Уперше Туреччина подала заявку на асоційоване членство у Спільному ринку 1959 року – переговори тривають досі. Ще 24 роки минуло, доки Туреччина зголосилася на повне членство, і Європейський Союз (як став називатися колишній Спільний ринок) остаточно погодився аж 1999-го. Ще шість років знадобилося на те, щоб почати офіційні перемовини у 2005-му, і зараз, через сім років, лише один із 35 розділів вдалося успішно завершити, а 17 заморожені. Учасники переговорного процесу кажуть, що більшість розділів потребують ретельного опрацювання, а на це може піти ще років десять. І справді, під головуванням Кіпру за останні шість місяців не було досягнуто практично жодних успіхів. Вочевидь, членство Туреччини в ЄС – це найбільша одинична інституційна проблема, яка будь-коли стояла перед Євросоюзом.
Це важливий і напружений момент і для Європи, до якої прагне ця в основному азійська країна, і для європейців, які зараз розмірковують над прийняттям першої мусульманської держави до своїх лав.
Питання про членство Туреччини загострилося також і через поєднання кількох чинників, як у Анкарі, так і європейських столицях. Перше – зміна балансу влади. Коли Туреччина вперше зголосилася на асоційоване членство, вона була в основному сільськогосподарською країною зі слабкою індустріальною базою і населенням, яке прагнуло знайти роботу за кордоном, найчастіше – в Німеччині. Спільний ринок же, навпаки, був динамічною силою, економіки держав-членів швидко зростали. Зараз усе кардинально змінилося. Євросоюз загруз у єврокризі, економіка пробуксовує, впевненість зникає. А Туреччина в останні роки під керівництвом ісламіста Реджепа Таїпа Ердогана досягла вражаючих темпів зростання ВВП (за деякі квартали – аж до 9%). Уряд країни вдало користається зі свого впливу скрізь, де можна, від колишніх провінцій Османської імперії на півдні й аж до Росії та Середньої Азії. Членство в ЄС перестало бути пріоритетом номер один.
По-друге, Ердогана – чоловіка гордого і чутливого до будь-яких викликів своєму авторитетові – неабияк роздратував повільний хід перемовин з ЄС і перешкоджання повному членству Туреччини, особливо з боку Австрії, Німеччини та Франції. Прагнення до членства в ЄС у Туреччині слабшає. Якщо раніше більшість позитивно сприймала початок переговорного процесу, то останнє за цей рік опитування громадської думки свідчить: 53% турків зараз дивляться на ЄС несхвально. У вересні в телевізійному інтерв’ю Ердоган сказав, що хоча в ЄС проживає 5 млн турків, його країна чекає на членство вже 50 років: «З жодною іншою країною такого не було. Ми терпітимемо до певної межі. Але коли ми цю межу перетнемо, то порушимо питання про ситуацію і вирішуватимемо відповідно».
Кіпрське питання також ускладнює проблему. Після турецького вторгнення 1974 року і військової окупації північної частини острова Анкара відмовляється офіційно визнати грецьку Республіку Кіпр, яку міжнародна спільнота вважає єдиною законною владою на острові. Незважаючи на поділ, Кіпр у 2004-му став повноправним членом ЄС, а отже, має право вето в питаннях, що стосуються Туреччини. Він відмовляється санкціонувати подальші кроки щодо членства Туреччини, доки вона не дозволить кіпрським повітряним і морським суднам користуватися турецькими повітряними і морськими портами. Це змусило ЄС заморозити вісім розділів у переговорах про вступ.
Також Туреччину розгнівало продовження візової політики з боку ЄС стосовно її громадян. Турецькі урядовці називають політику ЄС «дволикою і безсердечною». Головний представник країни у переговорному процесі Еґемен Багиш нарікає, що Кіпр, який нині головує в ЄС, навмисно затримує подальші переговори з цього питання.
З цим не погоджуються офіційні представники ЄС. Вони заявляють, що переговорний процес відбувається в нормальному режимі і що кіпріоти не мають можливості блокувати його. Проблема з візами полягає в тому, що Туреччина відмовилася надавати гарантії (в обмін на безвізовий режим) дотримання загальної для країн ЄС візової політики стосовно нелегальних іммігрантів. Це – велика проблема, оскільки більшість трудових мігрантів і шукачів притулку з Іраку, Афганістану, Китаю і Південно-Східної Азії нелегально перебираються до ЄС саме через сухопутні кордони Туреччини (особливо з Грецією).
Поза сумнівом, членство Туреччини фундаментально змінило б ЄС. Із 78-мільйонним населенням вона стала б другою за величиною країною в об'єднаній Європі після Німеччини, а до 2020 року обігнала б останню і здобула б найбільшу кількість місць у Європарламенті. Берлін і Париж відкрито висловили свою незгоду з такою перспективою. Федеральний канцлер Анґела Меркель боїться, що на додачу до трьох мільйонів турків, які вже проживають у Німеччині, до країни полине потік нових трудових мігрантів зі Сходу. Натомість німецький лідер закликає до «привілейованої асоціації», яка мало чим відрізняється від повного членства.
Франція за президентства Саркозі наполягала, щоб усі питання щодо членства в ЄС виносились (відразу після початку переговорів) на референдум у всіх без винятку країнах – членах ЄС, і вважалися вирішеними лише після одноголосного схвалення. Велика частина французів теж проти членства Туреччини. Вони сумніваються у тому, чи можна приймати до євроспільноти мусульманську країну, культура і традиції якої настільки відмінні від християнської Європи. Президент Олланд відмовився від відкритого несприйняття ідеї про членство, але все одно в офіційного Парижа захвату вона наразі не викликає.
З інших великих членів ЄС лише Лондон послідовно підтримує членство Туреччини – хоча основна причина в тому, що Британія не бажає бачити в Європі тіснішого політичного союзу і думає, що членство Туреччини могло б послабити тенденцію до подальшого зближення між країнами континенту.
Усе це дещо дратує Анкару, яка вважає себе жертвою ісламофобії та культурної дискримінації з боку ЄС. Але тепер сама Європа стоїть перед дилемою. Тісніші зв’язки з Туреччиною стають дедалі важливішими і з економічного, і зі стратегічного боків. Проект газопроводу Nabucco, що пролягатиме через територію Туреччини, надав би змогу забезпечити природним газом із Середньої Азії велику частину Центральної Європи. А плани створення трансазійського транспортного сполучення між Китаєм і Європою залежать від нового залізничного тунелю, який зараз прокладається під Босфором.
З боку стратегії центральне становище Туреччини на Близькому Сході стало ще важливішим, зважаючи на громадянську війну в Сирії. НАТО зараз постачає до Туреччини ракети Patriot для розміщення на турецько-сирійському кордоні. Для європейських країн – членів Альянсу вкрай важливо забезпечити тісний політичний союз із Туреччиною, щоб ісламістський уряд Ердогана служив захистом від нестабільності й екстремізму на Близькому Сході.
Ніщо не свідчить про те, що молодше покоління турків повернулося спиною до Європи. Країна багатіє, населення отримує дедалі кращу освіту, тисячі випускників і молодих бізнесменів бачать своє майбутнє ще тісніше пов’язаним із європейським континентом. Щороку ЄС організовує конференцію для найкращих студентів з 21 університету Туреччини. Минулого місяця вони збиралися у Стамбулі, щоб висловити свою підтримку членства Туреччини в ЄС. Багато-хто, особливо серед секулярних лібералів, також дивляться на ЄС як на найкращий стимул для просування внутрішніх реформ, а надто тих, що стосуються делікатних питань, як-от права людини, демократія, свобода слова, незалежна судова влада і постійні вимоги розширення культурних і політичних прав з боку чисельної курдської меншини.
Щоб узгодити власне законодавство із законодавством ЄС, Туреччина вже внесла чимало фундаментальних змін до своїх законів, особливо в частині, що стосується прав людини. Але Ердоган починає підозрювати ЄС в прихованих мотивах і гнівається через регулярну критику ситуації в Туреччині. Вважають, що він заздрить авторитарному стилю президента Путіна, а крім того, прагне змінити Конституцію Туреччини, щоб за російським зразком надати виконавчій президентській владі більше повноважень. Європейці розуміють: якщо не пришвидшити хід переговорів щодо вступу, Туреччина може відвернутися від Брюсселя і піти авторитарним шляхом. Для обох сторін це було б катастрофою. І це набагато ускладнило б Європі завдання обіцяти на перспективу вступ іншим країнам, наприклад Україні, яка теж із заздрістю поглядає на заповітне членство в престижному клубі 27 держав ЄС.