Повернення додому: кого й навіщо притягує покинуте місто?

Подорожі
26 Квітня 2012, 14:22

«Зараз буде «простріл»!» – каже наш провідник і тисне на педаль газу. Дозиметр у салоні мікроавтобуса починає верещати – його табло показує перевищення мінімально допустимого рівня радіації у 100 разів, адже перетинаємо радіоактивну пляму. Праворуч – споруда ЧАЕС, ліворуч – залишки «рудого» лісу, що майже згорів від тієї ж таки радіації. Нас семеро: четверо прип’ятчан – я серед них – і троє туристів. Ми прямуємо до Прип’яті. Біля КПП покинутого міста близько півсотні авто. До «Зони» їдуть колишні мешканці міста на поминальний день – доглянути могилки, зустрітися з родичами.

Читайте також: У Єнакієві гахнуло –на ЧАЕС озвалося

Прямуємо до центральної площі. «Ти диви, зовсім як у «Сталкері»!» – відвідувачі вражені відповідністю реальних ландшафтів краєвидам популярної комп’ютерної іграшки. Кількість людей у місті приголомшує. Більшість із них туристи. Їх легко вирізнити по легкому одягу та молодому віку: весело матюкаючись, вони продираються крізь хащі. Їхній класичний маршрут – будинок культури, дитяча поліклініка, школа №3, басейн, готель «Полісся» та пристань, із якої свого часу вирушали «Ракети» й «Метеори» до Києва. З гучномовця лунають заклики не залазити на дахи будівель, бо там дуже високий радіаційний фон. На додачу біля кожної висотки молоді люди з бейджиками «громадська охорона» терпляче пояснюють небезпечність такої прогулянки. Та не кожному під силу відмовитися від знімків панорами Прип’яті. Власне, більшість саме з цією метою сюди й приїздить.

Місто потроху руйнується – у східному крилі першої школи вже немає трьох поверхів. Дерев’яна підлога в будинках майже скрізь погнила. У підвалах вода. Крізь дахи проростають дерева. Вітер видирає залишки скла з вікон, кидаючи їх на голови, немов град.

Біля мого колишнього дому вже майже немає асфальту – замість нього кущі та дерева. Повільно підіймаюся на восьмий поверх, дорогою згадую сусідів  у надії зустріти когось із них. Але марно – будинок порожній. Двері у квартири відчинені, всередині майже немає меблів, потрощене скло, вкрите шаром пилу, відсвічує у променях сонця. Вогко й холодно. Йду на балкон: із нього в театральний бінокль спостерігав пожежу на ЧАЕС. Станції вже не видно за тополями, що піднялися вище будинку. Виходячи, помічаю відсутність батарей опалення – іще шість років тому вони були на місці. Зрізали на брухт. Але справжні масштаби мародерства усвідомлю трохи згодом.

Читайте також: Третій вимір Прип'яті

Прип’яттю цікавляться не тільки «цивільні» туристи. Є ще й екстремали, озброєні дозиметрами, взуті у високі черевики й одягнуті в зручний камуфльований одяг військового зразка. Їхні маршрути майже не перетинаються зі звичайними туристськими стежками. Серед нашої компанії таких двоє – саме вони пропонують нам відвідати завод «Юпітер». Телефоном надходить інформація, що все не так просто – біля будівлі кордон міліції. Нікого не впускають, найнастирніших вивозять «бобиком» у центр міста подалі від об’єкта. Але це нас не зупиняє – прямуємо лісом, ховаючись за деревами та обходячи радіоактивні плями. Довго чекаємо біля триметрового паркану і нарешті кордон зникає. Наша мета – знайти японського робота-амфібію, начебто призначеного для чищення дна водоймищ від радіоактивного мулу… Амфібія стоїть просто неба – величезна іржава істота, майже розібрана на частини. Схоже, що це звичайнісінький бульдозер, але в місцевих декораціях розум домальовує всім предметам фантастичні властивості. Завод порожній, зі стелі скрапує вода, цехами гуляє вітер – якщо хтось наважиться зробити римейк на Андрєя Тарковского, то кращого місця не знайти. Помічаю щойно покинуті електроди від зварювального апарата й порізані на шматки балки. Брухт вивозили машинами – про це свідчить колія від вантажівки. Така картина майже на всій території заводу. Чи не цих «зварників» охороняють від зайвих очей міліціонери?

Вертаючись у місто, зустрічаємо з півтора десятка веселих молодиків. Їх цікавить, як пройти до кладовища покинутої техніки. Питаємо, чи є в них діти, чи мають вони дозиметри. У відповідь сміються: «Звичайно, ні!» Застерігаємо від прогулянки, але вони, зрозуміло, нас не слухають.

…На пристані людно. Колишні мешканці й туристи снідають, запиваючи горілкою повний вражень день. Деякі з «трофеями»: пожежний шолом, стара пляшка від молока, табличка з назвою вулиці.

Місцевий РАГС містився на першому поверсі найвідомішого будинку міста з гербом СРСР на даху. Саме там дівчата з нашої групи знаходять книгу записів видачі свідоцтв про народження. Бачу своє прізвище та підпис батька. Нарешті розумію, навіщо повертаюся до покинутого міста: певно, шукаю доказів свого існування в ті далекі часи.

Читайте також: У Чорнобильській зоні зникають сотні мільйонів гривень платників податків