Запекла боротьба протилежностей однієї спільноти так стрімко набирає обертів, що встежити за віражами цієї битви стає дедалі важче. Чорні воюють проти білих, білі — проти чорних, феміністки — проти сексистів, Гарві Вайнштайна і Пласідо Домінго. І всі разом — проти тих, хто взагалі ні з ким не хоче боротися.
Нещодавно Джоанн Ролінґ звинуватили у трансофобії: вона засумнівалася в правильності нового терміна «люди, які менструюють». Продажі її книжок різко впали, а з агенції письменниці звільнилися одразу кілька співробітників.
Зірка світового хокею Алєксандр Овєчкін уже тиждень ухиляється від звинувачень і докорів, які посипалися на нього за те, що він знявся в антирасистському ролику наново створеного Альянсу за різноманіття в хокеї, який створили одразу після вбивства Флойда.
Співробітниці відомого американського телевізійного «Шоу Еллен Дедженерес» випустили спільну заяву, у якій масово згадали домагання продюсерів, зокрема погладжування по спині й обійми за плечі. Світ укотре стрепенувся.
Трохи раніше платформа HBO Max видалила із загального доступу фільм «Звіяні вітром». Причиною стала присутність у стрічці «расистських елементів». Ну, так — там і життя мешканців Півдня до Громадянської війни змальовано цілком ідилічно, дарма що ідилія ґрунтується на рабській праці. Утім, фільм у відкритий доступ пообіцяли повернути з відповідними коментарями фахівців і зробили це досить швидко.
Читайте також: У пошуках рівності
Останнім часом слово «цензура» звучить дедалі голосніше й упевненіше. Якщо до скаженого натовпу, що скидає пам’ятники, особливих претензій ні в кого немає, — натовп на те й натовп, — то і HBO Max, і Альянс, і огудників Джоанн Ролінґ розкритикували вщент. Для більшості політкоректність перестала бути предметом дискусії, вона перетворилася на задушливу своїми непомірними вимогами королеву європейського й американського світу. І заодно — основне знаряддя тієї самої ненависної цензури.
Яка нормальна цивілізована людина при здоровому глузді захищатиме цензуру? Проте мені кортить таки дещо уточнити. Безоціночно. Для початку таке: цензура — це інструмент держави і влади. Якщо заборона йде не від державних структур — це не цензура. Тим паче, що в ситуації з HBO тимчасове вилучення фільму було добровільним. Але це й не самоцензура. Самоцензура — це швидше спосіб уникнути цензури за допомогою хитрощів і самообмежень. Проте в описаній ситуації жодної цензури на горизонті не було — тому HBO нікого й нічого не боялася. Інша річ, що компанія поспішила опинитися в перших рядах поміж тих, хто кинувся у тренд, і тут уже можна думати: а й справді — чи аж так це було треба? І головне — кому?
«І навіщо?! Що за нісенітниці?! Хіба можна судити твори мистецтва з погляду сьогоднішньої політичної ситуації?!» — тут же пролунали обурені голоси. Усе правильно — створений понад 80 років тому фільм мав інший смисловий та емоційний заряд. Відомо, що коли чорношкіра акторка Гетті Макденієл отримувала «Оскара» за другорядну роль, то сиділа окремо від знімальної групи: політика сегрегації в Америці тоді була в самому розпалі. Чи треба нагадувати, що війну Півночі й Півдня тоді сприймали інакше, ніж зараз? Після закінчення Громадянської війни тоді вже минуло 75 років: життя одного покоління. Чи можна за такий час пережити історичну травму цілої нації, величезної країни?
Минуло ще 80 років — і проблема дискримінації чорношкірого населення спалахнула з новою силою. Зануритися у цю тему збоку неможливо — вона надто складна. Навіть не всі американці розуміють, що насправді відбувається, а нам, людям із іншого боку океану, не зрозуміти тим паче. Але зараз не про протести. Є очевидний факт: проблема расизму за мить стала болючою та як ніколи злободенною. Одна з найбільших компаній обмежує на певний час доступ до фільму, який зараз можна сприйняти як дещо расистський. Дурість? Боягузтво? «Так! Так! Так!» — радісно кричать довкола.
Читайте також: Американська поліція: перевищена сила
І вже ні в кого не залишається сумнівів щодо дурості та кон’юнктурності HBO Max, так само, як і щодо дурості та кон’юнктурності тих, хто намагається з нинішнього дня виправити помилки вчорашнього. Як правило, такі спроби завжди так чи сяк безглуздо-волюнтаристські, але ж і самі історичні помилки виникли не від великого розуму людства.
І що освіченіша й тонша людина, то гостріше вона відчуває, як на нас нині тисне наша трагічна історія, і голосніше озивається в ній колективна відповідальність. Так, мистецтво не винне в помилках політиків. (Хоча, знаєте, як сказати. Але це вже зовсім інша тема.) Спалювати книжки, забороняти чи вилучати фільми, викреслювати імена — це нерозумно з погляду здорового глузду. Якщо таким займається держава — це злочин проти свободи й демократії. Якщо таке відбувається добровільно на рівні суспільної рефлексії — це можна пробачити і варто перетерпіти. Це хвороба зростання.
У будь-якому конфлікті першим страждає слабкий. Мистецтво — слабке. Його зброя — слово, кадр, зображення, сцена. Але воно також і сильне — тим, що б’є прямо по мізках. Тому з ним, таким слабким і таким сильним, воліють розправитися насамперед. Простіше кажучи — на ньому відіграються.
Багатьом здається диким, коли в Україні забороняють російські фільми. Правильно — відчутного результату від цього немає. У цифровий час інтернету взагалі неможливо щось заборонити: хто хоче — той знайде й перегляне. Але політика — гра, у якій жести часом значно важливіші за сам учинок. Тому вважатимемо це ритуальними танцями. Тим паче, що, схоже, вони бувають дуже дієвими: у Росії, наприклад, тільки за обіцянки якихось ритуальних дій закатали в психушку якутського шамана. Коли компанія заховала «Звіяних вітром», то дала зрозуміти, що розділяє проблему. Це такий самий жест, як і той, коли американські поліцейські стали на коліна. Нічого не буває просто так і нічого так швидко не закінчується. Нам, білим людям по той бік океану, проблема здається надуманою і такою, що давно себе вичерпала. Напевно, 80 років тому, коли Гетті Макденієл чекала на свого «Оскара» віддалік від білих колег, багатьом її проблема також здавалася надуманою. Чого, мовляв, іще треба? Ось тобі навіть «Оскара» дали, а ти все одно незадоволена. І як свідчить практика, 80 років — це ой як мало, щоб проблема вичерпалася. До того ж проблема, якій не п’ять і не десять років, а, як у випадку з BLM, — кілька сотень.
Читайте також: Die Welt: Відступ із боєм
А якщо проблемі не десятки, не сотні, а тисячі років? І ця проблема в уявленні 99% населення — зовсім не проблема, а спосіб життя, заданий спочатку самим Господом Богом, коли він узяв ребро у відомого Адама і створив із цього ребра жінку?
Чи намагалися ви колись замісити дріжджове тісто й закрити каструлю так, щоб і комарик не прослизнув? Правильно — і не треба. Але якщо спробуєте, то майте на увазі, що коли тільки з’явиться у кришці каструлі крихітна дірочка — то її вміст із характерним звуком знесе кришку й розлетиться по стінах і стелі. До того ж ви скільки завгодно можете вдавати, що тісто чудово почувається, а під кришкою воно лише тому, що так захотіла світобудова. Що про це думає тісто — воно вам потім саме скаже зі стін і зі стелі. Тільки не вдавайте, що ви тут ні до чого, що воно, мовляв, саме.
Днями Венеційський кінофестиваль оголосив програму, у якій половину конкурсних картин зняли жінки-режисерки. Почитайте коментарі «експертів» — у них гнів змішаний із таким здивуванням, наче йдеться не про жінок-режисерок, а про коней у сенаті. Але зізнаємося собі як на сповіді: всі попередні роки, коли престижні списки конкурсантів рясніли тільки чоловічими іменами, чи спадало хоч комусь із нас на думку запитати: «А чому немає жодної жінки?». Якщо хтось і наважувався, йому тут же кидали в обличчя гнівну відповідь: відбирають не за статевою ознакою, а за талантом. Особливо наполегливий міг далі дискутувати й допитуватися: «Це що ж — серед жінок немає талановитих?». Але тут він уже ризикував нарватися на неприховану грубість. Як правило, ніхто нічого й не запитував — навіть на думку не спадало. Багатовікова даність не спонукала до рефлексії.
Люди здебільш готові аналізувати те, що перебуває в них перед очима. Шукати зв’язок із минулим нам здається непотрібним і безперспективним — усі основні події у світі мають відбутися швидко й іще за мого життя. Останні дивні події — активізація BLM і нові божевільні витки #metoo — розкрили не тільки реальні суперечності М / Ж або black / white, а й інфантилізм і легковажність величезної частини цивілізованого світу, яка звикла жити за принципом «якщо я чогось не бачу — отже, його не існує».