У. Т.: Отче, це правда, що вам дали чернече ім’я на честь Патріарха, тоді ще митрополита Кирила?
– Так, це правда. При постризі в чернецтво це ім’я мені дав митрополит Володимир. Мабуть, тому, що тривалий час митрополит Кирил був моїм наставником і вчителем, він мене й рукополагав у диякони та священики.
У. Т.: Відомо, що митрополит Кирил вирізнявся демократизмом, навіть лібералізмом – згадаймо хоча б, що ще за часів Горбачова він був чи не єдиним, хто говорив про право уніатів мати свою церкву на теренах СРСР… Чи змінився він як людина, чи ставить новий сан його у жорсткіші рамки?
– Патріаршество – це зовсім інший рівень відповідальності, який накладає свій відбиток на людину. Патріарх Кирил уже ніколи не буде митрополитом Кирилом, яким ми його знали, але багато що залишиться. Він і сам під час останньої розмови зі мною тижнів три тому в передвиборчий період сказав, що стежить за тим, щоби йому не змінитися, щоби лишитися тією людиною, якою був. Він створив навколо себе в Москві, у Відділі зовнішніх церковних зв’язків такий собі острівець свободи, де вельми комфортно й вільно почуваються молоді освічені люди. Він дуже цінує молодь, для нього важливі знання мов, світська освіта. Він і сам дуже молодим прийшов до високого церковного служіння. Можливо, тому завжди робить ставку на молодих та освічених.
У. Т.: Які, на вашу думку, можуть статися зміни у досить непевному статусі автономії УПЦ Московського патріархату?
– Патріарх Кирил стане гарантом стабільності нашої церкви, гарантом того, що не буде внутрішніх збурень, пов’язаних із питаннями зміни статусу, подолання розколів. Думаю, він буде цілковито підтримувати нашого предстоятеля. Ви, мабуть, знаєте, що в УПЦ триває жвава й відкрита дискусія щодо статусу церкви. Є сили, які говорять, що його потрібно звести до статусу екзархату, а є такі, які вважають, що нам потрібна радикальна автокефалія. Позиція предстоятеля нашої церкви полягає в тому, що ми маємо піти середнім шляхом. Він не раз підкреслював, що той статус, який ми маємо, є зараз оптимальним для нашого розвитку. Патріарх Кирил у цьому питанні орієнтуватиметься на позицію Блаженнішого Митрополита Володимира й підтримуватиме його політику. Водночас він абсолютно позитивно налаштований на діалог з усіма, хто перебуває за межами канонічної церкви…
У. Т.: Коли говорить людина такого рангу, як патріарх, то в її промові кожен чує те, що хоче почути. Наприклад, одні вичитали, що головною темою в інтронізаційній промові було підтвердження статусу, а інші, що він жорстко налаштований на захист непорушності кордонів Святої Русі …
– Мені здається, що дослівно це прозвучало як захист рубежів. А йшлося ось про що. Відома в Україні проблема створення принаймні двох паралельних юрисдикцій як шляху вирішення питання єдності українського православ’я. Справді, це один із можливих варіантів виходу, бо якась частина парафій іде до спілкування з Вселенським православ’ям. Але є й зворотний бік цієї моделі, що означатиме ескалацію конфліктів між двома канонічними юрисдикціями, які можуть перерости у глобальне протистояння між двома частинами православного світу. Тому ми вважаємо, що ця модель є не просто неефективною та утопічною, а й шкідливою, бо містить у собі загрозу єдності українського суспільства, української держави. Тому я думаю, що Патріарх Кирил мав на увазі передусім неможливість такої моделі як в Україні, так і на теренах інших країн, де традиційно присутня церква Московського патріархату. Наприклад, кілька приходів у маленькій Естонії, що перейшли під омофор Вселенського Патріарха, призвели до посилення напруженості у відносинах між Московським і Вселенським патріархатами. Створення паралельних юрисдикцій – це не вихід.
У. Т.: З якими церквами – на сьогодні чи в давнину – можна порівняти статус УПЦ Московського патріархату?
– Цей статус унікальний, аналогів наразі немає. Що стосується історії… Взагалі зі статусами церков відбуваються досить цікаві речі. Уявлення про автокефалію, чи автономію, чи будь-який особливий статус церков дуже швидко еволюціонує з часом. Ще 30–40 років тому ми мали зовсім інше уявлення про те, що означає автокефалія чи автономія, ніж тепер. Особливо якщо поглянути на давню історію. Від самого початку існували фактично тільки автокефальні церкви. Кожна єпархія, кожна дієцезія, по суті, були автокефаліями. Потім вони почали об’єднуватися і характер відносин між цими адміністративно-церковними структурами відображав реалії політичного адміністрування, приміром, Римської, чи Османської, чи Російської імперії. Тобто говорити про аналоги статусу УПЦ у давнину не зовсім коректно… Зараз ми повинні керуватися реальними правами і можливостями, які маємо. За цим критерієм українська церква багато в чому перевершує і в правах, і в незалежності автокефальні церкви. Ідея автокефалії надто заполітизована. Стоять люди з плакатиками «Автокефалія – це дорога у пекло», ніби автокефалія – це щось деструктивне. Але це ж нонсенс! Виходить, що всі нинішні автокефальні церкви – це щось демонічне, неправильне. Це ж відкидання самої сутності церкви!
.jpg)
У. Т.: Чи відрізняється суттєво православ’я в Україні від православ’я в Росії?
– Різноманіття православ’я є і в самій Україні. Візьміть Буковину, Галичину, Крим, Донбас: традиція залишається такою самою, але її прочитання різне. Воно різне і з греками, між іншим, всередині грецького православ’я воно теж неоднакове…
У. Т.: А в Росії?
– У Росії так само. Умовно кажучи, є пітерське і московське православ’я, і вони дуже різні. У межах єдиної традиції та канонів. Це коли люди роблять акценти на різних речах. Таке різноманіття є й між, умовно кажучи, українським і російським православ’ям. У нас більше розмаїття. Я не хочу образити російське православ’я, але українське життєлюбніше, щиріше, хоча у нас більше, так би мовити, забобонів. А з погляду соціології проявляється ще й різниця між так званим сільським та урбаністичним православ’ям.
Дуже цікаво, що відбулося в Греції. У 1970-ті роки православ’я в містах практично зійшло нанівець – люди приїздили із сіл, й ознакою міського життя було не ходити до церкви, вести світський спосіб життя.
Православ’я зберігалося в селах.
А у 1980-х роках відбулося повернення міст до церковної традиції і водночас почалася секуляризація села. Зараз в Афінах близько тисячі церков, і всі вони вщент заповнені по неділях. Але це вже не сільське православ’я, а осмислене, розумне, інтелектуальне. У нас також є урбанізоване православ’я, наприклад, у Києві, але воно відрізняється від того, що в Донецьку чи Сімферополі.
У. Т.: Ні для кого не секрет, що Московський патріархат тісно пов’язаний із Кремлем. УПЦ не раз ставала на підтримку політики Росії щодо України. Можна згадати хоча б хресні ходи Києвом із хоругвами та плакатами «Ющенко – могильщик православ’я» під час Помаранчевої революції. Це була відкрита підтримка втручання Росії у внутрішні справи суверенної держави. Тоді УПЦ МП чітко ставила інтереси Росії вище за інтереси України. Вибачайте, але це було схоже на п’яту колону. Що тепер?
– Так, те, про що ви говорите, було. Є й зараз. На Грушевського чи Банковій ходять із плакатами «НАТО геть!», хоругвами і портретами Миколи ІІ. Не здивуюся, якщо з’являться портрети Івана Грозного. Тож ви запитуєте, наскільки це пов’язано з Кремлем і чи є ми п’ятою колоною. Думаю, і те, і друге – це стереотипи. Коли я працював у Москві, то мав можливість бачити, наскільки складні, сповнені суперечностей відносини православної церкви і Кремля. Симфонія – це певний ідеал, але її не було і за часів Візантії, це утопія. Немає її і в сучасній Росії. Достатньо згадати величезні зусилля, яких докладала церква до запровадження викладання Закону Божого у школах і які закінчилися нічим. Спротив був на найвищому рівні. Ще приклад: в Основах соціальної доктрини Руської православної церкви (автором якої фактично був тоді митрополит Кирил) було прописано право вірян на протести, якщо держава робить щось усупереч церковній свідомості. Фактично це була легалізація політичного бунту. Після цього репутація митрополита Кирила у можновладців Росії різко погіршилася. Думаю, обрання митрополита Кирила патріархом дуже добре для України, бо він зможе захистити нашу церк-
ву від певних політичних сил, що використовують церковний фактор для проведення своїх інтересів тут, в Україні. Хочу наголосити, що наша церква у грудні 2007 року на Архієрейському соборі засудила так зване політичне православ’я, а Священний Синод відмежувався від діяльності так званого Союзу православних братств України, що й провадить цю політичну діяльність.
ву від певних політичних сил, що використовують церковний фактор для проведення своїх інтересів тут, в Україні. Хочу наголосити, що наша церква у грудні 2007 року на Архієрейському соборі засудила так зване політичне православ’я, а Священний Синод відмежувався від діяльності так званого Союзу православних братств України, що й провадить цю політичну діяльність.
У. Т.: І дотепер православ’я в Україні (до речі, як і в Росії) має здебільшого декоративний, формальний характер. Виконувати обряди стало модним, але це не має нічого спільного ні з вірою, ні з Богом. Робота з населенням бажає кращого. Чи плануються відкриття недільних шкіл, церковноприходських училищ, робота в лікарнях, дитячих будинках, будинках для літніх людей? Також є проблема з освіченістю деяких священиків УПЦ…
– Я згоден із вами. На жаль, Русь досі є хрещеною, але не просвіченою. Україна в цьому сенсі – пряма спадкоємиця Київської Русі. У нас дуже багато не прихожан, а захожан – людей, які дуже поверхово ставляться до церковного життя. Для багатьох це мода, бажання бути не гіршим за інших. Щодо приходських шкіл, то вони є майже в кожному приході, діють недільні школи…
У. Т.: Вас задовольняє викладання в них?
– Завжди можна зробити краще. Є в нас і свої соціальні програми. Наприклад, у Чернівецькій області є священик, який започаткував сімейний дитячий будинок, де виховують 150 дітей, і це непоодинокий випадок. Ми опікуємося і будинками для літніх людей, і ВІЛ-інфікованими, і наркоманами. І робимо це власним коштом, ще й податки сплачуємо. Проблема з неосвіченими священиками є і дуже нас турбує. Вона виникла, коли почали масово відкриватися приходи, а людей не вистачало. Тому зараз ідеться про радикальне реформування духовної освіти, про те, що людей, які прийняли хрещення заради того, «щоб дитинка не хворіла», потрібно просвіщати, вчити. Саме на це налаштований новий Патріарх. Він у цьому сенсі є Патріархом-місіонером. Хоча УПЦ живе своїм життям, але, думаю, певні зміни в духовній освіті будуть і в нас.
У. Т.: Чи будуть зміни у відносинах із греко-католиками?
– Не знаю. В Україні є конкуренція між православними і греко-католиками, є реальний момент виходу греко-католиків за межі територій, на яких вони історично перебували. Нас це непокоїть. А поки що триває будівництво кафедрального собору символічно у Києві, на лівому березі Дніпра. У цих питаннях потрібно бути дуже делікатними і їм, і нам.
У. Т.: Але ж тут спрацьовує статус столиці.
– Так, у цьому є сенс. Але, на мою думку, це був недружній крок. Як і питання про греко-католицький патріархат. Проти і Ватикан, і особисто Папа Римський – як нинішній Бенедикт XVI, так і свого часу Іван Павло ІІ, а справа все одно просувається…
.jpg)
[1159]
ДОСЬЄ ТИЖНЯ
Архімандрит Кирил (Говорун) доктор філософії, кандидат богослов’я
Народився 1974 року в м. Золотоноша Черкаської обл.
1991 року вступив на факультет фізики Київського університету ім. Т. Г. Шевченка.
1992–2000 роки – навчався в Київській духовній семінарії, Київській духовній академії, на Богословському факультеті Афінського університету, в Даремському університеті (Велика Британія).
2001–2007 роки – працював у Відділі зовнішніх зв’язків Московського патріархату. Член комісії Всесвітньої ради церков (Швейцарія).
2005, 2006 роки – висвячений у диякони, священики митрополитом Смоленським і Калінінградським Кирилом.
2007 рік – пострижений у ченці Митрополитом Київським і всієї України Володимиром.
У 2008 році призначений головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ.