За даними останнього перепису населення, з понад півмільйона жителів Придністров’я молдован налічувалося177 тис. (31,9%), росіян – 168 тис. (30,4%), а українців – 160 тис. (28,8%). Водночас 19,4% жителів мають окрім місцевих паспортів ще й громадянство Молдови, 10,1% – Росії та 8% – України.
Суттєві етнокультурні та соціально-політичні відмінності між Придністров’ям і рештою Молдови за останні два десятиліття лише поглибилися, а сподівання на можливу безболісну реінтеграцію двох частин колишньої МРСР у хоч якесь стійке єдине державне утворення стали ще примарнішими. Тим більше, що досвід примусового збереження територіальної цілісності Боснії та Герцеговини довів, що силою не будеш милою, а ця країна, попри всі зусилля НАТО і стимули ЄС, так і залишається декорацією, яка прикриває існування двох, фактично нічим не пов’язаних, держав.
Україна – спостерігач активності інших гравців
За часи правління в Молдові проросійського комуністичного керівництва результати проведеного у ПМР 17 вересня 2006 року референдуму, на якому 97% учасників проголосували за входження до складу РФ і лише 3% до складу Молдови, використовувалися хіба що для підтримання потрібного тонусу в російсько-молдовських відносинах. Однак після того, як до влади у Кишинеу восени 2009-го прийшла коаліція «Альянс за європейську інтеграцію», президент Придністров'я Ігорь Смірнов, пославшись на його результати вчергове повторив, що фактичне зближення з Молдовою неможливе, а натомість Придністров'я продовжуватиме гармонізувати своє законодавство, включно з Конституцією, з російським з метою перетворення у майбутньому на регіон РФ.
Модель шантажу за грузинським прикладом «інтегруєтесь у євроатлантичні структури – втрачаєте Абхазію і Південну Осетію» тут очевидна. А отже, відразу постає запитання, чи готовий Кишинеу платити за ефемерну можливість реінтеграції із Придністров'ям відмовою від європейської інтеграції та переорієнтацією на Москву. Яка до того ж, як продемонстрував досвід Грузії Шеварднадзе, зовсім не гарантує відновлення територіальної цілісності країни.
На це запитання у загальних обрисах може дати відповідь інформація, розміщена в березні поточного року на скандальному сайті WikiLeaks. У опублікованій ним телеграмі посольство США в Києві повідомляло, що зорієнтовані на інтеграцію до ЄС молдовські політики виступали за її об'єднання з Румунією, відмовляючись від Придністров'я на користь України. При цьому американська дипмісія пропонувала підтримати такий проект, але не на основі входження Молдови до складу нинішньої Румунії, а шляхом створення на їх основі нової держави Романова (Новий Рим).
Для України такий варіант не є оптимальним, оскільки наявність незалежної Молдови, з огляду на непрості відносини з Бухарестом, є бажанішою, але в разі самоусунення Києва відповідну пропозицію можуть зробити Росії – формальне чи неформальне входження Придністров'я до її складу в обмін на згоду на об'єднання Румунії та Молдови. Тим часом Київ після зміни влади у тому році знову рухався у фарватері політики Кремля, що й засвідчила підписана 17 травня 2010-го Януковичем і Мєдвєдєвим спільна заява з питань врегулювання придністровської проблеми.
Територіальні розлами
Як відомо, сучасне Придністров'я (за винятком м. Бендери) до 1940 року було частиною України, з якою Кремль вирішив створити плацдарм для агресії проти Румунії. Проте власне Придністров'я (без Бендер) історично формувалося з двох основних блоків українських земель: 1) це південно-західний клин українського Поділля, який належав до українських земель ще за середньовіччя, а під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, увійшов до створеної ним Козацької держави. Пізніше після поділу України між Польщею та Росією у 1667 році знову дістався Речі Посполитій і був приєднаний до Російської імперії 1793-го. Ця територія нині загалом збігається із Північним Придністров'ям (Кам'янським та Рибницьким районами); 2) це смужка земель Єдисанської орди, захоплена Російською імперією 1792-го і заселена після цього різними народами із переважанням українців та молдаван. Нині це територія Південного Придністров'я, включно із найбільшим містом та столицею Тирасполем. Навіть у межах Російської імперії сучасне Придністров'я входило до двох різних регіонів – північна частина до майже виключно Подільської губернії, а решта – до етнічно мішаної (але теж із переважанням українців) Херсонської.
Сучасне Придністров'я також доволі чітко можна поділити на такі складові: а) переважно російська міська агломерація Тирасполь – Бендери («Бендерасполь»), у межах якої проживає понад половина населення та дві третини росіян ПМР; б) здебільшого молдовський Південь (Григоропільський та Слободзейський райони); в) переважно Північ України. Етнічна палітра Північного Придністров'я (Рибницький та Кам'янецький райони), що має площу 1284,7 тис. кв. км та станом на 2010 рік мало близько 100 тис. мешканців, є такою: українці – 44,7% (45 тис. осіб), молдовани – 34,2% (34,5), росіяни – 14,7% (14,8).
В умовах подвійного громадянства чималої кількості жителів Придністров'я такі економічні центри, як Вінниця чи Київ, притягують українську північ ПМР не менше, ніж Тирасполь. До того ж північ Придністров'я до певної міри ізольована від решти самопроголошеної республіки з огляду на «черезполосся» юрисдикцій на території зв'язкового Дубосарського району, який після збройної сутички 1992 року був розподілений на молдовський та придністровський: 8925,25 га землі, що належить громадам молдавської частини району (Кочієрам,Кошницям,Дороцькому,Новій МаловатііПириті), відрізані від них Рибницькою автотрасою, яка, у свою чергу, є єдиною транспортною артерією, що поєднує Північ та Південь Придністров'я. Через панічний страх втратити контроль над цією магістраллю, а відповідно і зв'язок із переважно українською північчю, влада ПМР не допускає жителів молдавської частини Дубосарського району до своїх земель, що залишає поле для сутичок у майбутньому.
Русифікація українців
Результати дослідження «Придністровська проблема: погляд з України», проведеного у 2008–2010 роках Інститутом демократії імені Пилипа Орлика та ГО «Група стратегічних та безпекових студій»,засвідчили, що українці ПМР зазнають дискримінації за національною ознакою під час призначення на ключові посади, а також у процесі задоволення їхніх національно-культурних потреб. За словами Ярослава Матійчека, «відбувається дивна асиміляція українців навіть не в молдовське, а в російськомовне культурне середовище. Що не йде на користь ані Україні, ані Молдови». Натомість українські ЗМІ, заоцінками учасників дослідження, або ігнорують проблему Придністров'я, або ретранслюють повідомлення на цю тему російських, залежних від Кремля ЗМІ.
Офіційна ідеологія Придністров'я протягом останніх два десятиліття активно нав’язує міф про ефемерний «придністровський народ», який, як і «радянський», формується на російській лінгвістичній та соціоментальній основі. Ситуація з українською мовою у ПМР взагалі є наочною ілюстрацією того, до чого призводить її юридична рівність із російською в умовах інерції імперської дискримінації. За цілком зіставних часток українців та росіян у структурі населення ПМР (29% та 31% відповідно) єдина газета українською – «Гомін» – видається мізерним накладом, а інформаційна програма на місцевому телебаченні «Промінь» виходить в ефір лише тричі на тиждень. У результаті подальшого провадження політики русифікації навіть у найпівнічнішому, Кам'янському, районі ПМР, де українців майже втричі більше, ніж росіян, у період між переписами 1989 та 2004 років частка українців скоротилася на 0,8%, а росіян зросла на ті самі 0,8%.
Перспективи української присутності
Попри те, що Партія регіонів стало мала високу підтримку серед мешканців ПМР, у яких є українські паспорти (на виборах до парламенту 2006 року ПР отримала тут 55%, а 2007-го – вже 70,5% голосів), за майже півтора року своєї діяльності адміністрація Януковича так і не сформулювала власного підходу до проблеми регіону, який а) був штучно відокремлений від України; б) північна частина якого має українську більшість, котру протягом цих років активно русифікує Тираспольська адміністрація; в) може бути використаний третіми сторонами для дестабілізації ситуації у прилеглих районах України або провокації конфліктів між Києвом та Кишенеу (і Бухарестом, а відповідно і Брюсселем).
Завдяки поступовій еволюції суспільних настроїв у регіоні формуються сприятливі передумови для посилення української присутності у Придністров’ї. Нова, бізнесова, придністровська еліта більше зорієнтована на Україну, ніж партійно-господарча номенклатура радянської доби та силовики. Це пов’язано із 20-річним нарощуванням економічної співпраці та усвідомленням того факту, що без особливого режиму на придністровському відрізку українського кордону, транзитних послуг України та постачання українських товарів і сировини економіка ПМР може швидко опинитися на межі зупинки.
Невизначений статус Придністров'я точно не може бути перешкодою на шляху нарощування інформаційної та культурно-освітньої присутності України в регіоні. Конче необхідною є і активізація соціально-економічних зв'язків із переважно українською північчю ПМР.
Для цього, до речі, є цілком цивілізований механізм – єврорегіон Дністер, до якого входять крім Вінницької області України та Північного Придністров'я прилеглі райони Молдови (Сорокський,ФлорештськийіШолданештський). Інтенсифікація соціально-економічних та культурно-інформаційних контактів у його межах може відбуватися ще й за підтримки цільових європейських фондів. Вперше відповідна ініціатива була обговорена 24 лютого 2010 року, однак Тирасполь одразу відкинув вимогу про визнання в рамках проекту Придністров'я частиною Молдови, а після різкого крену Києва в російський бік після зміни української влади, реалізація цієї ініціативи була фактично зовсім заблокована.
Вихід із фарватеру кремлівського курсу щодо Придністров'я є не лише необхідним, а й має нині сприятливе тло, пов'язане із безкомпромісністю позиції Москви у газовому питанні та очевидним завершенням романтичного періоду «нових відносин» із Кремлем.