьому світі опозиція – в силу свого статусу, навіть якщо йдеться про не надто демократичну політичну силу – помітно більше переймається правами людини, ніж влада (знов-таки, в силу статусу тієї). Тож Лутковська зайвий раз сама підтвердила, що її діяльність змістовно зовсім не є аполітичною.
А 28 січня Валерія Лутковська заявила, що не реагуватиме на інформацію про те, що дружина колишнього міністра внутрішніх справ Юрія Луценка не може відвідати його у лікарні після операції. «Моєї реакції в даному випадку не буде, тому що законодавство України передбачає, що особа, яка засуджена, але перебуває у закладі охорони здоров’я, не має права на побачення, передачі тощо», – так відповіла вона на запитання журналістів (серед цих «тощо» – і телефонний дзвінок, до речі). Мовляв, у даній ситуації законодавство передбачає певний порядок, який вона змінити не може. Втім, пенітенціарна служба таки дала змогу Луценкові зробити дзвінок дружини «як виняток» і потім публічно хвалилася своєю «добросердечністю»…
Що мусила би зробити, дізнавшись про такий «орднунг» справжній захисник прав людини, уповноважений на це парламентом? Він би мусив негайно скликати прес-конференцію й публічно оголосити нещадну війну депутатам, котрі ухвалили такий закон (не зважаючи не те, що хтось із них, можливо, свого часу підтримав його призначення на посаду). Уповноважений із прав людини мусив би оголосити мобілізацію громадських організацій та ЗМІ на боротьбу за зміну законодавства. Бо ж справа не у Луценкові: справа у тому, що проти всіх засуджених (які у в’язницях та колоніях мають право на побачення та на передачі – останні приймалися навіть за сталінських часів) у разі їхнього потрапляння до лікарень держава застосовує фізичні й моральні тортури, позбавляючи, крім усього іншого, нормального харчування та нормального догляду (чи, може, комусь невідомий реальний стан медицини в Україні?). Але Лутковська, схоже, навіть не замислилася над усім цим.
Отож і виходить, що «дама, приємна у всіх відношеннях» – це найбільш м’яка характеристика для персони такого ґатунку.
Утім, чого ще – за великим рахунком – можна було чекати від партнерки юридичної фірми «Лавринович і партнери» у 2000–2006 роках і від заступниці міністра юстиції України (того ж Олександра Лавриновича, який вміло перестрибнув свого часу у владу, обмінявши депутатство від «Нашої України» на посаду міністра з рук Кучми)? Школа відчувається, чи не так? І школа зовсім не правозахисна і не притаманна демократичній державі. До речі, це в Радянському Союзі у розпалі переслідування дисидентів ґебістами добре профільтровані та проінструктовані «представники громадськості» на зустрічах з іноземцями розповідали, що «у нас політичних в’язнів немає». Ті представники, серед яких були й фахові юристи, також захищали «права людей» – передусім тих, котрі очолювали тодішню «партію влади»…