«Зубри» українського етнороку – гурт «Воплі Відоплясова» – в розпалі ювілейних заходів. Уже відбулися концерти в Берліні, великий гастрольний тур Росією і – нещодавно – зустріч з українськими фанатами в Київському палаці спорту. Трохи розгублений від шквалу привітань, Олег Скрипка все-таки знайшов серед ночі час для інтерв’ю Тижню.
У. Т.: Ваше відчуття: чверть століття дратує пафосом чи провокує рух уперед?
– Насправді нам не 25, а 24. Вийшло так, що ми зібралися десь навесні 1986-го, але перший концерт «ВВ» відбувся через півтора року, у 1987-му. Коли ми жили у Франції, в Києві одні організатори 1996-го люб’язно влаштували нам ювілейний концерт. Вони чомусь саме так порахували, і потім від 1986-го відштовхувались усі наші ювілейні заходи. І тепер ми розуміємо, що це на краще: півтора року можна проводити ювілейні тури, концерти, різні акції. Наш 25-літній ювілей почався навесні цього року, а закінчиться восени наступного.
А щодо пафосу… Мої майбутні колеги вперше побачили мене у виставі студентського театру КПІ. У відверто сатиричному спектаклі, що проходив на кшталт творчого вечора поета Кузькіна, прототипом якого був Козьма Прутков, я грав головну роль. Мій герой із пафосом виголошував власні епохальні вірші, іноді наярював на баяні в супроводі балалайок. Самоіронія, дистанція від власного іміджу є в базисі нашого гурту, тому пафос чверті століття нас не лякає.
Читайте також: 25 років на орбіті
КВОТА УКРАЇНСТВА
У. Т.: Навесні цього року на прес-конференції в Москві ви сказали: «Щоб українським виконавцям вижити в Україні, треба спочатку стати популярними в Росії», – а також що в нашій державі «йде цілеспрямований наступ на українську мову, культуру». Прокоментуйте, будь ласка.
– Життя взагалі парадоксальне, що вже й казати про український шоу-бізнес. Тут спрацьовує сателітний статус нашого інформаційного простору. Таким він і лишився дотепер. В Україні своє важко сприймається на загальному рівні, а чуже – залюбки. А росіяни побудовані навпаки – вони люблять, шанують, підносять своє – я кажу про широкий загал. Єдиний виняток: крім російськомовних пісень у них сприймають за свої й українські. Не білоруські, не казахські, не французькі, не англійські… Для деяких росіян українська музика – це фірмá. Як в Україні для тих, хто не володіє смаком, фірмá – це російське, для інших – західне.
До речі, майже вся російська естрада – з України, вони тримають десь 80% тамтешнього шоу-бізнесу. Це тому, що в музиці ми реально сильніші. Є навіть російські рокери, які починають співати українською мовою, бо це модно, круто. Такі гурти я зустрічав у Пітері, Воронежі…
Ситуація з українською мовою в нашій країні не оптимістична. Але це становище я розцінюю як випробовування. Якщо українці спроможні бути нацією, вони збережуться і зміцніють, якщо неспроможні – розчиняться. Це конкуренція, як у джунглях. Приміром, євреї не мали ані мови, ані держави – нічого. Вони відродили й державу, й мову. Так само свого часу зробили чехи, фіни. А нам країна впала просто з неба, – може, тому й не цінуємо цього дару.
У. Т.: Квота українського продукту на радіо й ТБ дорівнювала 50% і відверто була фікцією, зараз її планують скоротити до 25%, тобто українська просто зникне з ефіру. Що скажете?
– Іноді здається, ніби нашу мову ретельно вичищають з ефіру радіо й ТБ: за квоти 50% насправді було 3–5%, тепер може бути гірше. Все залежить від програмних директорів. А ми, українські виконавці, політично, матеріально й соціально конкурентно послаблені. До того ж якщо ти співаєш українською, тебе намагаються представити націоналістом. Хіба можна собі уявити, щоб російського співака обізвали націоналістом у Росії? Чи, наприклад, «Наше радио» або «Русское радио» – націоналістичним за те, що там 100% російської музики? Закону про заборону української мови у нас немає, а механізм, що легше пробитися російськомовному, є. Після перемоги Януковича на виборах уся естрада відразу без команди згори дружно заспівала російською, а згодом і дехто з рок-тусовки так само: намагаються виживати.
У. Т.: Маєте свій рецепт порятунку?
– Треба займатися власною справою. Хтось себе рятує, співаючи російською, а хтось вибудовує навкруг себе власний життєвий простір і стає в ньому сильнішим. От росіяни мене питають: «Чому українська музика крутіша за російську?» А тому, що ми як бур’яни: нас котком закатують в асфальт, а ми пробиваємося крізь нього.
Коли ми живемо у своєму побудованому світі, нам там комфортно. Зовнішня культурна агресія – поза нашим життям. Я спроможний створити це відмежування: спілкуюся з інтелігентними переважно українськомовними людьми, радіо, телебачення на мене не впливають. Коли їду кудись за межі України, співпрацюю там із толерантними особистостями. Це не моє ноу-хау, це сучасна тенденція. Є багато футуристичних книжок, у яких ідеться про серйозне переформатування суспільства.
Згадаймо, як в СРСР проводили політику, що відсікала наше коріння, родові зв’язки, повагу до батьків, передачу знань від покоління до покоління – все те, що є таким важливим у соціумі. І ось нині пророкують, що виживуть лише ті, хто зможе віднайти зв’язок із минулим свого народу, родини, сформувати навколо себе власну міцну громаду. І такі люди є. У Києві є культурна українська громада серед моїх знайомих, ми обмінюємося інформацією, разом зростаємо. Тобто не розчиняємось у тому песимізмі, який панує сьогодні. Людство нині живе у новому стрімкому суспільстві, люди не встигають за швидкими змінами інформаційного простору, і ніхто не може передбачити, чи витримають вони оту лавину песимізму, яка їх накриває. Мабуть, один із виходів – формувати спільноти однодумців.
На жаль, багато українців песимістичні, вони захоплюються власними плачами, жалями, оспівуванням поразок. Від цього ніякої користі. Треба перестати грати в цю гру. Це дуже проста річ: легше відшукати винуватого у своєму становищі, проблемах, ніж зрозуміти, що ти сам мусиш відповідати за свої вчинки.
Читайте також: Навертаючись до Батьківщини
НА ЗАВАДІ – РОМАНТИЗМ
У. Т.: Ваша оцінка сучасної української рок-сцени. Чому меседж спротиву існує тільки в андерграунді?
– В українському рок-н-ролі ніколи не було феномену спротиву в широкому масштабі, і, швидше за все, вже не буде. В Росії – це традиція. Сьогодні у них естафету перехопили репери. В Америці аналогічно – музичні опозиціонери нині – це репери, а рок на хвилі спротиву був там у 1960 – 1970-х. Молодь світу сьогодні більше поважає реп-виконавців. Юрій Шевчук для молоді незрозумілий, бо це старше покоління. У нас є гарний виняток – це гурт «Тартак», вони мають потужні соціальні, політичні тексти. Ще є «Плач Єремії», хоча Тарас Чубай і не пише сучасну лірику, а виконує пісні УПА або ж співає на вірші свого батька. Вони відверто виконують функцію спротиву.
Українці й у мистецтві, й у побуті звичні мислити системою метафор. Конкретикою ми рідко говоримо. Це не так погано, може, тому ми й вижили серед усіх утисків упродовж століть. Можливо, тому підсвідомо я і зробив «Країну мрій». Тільки зараз я розумію, що просто мав бажання вибудувати свій простір, «застовпити» власну територію. І хоч як це дивно, воно справдилося в тисячу разів більше, ніж я міг подумати. Тепер це як стовбур дерева, яке живе своїм життям, розвивається незалежно від мене. До речі, для мене «Країна мрій» і «ВВ» розділені. І коли на ювілейний концерт у Палаці спорту прийшло чимало людей із дітьми у вишиванках, я сприйняв це як велику несподіванку. Бо рок-н-рол для мене реальність, а «Країна Мрій» – казковий простір, вирій…
Щодо андерграунду, то, коли чесно, рок-н-рол майже весь у ньому. Інколи він виходив на поверхню й фонтанував, але потім повертався в андерграунд. Така його природа. Я для себе це не розшифровую як спротив; це те, чого не можеш відразу осягнути, до цього треба дійти. В тобі має щось емоційно визріти, і тоді ти мусиш це сказати… Тому воно то виходить на поверхню, то ховається.
У. Т.: Чи не здається вам, що в українському суспільстві визріває щось дуже важливе: виступи малого й середнього бізнесу, протести «афганців», голодування чорнобильців?
– Важливо, щоб у цих страйках виник абсолютний прагматизм. Я знаю, як протестують французи, – проти якогось конкретного пункту, конкретних цифр. Вони розуміють, якщо заблокують аеропорти, дороги, оголосять загальний страйк, той пункт буде скасовано.
2004 року українська революція була абсолютно романтичною. Ми чогось домоглись, але не того, на що розраховували. Ми не були прагматичні. Нині люди це розуміють. Тільки володіючи механізмами і знаючи конкретно мету боротьби, вони мають шанс перемогти.
У. Т.: А вам вдається бути прагматиком?
– Я над собою роблю зусилля. Треба все обмізкувати, зустрітися з людьми, довести свою думку, вміти завоювати нормальні бізнесові стосунки. На те, що українська музика не звучить у залах, є дві причини. Думаю, є якась вказівка згори, її походження й механізму я не знаю, але вона відчувається. А ще є реальний факт не дуже високих ділових талантів саме українського характеру, замало в нас бізнесових нахилів. Бізнес потребує конкретного спілкування, справжнього продюсерства, розробки планів.
У нас концертів нині поменшало у Східній Україні, трохи додалося в Західній, і набагато зросла їхня кількість у Києві. Ще зміни: концертів за квитками стало менше, а закритих концертів, тобто корпоративів, – куди більше. До речі, може, для когось це буде несподіванкою, але рок-музика серйозно потіснила з корпоративів естраду.
ГОЛОВНИЙ ХІТ ПЛАНЕТИ
У. Т.: Ви витягли з небуття галицький шансон. Чи є ще щось забуте, але варте повернення?
– У мене давня ідея реалізувати проект «Український міський романс». Є статистика, у ХХ столітті піснею, найбільш виконуваною у світі, були «Очи черные» Євгена Гребінки, з Полтавщини. Вважають, що текст спочатку був написаний українською, але згодом загубився. От і виходить, що романс номер один світу – український.
Читайте також: Проектуючи Україну мрій