▪   Богдан Буткевич

Наш партизан

ФОТО: Макс Левін
Тарас Чубай про львівський саунд, артистів-біороботів,добру музику та загальмованість українців
Матеріал друкованого видання
№ 10 (123)
від 12 березня, 2010

Якщо твір стає народним, це є найвищою нагородою для будь-якого музиканта. Особливо коли така трансформація відбувається за життя. Проте не менш вагомою відзнакою є й випадок, коли авторська версія народної пісні стає популярнішою за оригінал. Співрозмовник Тиж­­ня унікальний тим, що має обидва прояви визнання. Його суперхіт «Вона» став справжнім ліричним архетипом буремно-романтичних 1990-х. Завдяки йому ж молодь по всій країні заспівала повстанську «Лента за лентою». Її автором більшість донині вважає Тараса Чубая, лідера та фронтмена легендарного гурту «Плач Єремії», який нещодав­­но відсвяткував своє 20-річ­­­чя. Чубай запросив Тиждень до свого затишного дерев’яного будинку під Києвом. Ми спілкувалися, милуючись ще засніженим двором, де бавилися двоє маленьких дівчаток – до­­ньки пана Тараса.

У дитинстві було дуже важко пиляти скрипку, коли твої друзі за вікном грають у футбол. Якось, років у десять, я записав на магнітофон годину своїх занять, потім увімкнув його, а сам вистрибнув у вікно і побіг ганяти м’яча. Потім повернувся і вимкнув – ніхто нічого не помітив. Я повторював це разів п’ять, а потім мама увійшла, і все розкрилося. Батьки так сміялися з цієї витівки, що мене навіть особливо й не покарали.

Коли мені було 25 років, я страшенно нервував від того, що всі прихильники і журналісти постійно запитували лише про пісню «Вона». Думалося: ну як можна тільки однією піснею цікавитися, ви що, кретини якісь, що іншого взагалі не помічаєте? Тепер цей період минув, та і я загалом трохи заспокоївся. Єдине місце, де я лаюся, – за кермом.

Музика – це така штука, якою неможливо займатися без задоволення. Тому недарма люди із заздрістю і дещо зневажливо ставляться до музикантів. Не впевнений, що ті, хто заробляє на життя копанням траншеї, справді люблять цю важку і марудну працю. Якщо займатися справою, від якої кайфуєш, то, ще навіть нічого не заробивши, ти вже у виграші. А якщо за це ще й непогано платять? Той, хто працює лопатою, все одно сприйматиме митця як того, хто заробляє дурні гроші.

Не хочеться з’являтися по­­між сміття, що зветься «український шоу-бізнес». Мені на фізичному рівні неприємні люди, які ним займаються. Грати за їхніми правилами – це прирівняти себе до них. Я на сцені приблизно з 1987 року. І бачив, як починалося все те, що називається «сучасна українська музика», які люди це робили. Те, що ми зараз маємо, можна було передбачити ще тоді. Тим більше що в нас працює російська шоу-біз­­несова схема, апріорі створена для того, щоб калічити людей, бо є калікою.

Діячі шоу-бізу нагадують біороботів. Шоу-бізнес – то взагалі якесь неукраїнське й немилозвучне словосполучен­­ня. За своєю суттю це обман. Починаючи від зовнішнього виг­­ляду артистів – люди на сце­­ні виглядають не так, як у жит­­ті – й закінчуючи тим, що вони співають – зовсім не про те, що їм справді болить. Ти не можеш у таких умовах бути тим, ким є насправді. А якщо захочеш ним бути, тебе швидко змусять не робити «дурниць» або викинуть геть. Конвеєр завжди залишається конвеєром незалежно від якості його складових частин. 

Культуру треба створювати самому, без Міністерства культури. У жодній країні світу, окрім постсовкових, такого органу й близько немає. Фактично це просто спосіб заробітку для певної категорії чиновників. Зрозуміло, сама культура їм глибоко байдужа. Усі це знають, але міністерство і далі існує. Кожен, хто потрапляє в лещата цієї системи, змушений грати за її правилами, бо в ній керує не міністр, а вся чиновницька братія. Навіть якщо міністр каже тобі «так», потім купа якихось тіток у кабінетах каже «ні». На цьому закінчується співпраця з Мінкультом.

Моральний занепад ду­­же характерний для молодих країн. Ми просто маємо пережити цей період. Взагалі якість влади досить легко оцінюється крізь призму музики, що грає в публічних місцях. На «жирному» курорті «Буковель», наприклад, крутять російський шансон. Які ще коментарі потрібні?

Треба визначитися для себе, чого ти хочеш: бути популярним чи написати щось справді добре, що почують хоча б кілька осіб. І зробити це потрібно ще на старті. Чи ти цим займаєшся тому, що просто не можеш не займатися, чи ти хочеш потрапити на «М1».

Ми не знімаємо кліпів і не носимо грошей на радіо­­­станції. Це радіо має до мене приходити, ще й платити за використання моєї пісні. Впевнений: ми все одно рано чи пізно дійдемо до цієї єдино правильної системи. Де я візьму зайві $30–50 тис. на кліп, ще й не маючи жодної гарантії їх повернення? А головне – навіщо?  

Я щотижня «відшиваю» по кілька запрошень на телеефіри. В Україні дуже мало журналістів, з якими хочеться про щось говорити. Загалом більшість «акул пера» своєю поведінкою досить схожі на тих музикантів, що висять на білбордах. Журналістська молодь готова буквально на все, щоб відірвати свій кусень, абсолютно не думаючи про суспільні функції своєї професії.

Я не хочу заради грошей жити за чужими правилами. «Плач Єремії» – один із небагатьох гуртів, що працює «за касу», тобто за чесні гроші. Це означає, що нам не платять за концерт заздалегідь визначений і гарантований авторський гонорар. Наш заробіток безпосередньо залежить від кількості розкуплених глядачами квитків. При цьому, враховуючи українські реалії, ми не можемо, та й не хочемо, ставити дуже великі ціни на квиток. Тож гонорари достатньо скромні. Головне, щоб вистачало на спокійне життя, щоб був час підступитися до інструментів, якщо діти дадуть. І потихеньку робити свою справу.

Українці у своїй м’якості дещо загальмовані. До нас усе туго доходить. Люди, які народилися в часи совка, є деформованими. Я також не виняток, адже півжиття прожив у ті часи. Ось у Польщі, тільки-но уряд приймає якесь незрозуміле рішення, одразу всі на вулицях, перекидають машини. Адже для здобуття справді своєї країни недостатньо постояти кілька тижнів на морозі. Таким чином слід поводитися протягом найближчих кількох десятиліть. Власне, треба захищати себе і свою країну постійно. Зрозуміло, що родюча земля та спокійний характер спонукають до осілого родинного життя – корівка, будиночок, дітки. Але саме через цю заспокоєність різноманітна сволота в нас постійно пролізає до влади і робить з нами все, що завгодно. Хоча після Майдану, я сподіваюся, прихід до влади будь-якого монстра, навпаки, стимулюватиме людей до дії.

Коли музикант лізе в політику, його країна хвора. Звісно, музиканти – це теж громадяни, і вони цілком мають право на свою позицію. Але це не має бути в тій формі, як у сучасній Україні. Наприклад, музиканту подобається якийсь політик. Тоді він за свої гроші організовує концерт на його підтримку. Саме так вчинив Брюс Спрінгстін (відомий аме­­ри­­кан­­ський рок- та фолк-му­­зикант. – Ред.) у Філадельфії влітку 2008 року – влаштував власним коштом виступ на підтримку Барака Обами. А в нас із музикантів роблять проституток, спочатку доводячи їх до стану, коли вони не в змозі своєю працею облаштувати собі життя, а потім купуючи їх за гонорари чи ефіри. Усе це виглядає напрочуд гидко. Якщо брати в такому участь, то потім не відмиєшся.

Місце еліти в Україні посідають скоробагатьки, які вдало розікрали залишки совкового «народного майна». Це тепер вони воліють називатися гордим і таємничим словом «олігархи», а по суті, просто колишні комсомольці, які самі себе по своїх телеканалах та газетах назвали елітою. Справжня еліта в Україні є, вона живе своїм непомітним загалу життям. Так само, як це відбувається в Європі та США.

Європа в мене не викликає жодних симпатій, бо вона на сьогодні – це щось гни­­ле. Євро­­па втрачає свій шарм – елементарно навіть кухня зіпсувалася. А ситуація з «шен­­гена­­ми» – це просто цирк. Мені влаштовують допит щоразу, як я збираюся туди поїхати. Та пішли ви під три чорти з вашими візами, якщо заради них потрібно стільки приниження! Не хочу й не буду до вас їздити, і не треба, щоб Україна була у такій Європі. Натомість слід говорити про європейські цінності, які сама Європа вже втрачає. Україна – це величезна країна з величезними можливостями. Ми маємо будувати свою країну в себе. Впевнений, що це вдасться. 

Час – єдиний лікар. Україна йде еволюційним шляхом. Помаранчева революція працює. В’яло, повільно, та все ж пра­­цює. Класична революція, звіс­­но, швидша, але тоді треба пролити кров і воювати. Я маю бажання воювати за свою державу. Але чи пішов би реально стріляти – не факт, бо тепер маю дітей. А це вже зовсім новий рівень відповідальності.

Українство накочується пев­­ними хвилями. Перша, 1990-х років, була породжена ще радянськими утисками. Наприкінці 1990-х вона відкотилася. Наступна була породжена вже Помаранчевою революцією. Але й вона з передбачуваною циклічністю відійшла. Ко­­ли хвилі від­­ходять, завжди на поверхню виринає купа сміття та непотребу. Впевнений, що невдовзі люди втомляться жити поміж культурного бруду і це породить українське цунамі, яке нарешті накриє нас із головою. І це цунамі вже зріє.     

Держава має створити правила гри на ринку поп-музики. Потрібно ввести досить тривалий період штучного обмеження іноземного продукту такого штибу. Себто проста схема: максимальні переваги для україномовної музики – обмеження для іншо­­­мов­­ної. Як російсько-, так і англомовної. Власне, не потріб­­но вигадувати велосипед – можна просто взяти приклад Франції чи Канади, які мають позитивний досвід таких кроків. Джо Дассен, до речі, починав співати англійською, але завдяки такій ось програмі заспівав французькою. Зараз же Україна в музичному плані – не більше ніж придаток Росії, весь Київ заліплений афішами попсових російських артистів. Вмикаєш телевізор – хочеться блювати.

Українська культура бу­­де в гетто, допоки ми не спіл­­куватимемося українською. Свя­­те місце пустим не буває, ось тому й пре або російський продукт, або російськомовний, хоча й українського походження. Не можна дозволяти власникам ме­­діа-хол­­дингів диктувати свої ку­­льтурні уявлення населенню. На жаль, більшість із них не є українцями ні етнічно, ні морально. Тому українська культура їх не цікавить або цікавить як культура якихось аборигенів з острова Пасхи. Вважаю, що не маю морального права підтримувати інші мови, коли моя рідна у занепаді. Саме тому я не збираюся перекладати свої пісні іноземними мовами.

Українці талановитіші за росіян у плані музики. Про це свідчить хоча б купа українців у російському шоу-бізі. Я мав кілька концертів у Росії, але ще в кінці 1980-х. Хоча нещодавно нас запрошували до Санкт-Пе­­тер­­бурга, де ми не виступили лише тому, що саме в цей час мали концерти в Канаді. До речі, є навіть сайт казахських прихильників «Плач Єремії», причому це не етнічні українці, просто люди цікавляться нашою культурою.

Львівський саунд – це імпровізація, що є справжньою візиткою будь-якого західноукраїнського проекту. Ця імпровізаційність має дві причини. Перша – елементарна лінь доводити партії до конкретики, друга – це більше, ніж у колег з інших регіонів, відчуття внутрішньої свободи. Львівський рецепт написання пісні – придумати її за 5 хвилин до концерту, потім на наступних виступах вигравати, допоки не викристалізується щось справді вартісне. Західноукраїнський рок вирізняється ще й тим, що люди, які там пишуть тексти, спілкуються українською. Саме тому цей рок має шарм справжності.

Я задихався у Львові наприкінці 1990-х. Він почав втрачати статус культурної столиці. За кілька років те саме відчуття повторилося і в Києві, тому тепер я мешкаю в селі. Головна проблема більшості українських міст – у них живе переважно неміське населення, яке не набуло рис містян, але втратило весь позитивний набір сільського мешканця. Корінне міське населення було винищене або вигнане. У найкращі квартири в’їхали НКВДисти, тому в центральних кварталах Львова та інших міст досі можна почути лише російську мову. А жити в місті ще треба вміти. Потрібно вміти любити свою браму, підвіконня, кам’я­­ницю.

Рецептів написання хіта немає. Завдяки своїм дітям я щодня дивлюся мультик «Пан­­да кунг-фу». В ньому постійно повторюють фразу: «Немає секретних інгредієнтів». Цілком згоден. Пісня або є, або її немає. Натхнення повинно прийти. Шляхи, звісно, можуть бути різні. Хтось годинами вичавлює з себе депресію нотами. А є такі, як Кость Москалець (автор пісні «Вона». – Ред.), який бере гітару до рук раз на п’ять років, але якщо бере, то його, що називається, справді накрило.

Я люблю добру музику. Добра – це зроблена від душі, інших жанрових уподобань я не маю. Взагалі кожна композиція має оцінюватися тільки за одним принципом: зачіпає або ні. Хоча, на жаль, багатьох влаштовують і бумцики на кшталт: «Я тєбя любіла». 

Мені не подобаються ре­­чі, які за собою тягне популярність. Занадто впізнавана особа перетворює своє життя на кошмар, бо якщо ти не можеш вийти на вулицю як нормальна людина, отже, ти нею і не є. Тобто потрібно себе добровільно заганяти в тюрму – оточувати охороною, їздити в лімузині. Миготінням мордякою досягається одне – натовп малоліток, які бажають роздерти тебе на автографи.

Україна викликає інтерес на Заході. Мене, наприклад, у межах культурної програми нещодавно запрошували до кількох університетів США із серією концертів. Наша ж попса там нецікава, бо в ній немає нічого, власне, українського. Її максимум – це виступити перед іммігрантами з СРСР на Брайтон-Біч або самому собі замовити там концерт у піар-цілях.

Рок – це музика бунту у віці статевого дозрівання. Старі волохаті дядьки, які називають себе рокерами, викликають посмішку, хоча по-своєму вони симпатичні. Я вважав себе рок-музикантом у 18 років. До того ж назвати себе рокером – це страшенне обмеження, адже я люблю музику загалом, а не якусь її конкретну частину. Так само, як рок-н-рольний, мені подобається і джазовий, фольковий, класичний драйв. Тому я просто музикант.

Раніше мені здавалося, що тільки на пострадянсь­­кому просторі СD-диски втратили сенс через пова­льне піратство. Але тепер ба­­чу, що це загальносвітова тенденція. Планую створити досить простий сайт, де за смішні гроші можна буде купити наші треки або скачати їхні демо-версії.

Втрачаю форму як класичний музикант. Адже класика дуже трудомістка. Якщо бажаєш бути у формі, то маєш проводити з інструментом по чотири години на день. Але ми з дружиною (закінчила Київську кон­­серваторію за класом «Му­зи­­ко­­знавство». – Ред.) іноді влаштовуємо домашні концер­­ти: я – на альті, вона – на фортепіано. Діти слухають, відкривши роти.

Я не знаю досконало української мови, тому маю певні комплекси щодо написан­­ня книжок. Ось я товаришую з Кузьмою (Андрій Кузьмен­­ко – фронтмен гурту «Скрябін». – Ред.) ще з радянських часів. І завжди критикую його за мову, бо він створив свій суржик, яким співає і пише книжки. Сам собі не можу такого дозволити. Колись, як і кожен юнак, я писав вірші. Але потім, на щастя, припинив і почав писати музику. І коли я знаходжу ті старі віршики, стає дуже смішно.

Кожна людина має вміти грати хоча б на одному музичному інструменті. А також написати віршовані рядки і щось більш-менш нормальне намалювати. Ці вміння свідчать про достатній рівень розвитку особистості. До речі, майже кожен американець вміє грати на гітарі, або на якомусь іншому інструменті – це при тому, що ми звикли вважати їх тупими. Натомість у нас завжди було важливішим уміння ремонтувати унітаз.

 

Дискографія гурту «плач єремії»

Останній Грім, 1992
 
Двері, котрі насправді є, 1993
 
Най буде все як є…, 1995
 
Хата моя, 1997
 
Добре, 1998
 
Я піду в далекі гори, 1999
 
Як я спала на сені, 2000
 
РОК-легенди України, 2002
 
Світло і сповідь, 2003