Телекореспондент Ольга Сніцарчук пише про досягнення мирової угоди з Вадимом Тітушком, Михайлом Пшуком і Сергієм Приходько, яких засудили за побиття журналістів 18 травня у Києві.
«Підписання цієї угоди, на основі якої винесено вирок Тітушку і К – результат довгої роботи адвокатів. Передусім в угоді важливе визнання вини – за обидвома статтями: 296 і 171. Цей вихід розрахований на розуміння адекватних людей. Які розуміють правовий процес у цивілізованому світі. Підписання таких угод стало можливим з новим КПК – але в Україні ця практика не поширена. Можливо, через назву – "мирова". Слово "примирення" для багатьох звучить принизливо. Тоді як не це слово тут ключове. Ключове – визнання вини і обумовлення покарання», – пише Сніцарчук.
«Підняти кулак на журналіста – в нашій країні вважається не таким вже й серйозним злочином. Прецедент Тітушка в тому – що досі такі люди уникали покарання, але не у цьому випадку. Це не означає, що це кінець. Триває епопея з нерішучими міліціонерами і прокуратурою, яка закрила власне ж кримінальне провадження, не знайшовши у діях нерішучих складу злочину. І відмовившись дати на ознайомлення матеріали, на підставі яких винесла це рішення», – додала журналістка.
Журналіст Сергій Лещенко пише про намір народного депутата від ПР Сергія Клюєва викупити корпоративні права фірми "Танталiт", що є номінальним власником резиденції Межигір'я.
«У такий спосіб має відбутися легалізація власності. "Межигір'я" отримає "доброчесного правонабувача", що начебто ні сном ні духом про махінації, якими супроводжувалося відчуження резиденції. Відповідно, і забрати "Межигір'я" в Клюєва буде замахом на "священне право приватної власності". Насправді ж Клюєва шкода. Він – людина небідна, учасник рейтингу "Forbes", тричі обирався народним депутатом, але докотився до того, що виконує роль "зіц-головуючого Фунта"», – пише Лещенко.
Журналіст вважає, що такі дії політика пов’язані з арештом керівника компанії-засновниці "Танталіту" – австрійської фірми Euro East Beteiligungs GmbH.
«У квітні 2013 року пан Йоган Вановіц засуджений австрійським судом до п'яти років тюрми за махінації з курсом телекомунікаційної компанії. Іншими словами, виявилося, що резиденцією президента України володіє звичайний австрійський шахрай. Крім репутаційних втрат для Януковича, подальша участь Вановіца у схемі була проблематичною – він фізично більше не зможе надсилати звіти до австрійських контролюючих органів про фірму-власника "Танталіту". Враховуючи, що Вановіца дуже добре знають і брати Клюєви, тому що він допомагав розміщати на австрійській біржі їхнє сімейне підприємство Slav AG, переоформлення "Межигір'я" на молодшого Клюєва виглядає дуже логічно», – пише Лещенко
Публіцист Віталій Портніков пише про "калійну війну" між Росією та Білоруссю. На його переконання, рішення Білорусі порушити кримінальну справу проти співвласника "Уралкалія" та члена Ради Федерації Держдуми РФ від Дагестану Сулеймана Керімова є свідченням того, що "і Москва, і Мінськ опинилися в певному глухому куті".
"Російська сторона явно не хоче роздувати скандал у взаєминах з Білоруссю. Рішення про арешт високопоставленого менеджера стало для Кремля цебром холодної води і, взагалі-то, Москва мала б покарати знахабнілого "батьку". Але таке зразкове покарання остаточно зруйнує міф пострадянської інтеграції, Митного союзу та інших благодурниць, які старанно насаджують в путінську епоху", – пише Портніков.
"Стане ясно, що немає ніякого Митного союзу, союзної держави – чого там ще? – А є лише розбірки феодалів, які використовують для відстоювання власних інтересів правоохоронні органи", – додає він.
Журналістка Тетяна Ніколаєнко пише, що до відкриття третьої сесії у ВР постелили нові килими.
«У Раді поклали нові килими, а вони линяють», – пише Ніколаєнко.
Журналістка Марія Семенченко пише, що відстоювання права на обслуговування українською мовою у столичній кав’ярні стала маленькою, але важливою перемогою. «Чи мала б ситуація у «Кофе Хауз» таке вирішення, якби не розголос? Напевне, ні. А чи набула б вона розголосу, якби її не поширювали у соцмережах? Теж напевне, ні. Але найголовніше, взагалі нічого б не було, якби пан Іван Філіпович не вирішив відстояти свої права, не попросив книгу скарг і не поділився історією у мережі. Звичайно, у кожного з нас є право вибору – ходити у «Кофе Хауз» чи ні, купувати щось в магазинах, що ігнорують українську мову, чи ні. Але, чи згодом не станеться так, що вибирати не буде з чого?», – задається питанням журналістка.
На її переконання, історія з «Кофе Хаузом» показова щодо захисту української мови. «Не можна просто не помічати подібних порушень наших прав, ставитися до них толерантно. Бо толерантно українці ставляться хіба що до порушення власних прав. Так, питання про мову – це дуже тонка матерія в контексті сучасної України, але ж ще є питання прав споживачів, якості наданих послуг тощо. Адже де є неповага до клієнта в мовному питанні, там вона буде і в усіх інших речах», – додала Семенченко.
Юрист Тетяна Монтян пише про утримання людини в СІЗО протягом 14 років.
«28 серпня виповнюється рівно 14 (чотирнадцять!!!) років, як один з моїх підзахисних знаходиться за ґратами без вироку. Маріянчук Василь Петрович, якого журналісти називають Вася Чеченський або Вася Бухгалтер, обвинувачується в бандитизмі, умисних вбивств та інших злочинах. Разом з ним проходять по справі за аналогічні й інші злочини багато інших осіб. До притягнення до кримінальної відповідальності по даній справі Маріянчук раніше звинувачувався за скоєння аналогічних злочинів, скоєних групою осіб… Я розумію, що багато хто з тих, хто читатиме цю статтю, висловиться таким чином: «Так йому і треба, цьому Васі Чеченському!» А я раджу подумати над тим, що чекає в наших правоохоронних органах та судах всіх тих простих смертних, про яких не пишуть в пресі, справи яких абсолютно не є хоч скільки-небудь «гучними»; яких спіймали на вулиці заради покращення статистики або з метою навішати на них злочини інших — тих, хто відкупився чи застосував для відмазування свої зв’язки?», – пише Монтян.
На думку юриста, таке рекордне утримання під вартою засвідчило, що українські суди не навчилася слухати справи, по яких проходить по 15-20 і більше обвинувачених — «для цього банально немає правової та технічної інфраструктури, а діюче законодавство є настільки недосконалим, що 14 років — це далеко не межа, а так – «проміжний фініш»».