Це, звісно, не дає змоги замислюватися на кілька кроків наперед і міркувати про те, що вони залишать після себе нащадкам в естетиці. Тріумфальних арок, норманських замків і Версалю не буде. Натомість стоятимуть жалюгідні споруди на кшталт райкомівських санаторіїв, щоправда вже з євроремонтом, як втілення розкоші та відпочинку. І ще невибагливі коробки маркетів та офісних центрів, облицьовані гранітною туалетною плиткою, бо в кума завод, який її виробляє. Хоча ще не вечір, і фантазія власників ще не сягнула апогею.
Тому владі починають пропонувати.
З цікавістю розглядаючи бюст гаранта, зліплений луганським скульптором, із гордієвим вузлом, який виліз десь знизу і швидше нагадує дві заплетені культі, я зрозумів, що… Ось! Почалося!
Потім була серія картин якоїсь молодої художниці, де політики постали у вигляді ельфів з різноманітними іграшками та всілякими дитячими причандалами навколо. Хоча ельфічність облич і загальна усіпусічність тих робіт ніяк не приховували загального враження, що нас трохи дурять і це все ж таки натуральні упирі.
Є ще «пупсоподібний» напрям провладного мистецтва. Як красивих пупсиків пропонують зобразити портрети самих героїв натискань кнопок у парламенті, їхніх дружин, тещ, коханок та дітей. І, звісно, це чудовий подарунок на дні народження та загальнонаціональні свята. Напевно, вони себе справді відчувають такими. Або тут є бажання подивитися на себе в привабливішому вигляді, ніж є насправді. Не можна ж залишитися в уяві самого себе і своїх нащадків пацаном, що награбував грошей, знищивши для цього багато матерії.
Однак не все так просто. Дешевий кітч – це окозамилювання для лоха. Є значно глибші механізми, розраховані на інтелектуалів. Наша влада намагається виставити себе для Заходу захисником різноманітних свобод в Україні. Політкоректність, мультикультурність і толерантність – це, звісно, про нас. Про кого ж іще? Через це виникає «тихе» соціальне замовлення на проекти, пов’язані з «найнагальнішими» українськими проблемами: поширенням расизму, ксенофобії, фашизму, нацизму, забороною гомосексуалізму та одностатевих шлюбів. І це в країні, яка ще тільки починає обстоювати свої загальнолюдські свободи, де тебе грабують на державному рівні щодня, де людей вбивають у міліцейських відділках, а ментів стільки, що незабаром за кожним жителем їх ходитиме по троє і труситиме з нього гроші просто вдома. Причому в такому контексті відбувається підміна понять і фашизм із нацизмом часто прирівнюються до патріотизму з бажанням побудови держави демократичних цінностей. А навіщо кусати руку того, хто дає? Це неполіткоректно.
Таке враження, що ми живемо в якихось Нідерландах 1970-х років, а до цього всі дружно брали участь у молодіжній революції 1968-го у Франції, майже перемогли, але домовилися з владою, що будемо «хорошими», а вона нам за це відслюнявить грошей на мистецтво. У нас усе це чудово виконують ті, хто чомусь визначає себе представниками «лівого» мистецтва. Ті проекти реалізуються провладним, олігархічним коштом, експонуються в провладних, олігархічних галереях, і за це отримуються премії, засновані на ті самі гроші. Домашні пудельки отримують кістку зі столу агресивних бійцівських порід, яким не те що начхати на толерантність, вони навіть не знають, що таке мультикультурність. Ті ідеї, які в західному мистецтві вже давно стали мейнстримом і набили оскомину, пропонуються в Україні як актуальні й контркультурні. І, звісно, дуже «некомерційні». Усі толерантно нічого не мають проти такого, але все ж таки треба визнати, що це провладне кон’юнктурне замовлення.
Наведу приклад. Після акції Pussy Riot у храмі Христа Спасителя, яка була конкретно спрямована на загострення проблеми зростання світської влади з церквою і яка вдарила, як-то кажуть, у точку розлому, можна було спостерігати вияви акціонізму в усьому світі. У нас, в Україні, ми отримали навіть не вторинну, а явно заангажовану акцію Femen. Тут саме йдеться про конкретну підміну понять «праве» і «ліве». І зростання псевдолівого мистецтва з владою. На перший погляд, ніби все «по-лівому». Дівчата і називають себе феменістками, і хрест спиляли, і цицьки заголили за свободу Pussy Riot. Але треба поглянути, кому все це вигідно? І що за хрест було спиляно? І в який день це робилося та під яким соусом подавалося. Хрест поставлений пам’яті жертв НКВД навпроти колишньої в’язниці, де відбувалися розстріли. До того ж ще і католицький. Гадаю, всіх РПЦшних попів у погонах це неймовірно потішило, поки їм не пояснили, що все, власне, забацано «по панятіям». Тому термінологія «праве – ліве» вже не працює. Влада прийняла цю акцію Femen, тому що це було їй вигідно. Ось дивіться, у нас є такі акції, а ми такі демократичні й толерантні, що все приймаємо за мистецтво протесту. І все пройшло спокійно. А потім були ток-шоу на центральних каналах. Героїні нарядно сиділи в студіях й отримували свої дивіденди від розголосу. І ніхто жодним чином не відповів, на відміну від Pussy Riot, які дістали вироки й сидітимуть. Розглядаючи все це як гру влади в черговий кон’юнктурний розкіл суспільства, а паровозом є загравання із західними соціал-демократами, ми можемо зацінити градус протесту. Він рівний нулю. На відміну від Pussy Riot. Які, до речі, відмовилися від такої «підтримки» одразу.
В умовах мистецтва «апокаліпсису» та постіндустріалізму, загострення соціальних і національних проблем, криміналізації влади, тотального згортання свобод та можливостей вільної реалізації можна вже говорити про нову генерацію людей, які разом не приймають і це провладне псевдолівацтво, і всі ті гігантські писанки та піксельні рушнички, що видаються за зростання автентики з сontemporary art. Ці чітко керований маріонеточний протест і неошароварщина і є абсолютним провладним мистецтвом.
Несподіваний для всіх, але цілком еволюційний вихід на арену бойових дій постлюдини, про що нам постійно нагадують філософи, феноменологи і трансгуманісти, взагалі зруйнує зрештою все уявлення про те, що таке контркультура і актуальне мистецтво. І нові умови для об’єктивного вивчення того, що ми завжди вважали суб’єктивним у свідомості, а саме судження, сприйняття та почуття, будуть поступово створені. Кардинально інше ставлення до проблем розуму, тіла і, врешті-решт, смерті забезпечить те, що нове мистецтво деякий час перебуватиме в андеграунді. Це навіть не обговорюється, це аксіома для будь чого нового у світі. Його не експонуватимуть у галереях дружин олігархів і за можливості замовчуватимуть. Воно буде дуже неполіткоректним і взагалі нетолерантним. Через це всілякі фонди Сороса і решта грантодавців побоюватимуться його і за інерцією виставлятимуть весь той псевдополіткоректний мотлох, поки їх самих не знудить від бездарності того, що відбувається. Воно гостро порушуватиме проблеми життя і смерті та героїв і антигероїв. Вдарить по самій сутності людини, по мізерності її мети, жлобству і втраті сенсів. Воно ніяк не оспівуватиме систему, оскільки буде поза нею в принципі. І, звичайно, його не можна буде повісити над диваном у вітальні або в офісі з красивими гіпсокартоновими колонами й глобусом-баром. Воно буде жорстким і дуже зубатим. Шкода, але за нього ніколи не можна буде отримати премію. Воно просто буде.