За словами художника, ця виставка для нього є дуже знаменною, адже мало хто із сучасних поціновувачів мистецтва знайомий із картинами, створеними у 1970-х роках. «Я не визнаю ніяких традицій, – категорично заявляє майстер. – Традиція – це корова на приколі. Корів виводять в поле, прив’язують до залізного прута в землі, а самі йдуть додому. Традиція – вона тримає в полоні.»
Народжений у 1936 році, Іван Марчук уповні пізнав традиційні принади режиму. У Львівському інституті прикладного мистецтва змушували малювати, дотримуючись відповідного канону, фантазії Марчука не сприймалися, їх зневажливо відносили до «абстракції». «Слово «такий як всі» було дуже страшним для мене! – згадує художник. – Я сказав «Я єсьм» – і це відкрило шлюзи, як полилася фантазія! Моя рука не встигала все робити! Це були 1970-ті роки. Для мене це перли, це таке, що зараз я не зроблю!»
Сьогодні, за версією британської газети «The Daily Telegraph», Іван Марчук у списку ста геніїв сучасності. Він є єдиним українцем, якого Міжнародна академія сучасного мистецтва у Римі зарахувала до «Золотої гільдії» в числі всього 51 художника світу. Лауреат Шевченківської премії та власник численних нагород, Іван Марчук із іронією ставиться до лаврів, так само, як свого часу його мало торкала радянська критика: «Я сам собі визнання!» – гордо говорить він.
Стиль, а, точніше, жоден із стилів художника не піддається визначенню. Сам він жартома визначає його як «плетенізм» або «пльонтанізм», від слова «плести, пльонтати». Справді, чимало полотен ніби вишиті шовковими нитками олії – можливо, дається взнаки «спадок» батька-ткача?
На його полотнах органічно співіснують біблійні та архаїчні мотиви, символізм, абстракція, наїв, натуралізм… Прадавні тотемні звірі із багаттям у череві чергуються з немовлям-Христом у яслях, застигла в олії маленхолійна мелодія – все це не заважає Марчукові бути сповненим енергії і гумору: «Я їду в село, копаю картоплю – дуже швидко копаю, втричі швидше за свою сестру! – потім іду малювати – і народжуються світи.» На його переконання, українці – найбільш безкультурна нація: «У нас маса талантів, але вони не потрібні! – обурюється майстер, зазначаючи, що є реалістом, а не песимістом. – Україна народжує найбільше талантів на квадратний метр – де вони..?! Ті, хто втечуть звідси – ті проявлять себе, ті, хто лишиться – зіп’ється, чи влаштується десь мити посуд».
Попри любов до українських людей (особливо жінок, що, за палким переконанням художника, є неабияким джерелом натхнення), світлого майбутнього тут він не вбачає: «Я живу в українському ґетто! Ти не маєш права поїхати, куди хочеш, без візи! Я можу вивезти свої картини, куди я хочу! Я возив картини по світу – там ніхто не питає, що ти везеш – чи бараболю, чи буряки..!»
Хай там як, але на виставці був аншлаг, який снився мало яким мистецьким атракціям. До деяких полотен фізично не вдавалось дістатись, слова художника часом важко було розібрати через нескінченні клацання затворів камер. І це – не пустий ажіотаж навколо гучного імені. Серед гостей і друзів були присутні художники, історики, письменники, музиканти. Люди сміялися і обіймали одне одного, минуле на полотнах оживало, набуваючи нової актуальності. Хтозна, може, така кількість (зокрема молодих) шанувальників тонких матерій таки переважить печальні прогнози для безкультурної нації..?