Нещодавно в інтернеті зажив колосальної популярності відеоролик, де відомий російський актор Міхаіл Порєчєнков, начепивши на подобу голови каску з написом «Пресса», з радістю олігофрена поливає кулеметним вогнем околиці. Уточнимо: кадри було знято в аеропорту Донецька, а приїхав до тих країв артист показувати фільм «Піддубний», заборонений для прокату в Україні.
Оскільки діялося те напередодні Гелловіну, то можна розцінити перформанс як появу вкрай потрібної в такий день нечисті, а голову Порєчєнкова – як святковий дірявий гарбуз. Ну а каска «Пресса» на ньому – то найкраща демонстрація ролі російських медіа у війні.
І все це було б смішно й весело, а Порєчєнкову годилося б просто гарненько дати копняка під зад, щоб забув назавжди, де пролягає російсько-український кордон, якби не один момент.
Ані серед захисників безмозкого актора (а таких виявилося чимало не тільки в лавах «кримнашів»), ані серед його щирих ганьбителів чомусь не знайшлося нікого, хто сказав би: «Річ не в тім, що не можна натягати каску «Пресса» і шмаляти в ній із кулемета. І не в тім, що позувати перед камерою в обнімку з цією зброєю – найгірший моветон, котрий можна придумати. Ба навіть не в тім, що в такий скрутний момент – для твоєї нібито улюбленої Росії теж (бо вона опинилася у становищі упослідженого ізгоя в очах усього світу) – будь-який рух у бік загострення ситуації загрожує найнесподіванішими наслідками. Усе це так. Та головний злочин твій у тому, що ти поховав саму думку про відповідальність митця перед суспільством. Хоч би й такого хрінового митця, як ти».
Узагалі слово «відповідальність» нині зосталося, здається, хіба що в юридичному лексиконі. Та й то на папері. Культурно-творча спільнота, з одного боку, хоче по-старому бути інженерами людських душ, а з другого – вдавати, ніби цих душ не існує.
Що більше з’являється всіляких витончених гаджетів, що агресивніше ловлять людей соціальні мережі, що відкритішим стає будь-яке їхнє життя, то уразливішим робиться мозок. І, як наслідок, душа. Вона ж бо й так занадто слабка та падка на все блискуче й вигадане, але світ високих технологій стократ примножив кількість спокус. І однією серед головних зваб для будь-якої нормальної людини залишається приховане бажання бути ошуканою. Із чого, власне, й користалося мистецтво в усі епохи.
Читайте також: Кшиштоф Зануссі: «Щоб перемогти диктатуру, Росія повинна засудити минуле»
Що побожніший соціум, то менша відповідальність митця перед людьми. Релігійне суспільство має чіткі моральні орієнтири, йому не треба зайвих богів, воно й без того знає, що таке добре і що таке погано. У суспільстві, де віра в бога – звична й невід’ємна частина загальної свідомості, митець має дещо іншу функцію, ніж у тому, котре її відкинуло. Ті віру й любов, що їх у релігійному суспільстві звертають до Бога, в державі атеїстичній обрушують на митця.
Бо навіть найбільш темна в сенсі мистецтва людина знає: талант – дарунок бога, тож, долучаючись до мистецтва, ти торкаєшся до божественного. Митець для обивателя – істота загадкова, богом поцілована, котра несе вкрай потрібне нам уявлення про себе самих як прекрасне творіння природи. Як писав Ортеґа-і-Ґассет, «культура – це не все життя, а такий його ракурс, коли, віддзеркалюючись у собі самому, життя набуває блиску і стрункості». Блиск та стрункість людині необхідні не менше, ніж сіль і цукор, тому й пієтет до будь-якого лицедія є величезним.
Тому так ревно, так болісно ставиться обиватель до хуліганських витівок людей від культури. Божественність артиста – це приховане знання, майже ніхто із глядачів сам не усвідомлює, що бачить в акторі шматочок Бога, й нізащо не погодиться, коли йому про це скажуть. Як не погодиться загал і з тим, що в його уявленні будь-хто з митців – носій і знавець якоїсь таємниці, невідомої простому смертному. Насправді в більшості випадків улюблений актор – лише провідник волі режисера і професійний читець чужих слів у відповідних декораціях, та це відомо аж ніяк не всім.
Порєчєнков, що пригорнувся до кулемета, – це не просто м’язистий бовдур Міша, який регоче від радості володіння зброєю, а людина, що пропустила крізь себе óбрази, створені Булґаковим (Мишлаєвскій у «Білій гвардії»), Шекспіром (Полоній у «Гамлеті»), Вампіловим (офіціант у «Качиному полюванні»), Львом Толстим (Позднишев у «Крейцеровій сонаті»), яка зіграла Алєксандра Купріна. Поведінка цього артиста в донецькому аеропорту підриває віру глядача не в конкретну людину, а безпосередньо в божественне.
Колись давно, ще в іншу епоху і, здається, в інших галактиках, потрапити за куліси чи до гримерки актора було привілеєм хіба що кількох щасливих обранців, яким поталанило мати тітку – театральну білетерку, дядька-гардеробника чи подругу бабусі-суфлера. Там, за кулісами, був вівтар, до нього дозволялося приносити квіти, безмовно дивитися в його бік і слухати, що звідти лунає.
Але технічний прогрес невблаганний. Як революція 1917 року дозволила обірванцям прикладами згачувати замки із дверей храмів, так технічна революція згатила замки з усіх учорашніх таємниць. Секретів залишається щоразу менше й менше: за лаштунки театру водять платні екскурсії, акторські гримерки виявилися заштатними кімнатчинами з косметичним ремонтом, а то й без нього, флер таємничості полетів оповивати валютні рахунки чиновників, тоді як артисти заспівали в хорі політиків із трибун, на мітингах та корпоративах сильних світу цього.
Читайте також: Міленко Єрґович: «Щастя України в тому, що вона така велика. Її не запхнути під килим»
Влада тому і стала владою, що хитріша за нас. Не читаючи книжок, не розуміючись на мистецтві, хитрий диктатор завжди знає: заволодівши митцем, він заволодіває своїм народом. Тому в будь-якій тоталітарній державі перші, кого залучає на свій бік режим, – митці.
Мистецтво – територія свободи, воно здатне показати людям дорогу геть від рабства, а це саме те, чого найбільше боїться будь-яка темна влада.
Їй лячно, що люди пізнають смак свободи, тому вона й береться насамперед за культуру. Для цього існують методи старі й незграбні, як-от цензура, прямі заборони неугодних творів, цькування митців. Макарєвіч і Арбєніна, які насмілилися підтримати Україну, тепер до кінця, доки не буде змінено режим Путіна, приречені виступати на випадкових сценах, прирівнюючи тим самим їх власників до дисидентів. Це найбанальніший, вічний, відомий іще, мабуть, первісній людині метод. Він називається красивим словом «остракізм», але в більш простацькому варіанті його можна охарактеризувати як «фас!». Цькуючи цих музикантів, особливо Макарєвіча, засоби масової інформації не перестають поливати їх брудом із допомогою найнятих тролів, а люди, як відомо, все ще вірять друкованому слову.
Є більш витончений метод: узяти всенародно улюбленого, прославленого корифея вітчизняної культури й, користуючись не надто міцним розумом, а також політичною нерозбірливістю останнього, виголосити його вустами те, що не завжди зручно промовити самим можновладцям. Наприклад, Кобзон. Запустили старенького на Донбас, дали змогу заспівати там кілька пісень та чужих послухати, після повернення влаштували йому прес-конференцію. Задоволений Орфей спустився до пекла, благополучно звідти виринув і озвучив усе, що від нього вимагалося. «Україна загинула», «на Донбасі воює Обама», «Америка зомбувала всю Європу» та інші агресивні дурощі, що пролунали з вуст не міністра закордонних справ, не військового, не Зюґанова – Жиріновского, а людини, під чиї пісні сам Штірліц «не думал о секундах свысока», навіть у критиків Путіна викликали майже розчулення. В уявленні очевидної більшості співаки виконують пісні, а не працюють на політику, тому дикі одкровення Кобзона їй видаються щирими й апріорі слушними.
Читайте також: Василь Голобородько: «Люди на Донбасі так і не вийшли з радянського середовища»
У світі поступово гине культ мистецтва, причому на всіх напрямках водночас. Це не означає, що відмирає його роль у житті суспільства, просто змінюються функції. Чимало молодих людей не знають, як пахне свіжовидрукувана книжка, їм невідомий шурхіт сторінок: вони пізнають літературу з ридерів. Багатьом уже не поясниш, чому фільми треба дивитися в кінотеатрі, навіть якщо в тебе у комп’ютері чи на диску якісна копія: зникає культ кіно як таїнства спілкування з величезним екраном наодинці, в темряві. Це не повернеться. Як і таїна театральних лаштунків, артистичних гримерок. Усе відкрито. Усе дозволено. А це велетенська спокуса. Надто коли йдеться про творчих людей – тих, хто все життя проводить із усвідомленням власної винятковості, потрібності й значущості для решти світу, зі сприйняттям млосного для самолюбства факту, що мільйони очей ловлять кожен твій порух, а мільйони вух – слово.
Вийшовши з пітьми гримерки, допустивши роззяв до вівтаря, митець утямив, що йому загрожує страшна доля: стати одним з усіх. Минули часи, коли романтичні юнаки пускали собі кулю в лоб, дізнавшись, що неземна обожнювана балерина так само, як усі решта, справляє велику нужду, годі вже й казати про малу. Невтомні папараці продають за величезні гроші таблоїдам фотокартки, на яких улюблені й популярні артисти виходять заспані в трусах на балкон, п’яно бешкетують у шинках, котять візочки з малятами, що репетують, і купують у супермаркеті молоко. Ці знімки часто стають приводом для судових позовів зірок через втручання у приватне життя, але справжня причина, схоже, в іншому: знаменитостям насправді все одно, де і з ким клацнув їх жадібний папараці, – просто сама думка про те, що їх застають за цілком людськими заняттями, в людських трусах і в звичайних крамницях, ріже болючіше за ніж. Суспільство не має права думати, що будь-яка зірка – то лише один із нас.
Отож ті, хто раніше знаходив ліки для заспокоєння власного самолюбства у непомірному мельканні на телеекранах, у кінопреміях, у підвищеній затребуваності на всіх сценічних майданчиках, із вторгненням у наше життя інтернету, підслухувальних пристроїв та мегачутливої фототехніки почали виходити до глядачів безпосередньо, оминаючи власне твори мистецтва.
Актори, музиканти, танцюристи й циркачі спершу взялися висловлюватися про життя взагалі та про долю вітчизни зокрема. Ми дізналися, що думає Алла Пуґачова про моральне обличчя ввіреної їй країни, Філіпп Кіркоров – про глобальне потепління, Ілья Ґлазунов – про присмерк Європи, Зураб Церетелі – про систему охорони здоров’я. У цьому, до речі, принципова відмінність зірок пострадянських теренів від європейських і американських. Що далі на схід, то оглушливіше віщають діячі культури про проблеми людства, тоді як їхні західні колеги без зайвих слів залучаються до тієї чи тієї програми. Джеремі Айронз бореться із пластиковими пакунками, що обліпили планету, Шон Пенн – із бойовими діями в Іраку, Ерік Клептон – з алкоголізмом.
Практика засвідчує: що благополучніша держава, то менше й рідше чути голоси діячів культури. Тому, скажімо, в Росії і репетують навперебій артисти весь вільний від мистецтва час про бандерівців та про сумні наслідки Майдану. Хтось робить це тихіше, просто підписуючи колективні листи на підтримку Путіна чи улесливо під телекамери ловлячи кожне його слово про ворожу Україну. Хтось, як Кобзон, Порєчєнков або Ґоворухін, стає в позу антифашиста і глаголить світу про свавілля Нацгвардії на Донбасі. Влада потирає лапки.
І ніхто не скаже цим горе-митцям: «Хлопці, вас підставляють. Кожне ваше слово – зайвий цвях у труну миру та злагоди. Ви самі нікому не цікаві, вас використовують як новий вид зброї».
Як мовив Альбер Камю, «сьогоднішня слава письменника полягає в тому, що його обожнюють або зневажають не читаючи». Отож-бо що тяжчий момент у країні, то цінніше мовчання художника.
Тут, звісно, заперечать: а як бути з тими митцями, що піднімають свій голос за здоровий глузд, ідучи проти громадської думки та влади? Їм що, теж ані пари з вуст? Але ж їхнє слово може стати в тисячу разів ціннішим, ніж будь-яке мовчання!
На це можна відповісти: в тоталітарній державі будь-яка думка, відмінна від офіційної, сама собою здорова й чесна. Та ніхто й не каже, ніби митець не має права на власне судження. Ідеться хіба що про те, аби не дозволити владі себе використати у скрутні для країни моменти. Оце і є сьогодні головна відповідальність митця, що переселилася з арту в повсякденне життя.