Їхні специфічні риси щось таки пояснюють у доволі скромних результатах демократизації України. Коли насправді державою керують два десятки людей, із яких щонайменше половину становлять неформальні політичні гравці, відомі як олігархи. Ця система, що склалася за часів Леоніда Кучми, досі демонструє свою непохитність і принципову нехіть до змін усупереч усім гучним заявам, клятвам та обіцянкам чергового нібито демократа при верховній владі. Всі наче нові політичні сили також мають властивість вливатися в ці старі форми, адаптуватися до них.
Мимоволі пригадуєш французьку політичну мудрість: «Що більше їх (революцій) відбувається, то більше все залишається по-старому».
Принаймні щодо 24 років існування незалежної України ця істина є очевидною. Громадянське суспільство, яке в Україні розвивається доволі швидко (лише масовий волонтерський рух чого вартий!), відсторонене від реальної політики, що монополізована невеликою групою професійних політиків, бюрократів і партійних провідників. А партії, котрі позиціонують себе як демократичні, вельми своєрідне видовище. Типова така партія є вождистською, де практично все насправді вирішує лідер, де є безправна партійна маса (вона ж масовка для з’їздів, мітингів і демонстрацій), найближче коло вождя, «соратники», які спільно з ним розподіляють політичні та фінансові бонуси, регіональні партійні ватажки, що на місцевому рівні відтворюють ту саму систему. Кожна партія вважає за потрібне мати свій «комсомол», молодіжну організацію, де виявляють активність молоді люди кар’єристського штибу, які мають заповітну мрію про депутатський мандат. Ця «молода гвардія» сподівається заступити місце «старої» і наслідувати її політичну поведінку в боротьбі за владу в державі. Той, хто знав атмосферу комсомольського апарату в минулі часи, розуміє, про що йдеться. Розраховувати на те, що в цьому середовищі раптом з’являться нові, глибоко ідейні, безмежно віддані ідеалам демократії борці, щонайменше наївно. Не для того туди йдуть… Здебільшого юні партійці є копією старших товаришів, інколи помітно погіршеною. Все це створює зворотний природний відбір. Люди чесні, ідеалістичні не знаходять себе в таких структурах, а тому не поспішають вливатися до їхніх лав, шукаючи собі чогось радикальнішого й героїчнішого. А демократичні партії в їхньому реальному вимірі залишаються такими собі політичними кооперативами шукачів посад, мандатів та особистих перспектив.
Зрозуміло, вони не дуже надихаються планами великих суспільних трансформацій, що нині для України конче необхідно. Тихі кар’єристи аж ніяк не надавалися до зламу олігархічних порядків, співіснуючи з ними, пристосовуючись до них і виправдовуючи себе ліберально-демократичною демагогією в той час, коли революційний потенціал молоді шукав виходу в право- і ліворадикальних організаціях.
Традиційні демократичні партії теж відповідальні за безглузде розпорошування народної енергії. У надрах української партійної демократії чи псевдодемократії склався прошарок вождів, які тривалий час незмінно були народними депутатами (і не бачили життя за межами Верховної Ради), десятиліттями без жодної конкуренції очолювали мало не приватизовані ними політсили, корумпуючи їх зв’язками зі спонсорами-олігархами, бо, ясна річ, їхні партійні структури жили аж ніяк не з партійних внесків. Ці лідери нічого помітно корисного для України не зробили, зате вибудували міні-імперії власного добробуту, вирішили соціально-грошові питання своїх родин, дітей та онуків, передаючи елітний статус у спадок (приклад Порошенка-президента і Порошенка – сина й нардепа лише найвідоміший і найочевидніший).
Уже сьогодні в парламенті є сімейні династії депутатів (батьки й діти, брати, дядьки, племінники і т. д.). Зрозуміло, що молодій людині, якщо її батько не нардеп, не міністр, не олігарх, не партійний вождь, зробити кар’єру в Україні так само важко, як у радянські часи, бо насправді вільна конкуренція в кадровій сфері є в нас радше побажанням, аніж реальністю…
Читайте також: Вся влада радам?
Ці політики не здатні забезпечити колективний успіх українців (та й не прагнуть того), однак є великими майстрами організації особистого успіху. Водночас вони демонструють дива винахідливості, вольових зусиль та стійкості в ім’я збереження свого привілейованого становища й недопущення до влади талановитіших і креативніших конкурентів.
За поодинокими винятками професійність цього прошарку є доволі сумнівною, хоча його представники полюбляють наголошувати на своєму досвіді та фаховій обізнаності. Тут мимоволі пригадується характеристика дуже схожої, подібної до них публіки в державному апараті УНР, яку дав учасник національно-визвольної війни, талановитий полководець Петро Болбочан: «Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, щоб бути самими звичайними урядовцями і писарцями…»
Номенклатурно-демократична псевдоаристократія заповнила собою всі можливі ніші демократичного руху, долучившись у парламенті до системи «обміну послугами», що формувалася там роками і за своєю природою є типово корупційною. Коли до Верховної Ради потрапляє свіжа особистість, ця потужна система змов і договірняків, щирої фінансової допомоги нужденним депутатам (згадаймо скарги новообраного нардепа Мустафи Найєма на маленьку депутатську зарплату!) її здебільшого успішно перетравлює, перетворюючи окремих непоступливих бунтівників на таких собі «парламентських божевільних», цілковито їх маргіналізуючи. Зараз складається враження, що системі вдалося перетравити колишніх журналістів Мустафу Найєма і Сергія Лещенка (чи ні?).
«Стара гвардія» відтворює себе не лише у кровних нащадках, а й у своїх, сказати б, «політичних дітях», адже нібито нові діячі нерідко приймають її правила гри, змінюються обличчя – не змінюється стиль, зберігається традиція.
«Стара гвардія» з її шкурними рефлексами, компромісами, демагогією і безсоромним піаром створила вельми хворобливе політичне середовище, де немає чіткого поділу на деспотичну владу й демократичну опозицію.
Читайте також: Загроза локального реваншу
Ми бачили всі ці роки, що за способом життя, за менталітетом вододіл між ними не дуже помітний. Тому перехід з одного політичного табору в інший, «тушканізація» є радше правилом, аніж винятком.
Чи змінить цю політичну еліту якесь гіпотетичне нове покоління? Біологічний вік тут нічого не гарантує, бо молоді діячі часто-густо не несуть чогось нового, будучи політичним продовженням своїх попередників. Інколи формально вони бувають значно гіршими за своїх старших товаришів. Досить лише згадати «молоду команду» міського голови Києва Леоніда Черновецького і його вихованця – легендарного в певному сенсі Олеся Довгого…
Звісно, «стара гвардія» залишила по собі доволі негативну пам’ять, особливо якщо згадати про величезний дискредитаційний аспект діяльності, коли саме завдяки її специфічним зусиллям демократія як цінність уже не має такого кредиту довіри, як на початку 90-х років минулого століття. Бо маси мали можливість бачити ту «стару гвардію», її нескінченні метаморфози, ідейні рокіровки, протиприродні політичні альянси тощо. Тому в суспільства були вагомі підстави для розчарування не лише в ній самій, а й у тому, що вона прокламувала.
Читайте також: Вийти із замкненого кола
Отже, наявні демократичні партії для незіпсованої морально молоді навряд чи можуть бути ефективним соціальним ліфтом, відтворюючи постійно найогидніші риси «демократів», народжених в УРСР періоду її гниття і переходу до незалежної України. Зате вони успішно виконують функцію збереження пострадянської дійсності, що аж ніяк не прагне ставати розвиненим, вільним суспільством європейського зразка. Той варіант розвитку, який вони в змозі запропонувати, – це біг на місці, циклічне повторення давніх форм без виходу на справді інноваційні технології управління суспільними процесами. Креативна молодь не здатна й навряд чи захоче (крім, ясна річ, тієї частини, яку це особисто влаштовує) адаптуватися до такої архаїчної схеми суспільного буття, що не обіцяє їй жодної здорової самореалізації. Тому вона буде змушена зруйнувати систему, що склалася, і тут інтереси молодої генерації цілком збігаються з інтересами переважної частини українського соціуму. У протилежному випадку феодально-олігархічна кланово-кастова система поглине історичний час ще одного покоління українців і, цілком можливо, зліквідує українську державність, зробивши неактуальними всі надії та сподівання на краще майбутнє. А «стара гвардія» назавжди ввійде в історію з тавром імітаторів демократії і національного визволення, «партачів життя», за висловом Олени Теліги.