Юрій Шухевич: «І знаєте, що йому написали у вирок? “Систематически видел антисоветские сны”» (частина ІІІ)

Історія
30 Листопада 2022, 18:31

Продовження. Попередню частину матеріалу читайте за посиланням.

 

– А щодо камери в першій тюрмі? Там Вас багато сиділо?

– Там було три-чотири чоловік. Останнім часом всі були зо мною українці. Каліщук з Нововолинська, Тітечко з Волині, Антон Олійник. Його потім розстріляли за втечу.

Антирадянська агітація, знайшли двох свідків. Такого собі Фомченка. Сидів десь коло Єрмакова, південніше від Норильська. Він був стукачем. Десь він був в армії старшиною, після того за щось попав в політичні. Тут була в чому хитрість? Створювали якусь нібито політичну організацію, щоб здати людей і швидше вислужитись. Хтось виявився більш швидшим за Фомченка і Фомченко добре попався. Бо антирадянська організація в ті часи, самі розумієте… Це десь в 51-му році він дістав розстріл. Але потім якась амністія.

Ще був такий, навіть прізвище не згадаю. Я там закінчив 10-й клас заочно. То якраз були часи ліберальні. Він сам з Воронежа, мав 10 років тюремного, дуже хотів вирватися. І пішов свідчити. А сидів він за убивство, комусь перерізав горло. Ну й вони були свідками. Ну такі дурні їхні твердження: то, що я збирався нібито втікати з тюрми, доводили це тим, що вивчав французьку, іспанську мови. Десь щось сказав, якийсь анекдот розказав. Якийсь лист комусь писав, що Хрущова назвав Нікою. Що десь сказав, що він нам гайки закрутить. Але знайшли пару листів, де я переписувався з нашими дівчатами. Там було про смерть мого батька. І вірші якісь. І вони ту літературу на експертизу і визнали, що там антирадянщина. А ще Ільків писала вірші, я їх десь зберіг. Там була підпільна романтика, але нічого крамольного. Але ж то в мене знайшли!

Що цікаво? Виглядало так. Я ознайомився зі справою. Фомченко з іншим написали таку заяву, що Шухевич антирадянськи настроєний і т.д. Потім мені роблять очну ставку. Починають вони, говорять, і в них щось не клеїться. Затим і тертій допит не клеїться. Але на це не звернули уваги.

Ведеться слідство з 21 вересня, а десь 20-го жовтня викликають мене. А вже крім місцевого слідства, а другий допит з’явився Виноградов, ще з ним хтось. І каже: «Поїдем». «Куди?» – «Далеко».

Посадили мене в авто. Великий такий ЗІЛ і – до Москви. В аеропорту посадили на літак і прилітаємо до Львова. Тут мене знову чекає авто і слідчий.

Згідно з законом, якщо я скоїв злочин на території Володимирської області, то я підсудний Володимирського суду. А тут раптом в іншу республіку. Довершують слідство і 1 грудня 1958 року судить львівський обласний суд. Я від адвоката відмовляюсь. Ці ж двоє свідків з Володимира. І привезли Олю Ільків, як третього свідка. Але я це вчинив спеціально, бо в неї тяжко хвора мама була. Приїхати вона не могла, і я думав, що їй дадуть побачення. Там були Олі деякі вірші. Їй дійсно дали побачення з мамою. Невдовзі мама померла. Я був цим втішений.

Читайте також: Державник за переконанням

Було на суді два літексперти. Обидва викладачі Львівського держуніверситету – Лесик і Козачук. Пройшло кілька років, з’явились шістдесятники і почали щось говорити, що Лесик великий ліберал (Осадчий так мені говорив). Але на суді було інакше. Щодо Козачука, то він сидів з опущеною головою і не піднімав очей. Бо йому було соромно. Але відмовитись він не міг. Він був змушений підписати, що ці матеріали носять антирадянський характер. Я до нього зла не маю, бо розумію все те.

Але Лесик поводився гірше від прокурора. Був прокурором Колесников, заступник обласного прокурора. Лесик мав право задавати питання, що стосуються тих матеріалів, які він мав експертувати, він же задавав і сторонні, додаткові питання. І отут вам і ліберальний професор. Стільки в ньому було жовчі, ненависті відкритої. Я знаю, що всі формулювання були саме його. Козачук був тільки присутній і підписав. Потім доля мені не судила, але в мене потім було бажання зустрітися з ним. Дали мені 10 років ув’язнення. З них 5 тюремного, 5 заборони жити в Україні, після покарання, і 5 років позбавлення громадянських прав. Потім у мене тюремне відпало і поразка в правах. Якби я ще був затягнув суд до січня 1959-го року, бо тоді почали діяти нові закони. А за цим законом мені б дали тільки всього сім років.

В результаті касації в мене було 10 років таборів і 5 років заборони жити в Україні. Але тут по-перше, я мав можливість попросити побачення з мамою і сестрою. В 57-му році її звільнили, вона якраз закінчила семирічку. Після вступу в технікум вона приїхала до Львова. Але й маму мою арештували, як я вже казав, за непрописку. Я попросив побачення з сестрою. Виноградов каже, я справу закінчив, до цього не маю ніякого відношення, але я передам, що вам дозволили. Через пару днів зустрічаюсь з одним працівником, він представився Гальським, Клим Євгенович. І я згадав, що ще при ознайомленні зі справою у Володимирській тюрмі, під одним з документів стояв підпис «Гальський». Тобто він був там ще перед моїм арештом, тобто він готував мій арешт. Потім Клим Гальський був відомий як Клим Дмитрук, писав багато пасквілів. Він був старшим лейтенантом. Працював у розвідці.

Я звернувся до нього з проханням про побачення з сестрою. І він мені почав говорити, що якби ви написали от таку статтю, ви молодий, вам сидіти, але ви маєте можливість… і т.д. І починає мене умовляти написати про націоналістів, які вони там… Я й кажу: «Слухайте, а я ні з ким з націоналістів не сидів. Я сидів в основному з німцями, австрійцями, троцькістами і т.д.».

Словом, після довгих розмов на ці теми, він дозволив мені написати до сестри, щоб вона приїхала. Вона зразу не могла, а тут ще касація моя розглядалася. Але скоро й сестра приїхала. Нам дали побачення. Причому, він вийшов з кабінету, нас залишив самих. Спочатку сидів, газету читав, а потім таки вийшов.

Вперше після 47-го року я побачив сестру. Була зустріч приємна і водночас невтішна.

Вперше після 47-го року я побачив сестру. Була зустріч приємна і водночас невтішна. Вона знову одна зосталась. Відбув я те побачення, зустрівся зі мною начальник управління – Шевченко тоді був, і знову ж таки ті ж розмови. Читати мені давали журнали, пресу. І весь час вони мене схиляли до написання тієї статті. Врешті-решт я твердо відмовився. У підпіллі не був. З націоналістами не сидів. Каятися в антирадянській діяльності мені нема в чому. На тому наші розмови скінчилися. Десь аж тільки під кінець 1959-го року мене відправляють. Була ще затримка, бо поїзди з трудом ходили, бо заметілі страшні якраз того року були по Україні. Поки я добрався до Мордовії, то мене застав Новий рік.

Гальський потім став письменником, писав пасквілі на оунівське підпілля. І був дуже плодовитим письменником. Зараз живе в Києві, на Печерську, а працює в податковій службі.

Шевченко – старий чекіст з 20-го року, був генералом, був начальником управління Львівської області. Працював у Станіславівській області. У мене непогане про нього враження як про людину. А потім, як розповідав мені покійний Братунь, коли в 65-му році арештували братів Горинів та інших, Шевченко був проти їх арешту (це самі Горині говорили). І коли Братунь бачив Шевченка, каже йому: «Володимире Григоровичу, ну що ж ви їх арештували? Хлопці-студенти». А він і каже: «Знаєш, якби то од мене залежало, я б їх зовсім не арештовував, ну, може, викликав би для профілактики, але ж з обкому тиснуть». Його перевели до Києва начальникам академії. А сюди прийшов полковник, який став генералом. Він доброю славою не користувався – держиморда. Далі Шевченко вже став старим.

Читайте також: Український феномен Нестора Махна

Новий рік мене застав на пересилці, в Рузаївці, в Мордовії. Пересилка стара, дерев’яна, народу повно. Мордовські табори починаються з Потьми. Почтовий ящик ЖХ-385. Там ціла табірна республіка. Там не було міліції, тільки внутрішні війська, своя залізниця. Дубравні лагеря. Далі йшли Темніковські табори. Але туди залізниця вже не йшла. А далі знаменита пустинь – Саровська чи що… Тут була спецтюрма. Далі там вже були погранвійська. Казали, що там якісь ракети, чи що… І попав я на пересилку. Ну там було народу багато, когось везуть на переслідство, з табору в табір і т. інше. Цікавих людей було двоє.

Був такий Вишняков. Він втік з табору, тут-таки з табору. Він і Лансков в поїзді з продукцією втекли аж в Середню Азію, і там його спіймали і вернули назад. Що було цікаво, що втеча була успішна. Це була рідкість.

Другий – то Блюза Михайло. Наш, українець. Десь з-під Чорнобиля. Він був у таборах на Воркуті, і втік звідти. За якусь антирадянщину він сидів. От у нас сидів Бойков, який прийшов з армії. А голова колгоспу заївся з ним – і той побив його, і попав за антирадянщину. Але він з таборів втікав. А це вже – саботаж. Йому були зняли сім років за касацією, але приїхала прокурор Літвінова з Іркутська і каже: «Якби ти не втікав, то й не сидів би».

Той Михайло був хлопець свідомий. А третій був Павлишин Лука. Його історія така. Свого часу він був повітовим провідником, був в УПА. Я його пам’ятаю трохи з Кракова. В 44-му він дезертирував з підпілля і влаштувався у Львові в якійсь школі вчителем. Коли Батьків архів попав в МГБ, викрили і його. Дістав 25 років. Але його звільнили на поселення. Там працював на шахті, в лабораторії. Одружився вдруге. Бо його перша жінка виїхала в 41-му році на Захід.

Той Павлишин Лука після того був у Мордовії. Він листувався з тими людьми, з якими раніше був у таборах, і які по комісії позвільнялися. І вони щось запідозрили, чи що. Що він має відновляти якусь підпільну організацію, або щось подібне. І йому рішення комісії про звільнення відмінили. Після того, як він був вже у Мордовії, його повезли до Москви і з ним там багато проводили бесіди, як і зо мною. Він повернувся в табір і почав з хлопцями проводити такі розмови, що нам пора ідейно роззброїтись і виходити на волю і т.д. Все вже, мовляв, скінчено, нема на що надіятись, якщо щось і є, то все то провокаційне. Знаєте, якщо його до того поважали, то після цього поваги не стало. Ці розмови він почав ще на пересилці, він знав мого батька.

А ще коли він десь в Іркутську сидів, то я там від одного з тих офіцерів чув про нього. Потім Павлишин був на Воркуті. І на Воркуті звільнявся. І там йому відмінили рішення комісії. Ми там сиділи досить довго. Потім мене перевезли в сьомий табір. Це таке селище Сосновка, 14 км від Потьми на північ. Табір був досить великий, десь на 600-650 в’язнів. В резерві було більше місця, але тоді було стільки. Мене відразу на роботу, на електростанцію, чистив котли. Зима була сувора, морозна. Вони викидають шлак в той котел, заливають водою. Знаєте, залив добре водою – тяжко, не залив – газ в тому бункері, дихати немає чим. Руки в мене не дуже тримали, бо то носити треба з-під такого котла десь 15 відер, висипати на гору і знову бігти. Руки не тримають, я відвик від фізичної праці. А потім – одягнутися тепліше, то піт заливає. І так піт заливає. Брезентовий комбінезон. А вітер і мороз десь під 30 градусів. Я там радикуліт схопив. Крім того підвозив вугілля до котлів і т. ін. Туди потрапляли всі новички. Був ще такий розкройний цех: величезне приміщення, і двері тут відкриваються, і там відкриваються. На такому протязі 8 годин. Я там до весни відтягнув, на електростанції. Це була весна 1960 р. І тут народу ще було українців багато. В основному український контингент. Не всі, але багато українців. Були росіяни, прибалти. Політичні всі були. Були й випадкові люди. З таких цікавих людей там був член Центрального проводу ОУН Степаняко Михайло, псевдонім його був Сергій Лєкс. Він учасник третього великого збору і член проводу. Старший за мого батька. Він колись був лівим. Якийсь час був в КПЗУ. Потім розчарувався. Сидів він, працював він в бухгалтерії. Як я приїхав, то він зо мною зразу познайомився. Він вийшов зі мною і розпитував: чого мене вдруге арештували, що там було і т. ін. Сидів там також на той час Дишкант, про якого я вже згадував, що з Заходу прийшов. А в скорому часі, на Великдень, ліквідували Тайшетські табори. Бо політичні були розкидані потроху в багатьох таборах. В Воркуту зразу вже, точніше, в Мордовію, зразу після комісії перевезли остатки Карагандиського табору. Якраз, може з рік перед тим, прибула Воркута, ліквідували там табори. А якраз в 1960 році приїхали тайшетці. Ліквідували політичні табори в Тайшеті. До нас велика кількість приїхала і наш табір вдвічі збільшився – понад тисячу було вже нас. Приїхав покійний митрополит Йосип Сліпий з тою партією з Тайшету, приїхав Сорока. Приїхав командир 5-ї округи Василь Холинкович (він ще живий до цього часу). Його псевдо «Карий», чи то «Вороний». Приїхав Польовий Омелян – командир військової округи, його псевдо було «Остап». Костів ще, з військово-польової жандармерії котрий. Всі колишні колимчани, які після Колими потрапили в Тайшет, а вже після Тайшету сюди.

Після Угорських подій прибули студенти з Прибалтики, Ленінграда і Москви.

Після Угорських подій прибули студенти з Прибалтики, Ленінграда і Москви. Тоді був досить таки великий набір. Забрали багатьох. І були вони якраз перед тим, в 1959-му, зробили в сьомому таборі страйк. Обійшлося безкровно. Страйкували лише студенти, а бандерівці участі не брали. Оточили їх війська, хтось в тюрму поїхав на кілька років, але на тому все практично завершилось. А, все-таки, в ті роки заліки вже відмінили. Я ще йшов по заліках, а в грудні 1958-го місяці відмінили. Причому відмінили в брутальний спосіб. Страшенно несправедливо. Там був такий Усенко, слюсар. Лишалося йому два дні до звільнення, як відміняють заліки, і все – він залишається. І знову у нього попереду роки й роки. Щось років з десять. Він мав 25, відсидів. Він сидів, бо на німців був працював. Не пригадую його ім’я. Випадково зустрілись, і він мені розказував. І ті заліки відмінили, і то дуже багато горя було. Але тих, хто вже заробив, то треба було відпустити. І всі зароблені тяжкою працею заліки відмінили. За тяжку працю, за один день, залічували три дні заліків. Ну і така несправедливість, але попри все суди ще працювали. І суди приводили відповідно до нового строку – до 15 років. По судах йшло тоді багато. Ті, кого судив трибунал, то приїжджав трибунал Приволзького військового округу час від часу і звільняв. Це тих, що за війну і т. ін. Наших хлопців мало було серед цих. А наших хлопців багато було, що по судовому совєщанію і цивільні суди, обласні. А так, приїжджала виїзна сесія з Саранська, з Суду Верховного, і також знімали декому до 15 років. Щодватижні приблизно приїжджали з Саранська. І так розглядали справи 8-ми, 10-ти, 12-ти ув’язнених. То, розумієте, як табір зменшувався? Просто на очах. Але якраз в 60-му році ввели новий кодекс, і, поступово, це все почали закручувати. Заборонили носити свій одяг, мали право носити свій тільки в зоні, на роботу одягалися по формі. Обмежили пакунки, закупи – тільки на 5 рублів, а якщо працюєш, то ще додатково 2 рублі. Пакунки – тільки коли відсидиш половину строку. В повному обсязі все це запровадили в 1961-му році, але вже й тоді почали. Я вже приїхав, то в 1958-59-му роках це почалося потроху практикуватися. Перед тим гроші давали на руки, а то вже гроші видавати на руки заборонили. І в ті ларки черги були на отоварення. Але, попри все, по інерції тягнулося багато дечого. Крім того, табірне начальство було зацікавлене у виробництві, і було багато пільг. Давали додаткові побачення, хто готувався до побачення, то щоб в той день не виходити на роботу, то старався попрацювати зайві години, щоб заробити собі день вільний, відгук і т. ін. І навіть дозволяли пару рублів мати. Так що тоді було ще порівняно непогано, але вже почали відчуватися утискання. Коли приїхав Тайшет, то в таборі збільшилося людей. Але від нас декого перекинули в інші зони. А декого звільняли, то табір дещо зменшувався по кількості людей. А поступало на той час небагато. Після угорських подій в 1957-му році, в Угорщині це було в 1956-му, але поки арештували людей, поки судили, то вони приїхали в 1957-му. Після того й не було, можна сказати, поступлень. Наших людей пару чоловік, націоналістів десь розкрили. Визначних не було, то вже були рядові хлопці.

Власне, у нас був такий цікавий випадок. Там у нас, у Мордовії, сидів такий Микола Мартиненко. Він сам зі Стрийщини. Там їх було троє. Був такий Підгоробецький, який дістав 25 років. Ще там один. Потрапили вони пізніше. З тої самої боївки. Дістав 15 років. А Мартиненко після підпілля виїхав в Молдавію, одружився, взяв прізвище жінчине. І десь комусь по писку дав – і сів на 3 роки за хуліганство. Сидів в Казахстані. Ну, здається, все вже, сидів, не викрили. І коли він звільнився, йому щось задумалося (а він знав, що його сестра на засланні в Омську). Він туди приїхав, і хтось його видав, бо там було багато з його сторони. І він від сестри поїхав, і в Павлодарі його арештували. Так, по дорозі. Дали йому 10 років. І так він і сидів. Так що людей викривали по-різному. Але це були одиниці. Якість самих таборів понизилася. Бо раніше хлопці були такі ідейні, переконані. Тут почали прибувати з волі зовсім не бойовий контингент, не згуртований, не загартований. Ну, прибували якісь там солдатики, десь там з Німеччини в самоволку пішов, чи що. І судили як дезертира, або як такого, що хотів перейти на той бік. І досить суворо їх карали. А щодо ідейності, то були люди індиферентні. Але коли приїхали з Тайшету, то стало жвавіше. В основному люди були добрі, ми були дружні, підтримували одне одного. Солідарні були, то було все зрозуміло. Однакові моральні принципи були. Але, щоб такої близькості між нашими хлопцями і тими студентами, то не було. Вони були переважно «молоді ленінці», які були переконаними, що партія проводить не ту політику. Правда, табір вони пожвавили. І на них табір, щоправда, впливав. В тому впливав, що й вони потроху від тієї більшовицької ідеології відставали. Вони були вже дещо демократичних поглядів, для них взірцем була Америка. Вже провадились у Москві виставки міжнародні, було більше контактів, більше туристи приїжджало, в пресі трохи більше свободи, слухали радіо, рок тоді був в моді. А тоді, за ті всі нісенітниці, тут ганяли, і навіть за вузькі штани, і за бугі-вугі… То, носячи вузькі штани, вони висловлювали свій протест. Публіка була своєрідна. Ми між собою добре жили, без конфліктів. Тим більше, ті студенти з повагою до нас ставились попри все. Всі вони були в основному чесними і порядними. Що було серед них багато стукачів, то не скажеш. Але всюди знайдеться якийсь виняток.

І, знаєте, що йому написали у вирок? «Систематически видел антисоветские сны».

Ось тут я наведу один випадок. Приїхали два карели. Такі Тупіцин і Форсель. Тупіцин, добре знаючи фінську мову, десь, здається в 1957-му був фестиваль молоді і студентів, був перекладачем у фінської делегації. Ну, і дуже добрий хлопець. Я з ним працював, і дуже ми з ним в добрих взаєминах були. І, здається, в 62-му чи в 63-му пробував втікати. Його спіймали, в тюрму відправили. Такий був бойовий. Він приїхав по одній справі з Форселем. Форсель, на відміну від Тупіцина, тримався окремішньо. Не знаю, за що він потрапив затим в Володимир, і він Караванського Святослава здав. Той щось передавав на волю, Форсель погодився передати, і здав наглядачам. Потім він був свідком на судовому процесі. Всі вони потрапляли за статтею 70 Кодексу РСФСР, то антирадянська агітація. Знаєте, то було дуже містке поняття – то могли бути і анекдоти, і просто якісь розмови на якісь небезпечні теми. Але були й анекдотичні випадки. Був такий у нас Плєгач. Він українець з Воркути і там жив довго. Він не мав ніякого відношення до в’язнів воркутинських, просто жив там. То він побачив уві сні голого Хрущова і десь то розказав. І, знаєте, що йому написали у вирок? «Систематически видел антисоветские сны». І той голий Хрущов йому обійшовся в чотири роки. Це смішно, але то правда. Хлопець був гарний. Ми всі сміялися, і він розумів, що сміємося ми не над ним, а над абсурдністю цієї системи, але ж навіть за часів хрущовської відлиги були такі випадки. Був такий Абрамов, директор цегельні в Черкаській області, фронтовик, офіцер. Почалася саме хрущовська «відлига». А він візьми, та й напиши в ЦК партії з критикою деяких порядків, що існували в системі управління економікою і т. д. Сів…

Я з ним зустрівся на пересилці, а він був, як ми називали, «свіжоспечений»…

 

– А техбюро тоді ще залишалися?

– Так. В конторі тоді працювало в’язні, майстрами працювали. Дуже цікаво, от недавно я дивився по телевізору, в кінці року, «Былое» чи щось таке… То була передача про «Дело строителей». Знайшлося пару військових-будівельників. І вони собі зробили таку ніби приватну військово-будівельну частину, і розгорнули діяльність в Закарпатському військовому окрузі і в Молдавії, в Прибалтиці. Був такий Павленко, який ним керував. То був прототип тої мафії, яку ми сьогодні знаємо. Вони були приватні, завищували розцінки, ділилися з секретарем райкому партії. Сталін розкрутив цю справу і багато секретарів обкомів партії полетіло. Цього Павленка розстрілюють. Тут Сталін помирає. Їм всім дають по 25 років. Був такий Константинов Юрій Борисович, начальником наконечного цеху, потім звільнився і лишився в Мордовії працювати. Працював на нашому ж таки підприємстві, тільки вже як вільний. Він до нас якось приходив в зону, я з ним розмовляв. І там ще пару чоловік з тої групи. То, слухайте, вони розкрутили справу величезну. Я ще навіть сміявся, що можна й приватно-танкову дивізію організувати під Москвою. Те, що вони розказували, тоді звучало як казка. І багато хто не вірив, а тепер, по телевізору, підтвердили. То була економічна афера, але тим не менше, їм дали політичну статтю. В Мордовії було в той час, коли я приїхав, і восени, нас пару чоловік рішилося на втечу. Ми дістали паспорти, один воєнний білет на одне прізвище, і другий. Хлопці документи привезли з Воркути. Вони ще десь там дістали, ми тільки свої фотографії приклеїли. У нас був такий Віхоть Федя, звідси з Волочивщини.

Один мав прострілену долоню, пальців не було, надрайонним він був. Андрій був молодий хлопець, був зв’язаний з підпіллям, зв’язковим був, комісія його звільнила, він поїхав на Волинську область в свої краї, і знову щось попався. І його посадили. Ну і я. Документи привезли не вони, там був хлопчисько один, який привіз. Один з них мав паспорт і військовий білет, і поділився з тим Андрієм. А той паспорт, що я мав, то був зовсім з інших рук. То були свої хлопці, вони не продали мені, а віддали. Іноді документи в табір потрапляють випадково. Хтось купив у якогось п’яниці, а той потім заявив, що паспорт загубив. А другий паспорт, то хлопці просто вкрали. Десь там в лазні у когось вони вкрали паспорт і військовий білет. Потім той паспорт знайшли.

Читайте також: Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні

Потім ми поїхали на десятий, чи то 14-й, там при ньому був такий невеликий кам’яний барак. Виробництва там не було як такого. Туди ми потрапили після невдалої втечі. Нас двох забрали, з тим Андрієм Туриком. Того Федю ми зуміли відмотати. Коли нас взяли, то його не взяли, а ми не признались.

 

– А як Вас взяли?

– Нас взяли в промисловій зоні. Вони за нами, видно, слідкували. Третього нашого врятувало, очевидно, те, що в той момент він був якраз в робочій зоні – що він не поїхав з нами на спец. Але те все, що ми приготували, вони не знайшли. Ми вже передали хлопцям з карцеру, щоб все те в дровах прибрали. Після всього того, нас відправили на той 10-й. Там були одні втікачі, що намагались тікати або «злостные отказчики», тобто ті, що відмовлялися працювати. Народу там було коло 60-ти. Це штрафний ізолятор. Там сиділи на камерному. Ганяли нас на роботу. Там одна піч невелика. Взимку нас мали кинути на залізницю. Нас насильно виганяли на роботу, а ми ходили туди-сюди, бо вогонь розпалювати забороняли. Взагалі, не можу сказати, що там було так вже важко. Годували теж непогано, як звичайно в зоні.

І, до речі, і литовці, й українці між собою дуже добре розумілися. Як в зону приїжджав українець, і там не було українців, то прибивався до литовців, і литовець так само – до українців.

Контингент також як звичайно, табірний, і наші хлопці, й росіяни. Я стикався й з прибалтами, але таких визначних особистостей мені не пощастило зустріти серед них. А, взагалі, в зонах найбільше було українців, серед прибалтів найбільше було литовців. І, до речі, і литовці, й українці між собою дуже добре розумілися. Як в зону приїжджав українець, і там не було українців, то прибивався до литовців, і литовець так само – до українців. Але кожного разу КГБ робило спроби якогось такого, знаєте, нацьковування один на одного за національними ознаками. А коли траплялося, приміром, розкрити стукача-литовця, то віддавали литовцям для розправи, і так само й інші робили. То для того, щоб не було змоги пришити ворожнечі національної. Якось розказували, що на Воркуті один з українців спробував щось підняти проти литовців, то його наші ж, українці, побили. Литовці поскаржились.

 

– Великий відсоток з Вами був прибалтів?

– Досить великий. Але там були всякі: були ті, що за війни в поліції служили, але по цій категорії йшли в першу чергу латиші, потім були повстанців, ну це вже в основному – литовці. За ті німецькі справи я литовців практично не зустрічав. Бо вони сиділи по справі «лісових братів». Латиші, естонців трохи менше, а щодо студентів в 57-му році, за угорські події, то вищий був тут латиський контингент, трохи менше литовців. Ну, естонців, то їх взагалі за кількістю мало.

От сидів такий Григорій (забув його прізвище), то він був колись комісаром дивізії. А потім попав до німців у полон в Криму. Потім був у Камінського політпрацівником. Він помер від раку крові у таборі. Далі був Скопчинський Віктор, я з ним працював, інженер був, совєцький офіцер, попав у полон під Смоленськом. Розказував, що в родині у них був дуже критичний погляд на совєти. Коли потрапив у полон, то дуже швидко перейшов на німецький бік. Десь він був з білоруськими партизанами, потім – на Західному фронті. Тої подробиці, як він опинився тут, я не знаю. Очевидно, видали його союзники. Родом сам він з Москви. Дружив з нашими хлопцями. Після Норильської заварухи, страйку того, він був дуже активний. Один з таких переконаних. Сидів після Норильська у тюрмі, а тоді вже приїхав у Мордовію. Тобто було багато власівців, підпільників і колишніх офіцерів, що були в полоні. От дивіться, Абрамов, про якого я говорив раніше, потім Огурцов. Всі вони дуже добре з нашими були, і з тими власівцями.

Найгірша категорія серед нас вважалися ті, що сиділи за поліцію. Бо, як ми сміялися, вони влаштувалися за професією. Вони, от як один Михайло-електрик, колись був у міліції совєтській, потім був у поліції німецькій, а потім у таборі був у СВП. Це те, що на волі СНД – добровольча народна дружина. Там була своя така поліція табірна, тобто Секція внутрішнього порядку (СВП). І вони всі були так влаштовані. Колись же КГБ не було, а були в НКВД свої оперуповноважені, які займалися і втечами, і всякою поножовщиною і тому подібне, і різні справи антисовєцькі розслідували на місцях. Правда, вони були некомпетентні, і не раз таких дров ламали.

А тут таборів стало менше. Якщо раніше у великих таборах було людей багато і тих пару офіцерів-оперативників – начальник режиму, офіцер, старшина. А в зоні – бригадири, нарядчики. А тут ввели так звані отряди. Кілька бригад і отряд. І начальник отряда. І появились уповноважені СВП. І, причому, присилали з України тих, що займалися українськими справами, були з Прибалтики – латиші, литовці. А були й росіяни, які добре знали й мову, характери. Був один офіцер – майор, естонець, який займався саме естонськими справами. А от литовськими справами при мені займався росіянин, який знав добре литовську мову, орієнтувався у справах литовських і т.д.

Були й такі, що йшли в німецьку поліцію через злобу, бо були знищені їхні родини. Але більшість були з тих, хто йшов працювати на німців хліба ради насущного.

Далі нас стало трохи менше. А їх лишалося стільки ж. Ці уповноважені були тут по кілька років, а потім їхали назад, а сюди приїжджав новий. Стало життя в таборах складнішим. Раніше була якась надія, а тут з’явилась якась зневіра, моральне розкладення. Особливо важко було тому, у кого не було ідейних переконань, скажімо тим, хто сидів за німецьку поліцію. Це були люди без переконань. Правда й серед цих були всякі. Були й такі, що йшли в німецьку поліцію через злобу, бо були знищені їхні родини. Але більшість були з тих, хто йшов працювати на німців хліба ради насущного.

З українців був такий Головач, з Трускавця сам родом. Служив у поліції. Ще був один, забув його прізвище – Кохальський з Сокаля. Оці два лише, з України, кого я зустрів в таборах, колишні німецькі поліцаї. Головач був в Верхньоуральську, а Кохальського я зустрів у Мордовії.

 

– А в якому році приїхали брати Горині й інші шістдесятники?

– Це десь було в 66-му році. Я тих справ, скажімо, дисидентських, не торкаюся. А в тому спеці також були спроби втечі, і підкопи… Там весь час було таке – і «наривоки».

 

– А що таке «наривоки»?

– А ось я вам зараз розкажу одну справу. Їх власне три: Мартинів Микола, дістав 10 років. Там у нас була так: промислова зона, житлова (ну яка там житлова – ми закриті, там тільки вихід для прогулянок і більш нічого не було), і туди нас водили на роботу. Ми там глину місили і випалювали цеглу. Одного разу хлопці змовилися: Мартиненко, Усинін Микола, дуже файний хлопець з Хмельниччини, років 30 йому було тоді, а третій був – Аверін, росіянин, служив в армії, був шофером, віз якісь дошки і загнав їх «наліво». Його взяли під слідство, сидів на губі з якимсь Берцелєвим. Звідти втекли. Вирішили за кордон, біля Батумі потрапили на турецький кордон. І там їх спіймали.

Ну, вони домовились. А Аверін настукав. Про це ми вже пізніше довідались, коли їх спіймали. І той Берцелєв всадив йому ножа під бік. Але ще до того, вони домовилися, а прийшов якийсь новий наглядач. А нас забирають з промислової зони, то нікого там вже нема, навіть на вежах дозорців нема, вночі там нікого нема. А тут ті лопати складали в невеликі комірчині. То вони й стали виносити ті лопати за зону. День, другий, третій. А потім помітили… І вони намірились тікати. Але цей Аверін їх видав. Вони виносять лопати. Ці два – Усинін і Мартиненко – ідуть на ривок. А той кидає лопати, і його наглядач хапає і закидає назад. Все було видно. А там вже стояв воронок, а там біля вахти – кілька автоматників. Зразу почали стріляти, і Усиніна вбили на місці. Ми все це бачили, бо там за колією був зораний город, і видно було, як ті кулі направо і наліво піднімали землю. А Мартина поранило, хоч він і проскочив в тайгу. Ну, правда, його десь тижнів за два спіймали, так він з Мордовії і не вирвався. Зразу підняли по тривозі всіх. Оце називалося «наривок».

Читайте також: Непокора забуттю

Правда, отой Олійник, про якого я вже говорив, то він втікав. Попався, десь в 47-му році його арештували. Псевдо його було Індус. Він був на Воркуті і звідти тікав. То він пройшов через всю Комі АССР, бо той, з ким він домовився втікати, здрейфив і відмовився. І напоровся на табори в Кіровській області, побачив, що через табори не прорветься, то якийсь човен вкрав і вернувся в Інту. А там його хлопці переховали, переодягнули, документи дістали і він собі спокійно поїхав. Бо там, звідкіля він утік, вже й утихомирилися. Але потім я його зустрів вже у Володимирі за ту втечу. Дали йому три роки. А спіймали як його? Він вернувся в свої краї, а там його хтось впізнав. То він тоді якусь корову вчепив на мотузок, і веде ніби на базар. Там його й спіймали в себе на батьківщині, в Костопільському районі. Словом, йому ту корову ще й «пришили», що він, мовляв, хотів украсти. Так ось, вже будучи у Мордовії, знову він задумав утекти. І от на 11-му він задумав втечу. Він почав нібито спізнюватися на роботу. Один раз його шукають – нема, знайшли, а він спить. Ну й знову так кілька разів, і так приспав чуйність. Ну так того разу його шукають, не можуть знайти: «Та десь, мабуть, там спить п’яний». А там було таке місце, де розмочували деревину, басейн такий. А поруч річка і тунель з дерев’яними перегородками, ледве тримались, гнилі. І вони приготовили для одягу целофанові мішечки. Він був з Семенюком Романом. І вони через той тунель, вибивши загорожу, виплили в річку. Ці поки кинулися, поки тривога, а вони й вирвалися за зону. І добралися до Галичини, але потім їх спіймали. Романові це обійшлося тюремним, я ще з ним стрічався у 1989-му році після звільнення. Він був активним організатором Руху. А Олійнику не пробачили тих двох втеч, знайшли його в якійсь засідці, стріляли і спіймали. А тоді дали йому розстріл і розстріляли. Десь його спіймали в районі Любомля. Він намагався перейти кордон.

А Олійнику не пробачили тих двох втеч, знайшли його в якійсь засідці, стріляли і спіймали.

В 61-му році я попав туди за спробу втечі. А приїхав наш український кагебіст Анатолій Литвин, ст. лейтенант., він вів тут у Мордовії українські справи. Мене тоді з Туриком за втечу забрали в той спец. А тоді забирають до Львова. Ну й знову приблизно те саме говорення. Я був задоволений, бо з мамою побачився. Десь два місяці я був у Львові. Сестра тоді була в Дніпропетровську, а з мамою дали побачення. А тут ввели новий кодекс, і зробили режими. Суворий, посилений і загальний. Всіх політичних (хоч і перший раз суджений) тепер тримали на суворому режимі, а особливий режим – якщо дві й більше судимості. У мене то була друга судимість, але якщо малоліткою потрапляв, відсидів від і до, то вважалося як перша. І тому мені особливий режим не дали. І нас всіх розвезли. Судили мене в 48-му, а потім в 58-му. Посеред зими мене відвезли знову назад в 1961 році. Знову розвозять всіх по таборах, і нас беруть на 7-й, звідки й приїхав. В 1962 рік і в 63-му у мене вже половина строку минає. Десь влітку забрали мене з карцеру на товариський суд (поконфліктував з одним хлопцем, колишнім поліцаєм), але обійшлося. Хоч ті поліцаї були вороже настроєні, така собі своєрідна солідарність, але карцер нам дали, а з карцеру забрали і повезли до Києва. Привезли в Київ, це якраз того року, коли Кеннеді вбили. Я довідався по радіо в київській тюрмі, що Кеннеді вбили. Що вони хотіли? Тоді вже на отаку профілактику возили не мене одного. Возили Горбового. Його привезли, здається, з 5-го табору. Але потім його, як громадянина Чехословаччини, забрали від нас в зону до громадян інших держав. Горбовий тримався весь дуже незалежно. Стримано, з гідністю. Його дуже поважали. От мене тоді повозили. Возили в Канів, в 64-му році. Показували Україну, потім в Запоріжжя, потім в Херсон, Каховку, радгосп «Таврія». По Києву возили, був я навіть на концерті, присвяченому Шевченку. В Жовтневому палаці. І весь час наполягали, щоб я написав. А я повинен сказати, що Степаняка також так возили. Возили його в рідний Дзвіняж, як він змінився. І його звільнили. Михайло Степаняк, член проводу, Лєкс – псевдо. Возили й Горбового. От, мовляв, яка Україна стала. І щоб я покаявся. До мене приїжджала сестра до Києва. З нею говорили, полковник Калаш. Він займався моєю справою. Коли я з Гальським розмовляв в 1961-му році, він і каже: «Юрко, а знаєте, як би нам було приємно, якби, скажімо, в газеті «Вісті з України» опублікували ваше фото і статтю про вас. А там група студентів Львівського університету, а серед них Юрій Шухевич. І щоб всі бачили, що син Романа Шухевича, і його не переслідують». Але я сказав «ні» і на тому кінець. І мене повернули назад. Правда, мене вже новий уповноважений такий Круть почав умовляти: «От напиши на помилування». Це був 1964-й рік, влітку. «Тільки два слова: прошу помилувати». «Е ні, – кажу, – я можу написати тільки таке: у зв’язку з тим, що я невинний, то прошу мене випустити». І там я був до кінця 1965-го. А тоді нас розформували. Спочатку мене перевели в 1-шу зону, ми її називали Монастирем, бо там всі за релігійні переконання сиділи. Греко-католики, православні, баптисти, і т. ін. Пару стукачів було, яких переховували там від помсти, бо знали, що там ніхто бити не буде. А колись я там працював електриком, мене туди водили на роботу. Нас пару чоловік. Там був Василик, теперішній Коломийський єпископ сидів на той час. Ще був отець Реуть. Там Сліпий був. Потім його в Рим забрали з особливого режиму. Ще там були священики. І от я потрапив туди. Але я був там всього кілька днів. Бо там Фомченко був, той мій свідок. А він мав 25 тюремного, пізніше змінили йому на табірне. А як мене привели, дивлюсь він виходить. Чорний весь. Страшний. А я й кажу хлопцям, що то мій свідок. І він мене побачив, і за два дні мене з зони й забрали. Казали, що він такий хворий, що не жилець.

Мене знову вернули на 7-й, а затим на 11-й. А там я зустрівся з Сорокою Михайлом. Його взяли ще десь в 40-му році, судили. Загнали його на Воркуту, він там всю війну відсидів. Потім його звільнили, і він був на засланні. І приїжджав сюди. Ну як вони дуже тут за ним слідкували. Знаю, що він утворив Заполярний провід ОУН. Там була широка організація в таборах. Туди приїжджали багато хто, він підтримував контакти з багатьма. А потім, в 1952-му році то все розкрилося. І йому новий термін дали. Кількох судили по тій справі. І ось я з ним зустрівся. Йому дали 25 років. Потім нас з ним перевели на 17-й, і в 1968-му році з ним трапився інфаркт. Якраз на Різдво. І в 1969-му він помер. Він користувався великим авторитетом серед усіх в’язнів. Спілкувався він і з молодими, і зі старшими, і з українцями, і з росіянами. Розповідав про генерала Грекова. Дуже добре про нього відгукувався. Тримався він непогано, не зважаючи на вік. Йосип Сліпий ще в 60-му році, потім пізніше він вже став сивий. А спочатку сивина тільки пробивалась. Востаннє я його бачив на волі під час похорону митрополита Шептицького. Якраз його ховали 4 листопада 1944 року. То в той час Йосип Сліпий був ще стрункий. В 1961 році ми вперше почули про справу Даніеля і Синявського. І скоро приїхав до нас Даніель. А Синявський попав на той перший. Я з ним познайомився, і дуже добре ми товаришували весь час. Він був файний. Він потрапив в аварійну бригаду, це бригада, яка розвантажувала вагони. Це значить, що й серед ночі підіймали – прийшли вагони, і розвантажуй. Про нього дехто говорив, що він блатний. А він був дуже простий. А ті хлопці в його бригаді дуже йому помагали, вони за нього робили, старалися, полегшити йому перебування там. Він був дуже доступний чоловік, знайшов з ними спільну мову, розповідав їм багато цікавого. Міг з ними й випити чефіру, чаю. Він багато знав, освічений був. Був у нас такий Савченко з Мелітополя, Володя. Він нас і познайомив. Але особливо ми зблизились, коли нас перевели на 17-й. Тут і приїхали шістдесятники. Михайло Горинь, Озерний Михайло з Івано-Франківська, Осадчий Михайло, Іващенко з Луцька, Іван Гель. Богдан Горинь приїхав трохи пізніше, десь на місяць-півтора. Бо був захворів. Ми їх всіх зустріли, бо то цікаво було. Але з часом між нами, між старою генерацією табірною, і ними суперечки. Тертя мимоволі були, бо вони себе тримали трохи зверхньо… А ще Русин Іван приїхав. Як один з них сказав: «То вам не буде цікаво, бо ви не інтелігенція…» Але, як на мене, то ті хлопці, що стара генерація, стояли набагато вище шістдесятників. Особливо, як я тепер дивлюся на цих депутатів-шістедсятників. Значно вище.

Але, як на мене, то ті хлопці, що стара генерація, стояли набагато вище шістдесятників.

Вже раніше до нас приїхав Лук’яненко. Він приїхав десь в 62-му році я з ним зустрівся. Тоді Кандиба Іван приїхав. Йосип (прізвище забув). Вони якось вписалися швидше. Приїхав Український національний комітет. Це був Мелех Михайло, брати Зельмани, Машталєр, але, також, вони вписалися дуже швидко. А ці люди – ні. Ось четверо з Мелітополя були: Савченко, Черниш, Олійник, Ніколенко. Це не була якась організація. Ми ідейно були ближче. І ось що мене здивувало: раз ми стояли в колі і нараз Михайло Горинь каже таке. Тут якраз до одного приїхали на побачення, і він розказує нам, що там у них з’явилися прапори синьо-жовті, націоналістичні листівки. Ми тоді ще не знали, що це діяв Національний фронт Красівського. Це була перша чутка про це. А Михайло Горинь стояв, а тоді й каже: «Це погано». Він в моїх очах одразу впав. А чого погано? І тому мені не дивно, що в 1988-му році і в 1989-му, коли почали вже з’являтися наші прапори, коли молодь почала виходити на демонстрації, ці дисиденти кричали: «Це провокація!». А потім вони, оці дисиденти великі стали депутатами Верховної Ради. Правда, вони були неоднорідні. Мелех в тому відношенні був ближчим до нас, бо як-ніяк він син греко-католицького священика.

Далі Іван Гель, також, бо він був родичем Красівського по матері. Але при тому всьому вже отоді помітні були оці перші розбіжності. Припустимо, Іван Драч також. Вони перед нами також старалися його якось оправдати. А ми ті виступи сприймали різко негативно. Тепер я до всього того більш лояльно ставлюся. А тоді… Там навіть у нас був вірменський архімандрит. Він сидів з нами, потім його звільнили. Чи то він щось написав… Лук’яненка ми добре сприймали, правда, критикували за наївність. Там був Кипиж, переселенець лемко. І вони не знали, що він колись був у проводі ОУН. А тут він працював в обкомі партії, і сам проговорився на слідстві. Тому не можна їх всіх однозначно сприймати. Ми цінували все ж таки, що вони стояли на державницьких позиціях, хоч шляхом референдуму, але за самостійну Україну. А ці хотіли в загальному щось: от би трошки шкіл, от би мова, от би видали того й того з письменників і все було би добре. Тобто, хотіли тільки трошки підлатати той лад совєцький, а то несприйнятно було.

Читайте також: Homo viator. Про мобільність барокової людини в ранньомодерній Україні

А з росіянами ми між собою добре жили, але дискусій було багато. Знаєте, попадали деякі з білоемігрантів. От був такий один офіцер з Югославії. Але якщо я особисто не дуже ту категорію знаю, то інші вступали в дискусії. Там сиділи власовці, такі все ж совєцькі росіяни, оці демократи, сиділи «молоді ленінці» і т. ін. Що в усіх єдине було? Це «українське питання». «Україна окремо? Та ви що?!» І демократи також. Ну, певно, українську мову, українську культуру вони визнають. У них не та ленінська національна політика. Словом, сприйнятне було тільки: українські вареники, сорочки вишивані і якісь співанки, але не більше. Отакі були розмови: «Та тепер не той час, щоб ділитися. Тепер усі об’єднуються». Тобто коли йшло за державність – то тут – «ні».

Знаєте, був такий Караванський? Він один з тих, що започатковували той рух. І от з Караванським колись трапилась така історія. Він сам колись в Одесі належав до мельниківської організації, але потім його закинули в запілля совєцьке, він попався, сидів, і от що сталося. Не пригадую в якому році, бо то було не при мені, він написав статтю, в якій засудив своє минуле. І, кажуть, сам потім плювався, коли то було надруковано в «Чорноморській комуні». Але він вважав, що за хрущовської відлиги з’явилась можливість якоїсь певної легальної роботи. І він використовував все для того, щоб підірвати громадську думку. Він написав про національну політику, що то не ленінська політика. Він згадав про Карабах, про карачаєво-черкесців, і ще багато іншого. І тому Караванський був далеко не таким, що ті «шістдесятники», з котрими я був знайомий. І Караванський і надалі продовжував писати. Його потім таки посадили, але не по 155 статті, оскільки він написав ту покаянну статтю. Але потім в 60-х роках сказали, що амністія щодо нього була неправильною, і його повернули в тюрму. І він сидів. Але тих «шістьдесятинків» арештували в 1965-му, на початку вересня, а він трохи раніше сів. Але й у таборі він писав, його потім судили ще раз у Володимирі. Караванський вважав, що потрібно використати певні можливості, щоб повалити той лад, в усякому разі, підірвати хоча б. А «шістдесятники» не думали всерйоз про розвал Союзу. А лише про певне покращення.

Караванський вважав, що потрібно використати певні можливості, щоб повалити той лад, в усякому разі, підірвати хоча б. А «шістдесятники» не думали всерйоз про розвал Союзу. А лише про певне покращення.

Коли я потрапив за кордон і прочитав дещо з писань «двійкарів» і те, що вони робили, знаєте, у них все те дуже файно збігалось. Треба, мовляв, тільки скрупульозно дотримуватися Конституції і все буде добре. Тому у нас з цими людьми існували певні тертя, а потім вони ще загострилися, правда, мене там вже на тому 11-му не було, але я знаю. В кінці року нас, таку групу, що вважали, що ми погано впливаємо на нових, перевезли на 17-й. Якраз в грудні 1966-го це було. На 17-му було два бараки. Були там і наші жінки. Були й віруючі. Бараки холодні, там ми шили рукавиці, вода біля вікна замерзала. Ми там почали трохи бунтувати, але нас в карцер не саджали, бо карцер був такий, що не можна було там тримати. Вже тільки влітку вони його довели до порядку, і тоді вже саджали в карцер. Зона маленька, два бараки, не повернутися, нічого. Але що серед зими робити? Вже влітку хлопці й печі переклали, в основному працювали на будівництві, в цеху мало.

А поруч була жіноча зона. Велика. Я ходив туди на роботу, там заводив знайомства, фліртував. І передавав через тих, хто мав звільнятися на волю послання. Передав дещо з праць Даніеля, інформацію про табори передавав. Тут якраз з’явилася можливість передавати матеріали про табори на Захід. В основному в Москву, а далі вже йшло на захід. Ще я передав один свій лист про те, як кілька людей було звільнено і знищено вже на волі. Був такий молодий хлопець Беркс – латиш, литовець Мельникас, там ще кілька. Я послав цього листа в Верховну Раду, а копію – на захід. І то було надруковано в «Українському слові» в 1968 р. І врешті-решт ми звичайно попалися. І спочатку Даніелю, а потім і мені дали режим. Дали мені на шість місяців «помещение камерного типа», так називалося. Приносили мені туди вивертати ті рукавиці, бо то моя робота була. Сидів один. І от вже я мав виходити і тут приходять: «С вещами». Я думав, що в другий якийсь ізолятор мене повезуть. Я зібрався, вийшов, і тільки глянув – все зрозумів: спецконвой з Києва. Що таке? А вони мене всі в Києві знали, називали Юрком. Обшукали мене і знайшли 10 рублів (мені сестра при побаченні нишком дала). А ці місцеві конвоїри кажуть: «Як це, ми ж шукали й не знайшли, а київські – ті одразу знайшли». Ну віддали мені, щоб я дорогою щось собі купив. Повезли мене на Потьму, в Потьмі на поїзд і привозять до Києва. Викликає мене Чумак – помічник прокурора УРСР, витягує газету «Українське слово». Це вже було літо 1968 р. І каже: «Бачте, вас помістили вище, ніж Алілуєву». А тоді друкували якраз листи Алілуєвої. «Як ви це передали?» Я кажу: «Я нічого не передавав, я писав у Верховну Раду, тут же написано на початку. А в спецчасті реєструють всі заяви, то перевірте». «А, може, то в канцелярії Верховної Ради є хтось, хто передав туди?». Сказали, щоб я написав пояснення на ім’я прокурора, що, мовляв, без моєї згоди цей лист був опублікований в буржуазно-націоналістичній пресі, і я проти того, що вони надрукували. Я відмовився. Тоді він мені починає інше говорити: «От ви скоро звільняєтесь, куди ви думаєте їхати?» Я сказав, що не знаю, оскільки на Україні протягом п’яти років я не маю права перебувати, а чи я житиму в Карелії, чи в Казахстані, чи на Курщині – то вже для мене не має різниці. Але, кажу, я збираюся на Інту, бо там чимало наших хлопців, то хоч матиму, куди притулитися. А він і каже: «А ви напишіть прокуророві республіки, що у вас мати вже літня людина, що у вас сестра тут в Україні, щоб вам дозволили проживати тут, але не в Західній Україні». Я з ним трохи поторгувався, а потім і запропонував Черкаську область, оскільки у мене там знайомий, колишній в’язень Дужинський проживає. На тому й домовились, і я написав таке прохання. А мені до звільнення вже лишалося з місяць-півтора. І він запропонував досидіти це тут, у Києві. Я запротестував, бо залишив там речі, книжки. Та й знайомі там. І все-таки пустили мене, і я етапом поїхав назад у Мордовію. Місцеве начальство зле, бо за той час, як мене не було, мама мені пакунок прислала. І як бути? Закінчую я ТКР і мені лишається два з половиною тижні до звільнення, до 21 серпня. Звільнили мене, вийшов з зони. І тут знову мене до Києва викликають. Я вперся. Приїхав за мною такий Рубан. Він, кажуть, вже помер. А Рубан приїхав до Мордовії в якесь відрядження. І в мене з ним розмова була, ще коли я сидів на КТЗ. Він мене попереджував, щоб в разі, якщо мені будуть щось передавати мої друзі на волю, то щоб я не брав. Бо можуть бути ускладнення і т. ін. Потім ще сказав таке: «От ви написали прокуророві, тепер житимете на Україні і робитимете, що ми накажемо».

Я тоді повертаюсь в камеру і пишу листа до прокурора. Мовляв, у зв’язку з тим, що моє прохання ще не розглядалося (адже ж я до цього часу не отримав відповіді), то я відкликаю свою заяву. До Києва їхати я відмовився, бо зрозумів, що вони щось замишляли. Яким способом – не знаю, але щось там було… Бо дуже вже підозрілим здавалося те, що вони мене майже умовляли на проживання в Україні. І я відмовився, і голодівку оголосив, що я не поїду. Відбув 2 тижні, і поїхав на пересилку в Потьму. А в Мордовії ж в основному були політичні, але чим менші зони ставали, то тим частіше присилали «битовиків». А вони по тих селищах понапиваються. 21 серпня 1968 року я звільнився, приїхав до Москви, пообідав, читаю газету, там про те, що совєцькі танки ввійшли в Прагу.

Читайте також: Від Польщі до Аргентини. Як прибічники Павла Скоропадського збудували міжнародну гетьманську мережу

Отак почався період волі. Після 20 років ув’язнення я знову на волі. Відбув по двох вироках. Оскільки я не мав права проживати в Україні, то одразу взяв спрямування до Нальчика, де жила моя тітка. Там я думав зупинитися на постійне проживання, але, перед тим, я хотів поїхати до Львова, бо стільки років не бачився з мамою і з сестрою. Хотів тижнів зо два там побути. І тому поїхав через Москву і Київ до Львова. У Потьмі мені давали квиток до Нальчика, але я попросився на Львів. Мені відмовив супроводжуючий, який нас оформляв. Я йому сказав, що візьму квиток за власні гроші.

У Москві я помітив, що за мною слідкують. Зовсім випадково помітив, коли сідав у напівпорожній тролейбус, що якийсь чоловік з газеткою сів на заднє сидіння. Потім ще в метро я його бачив і не дуже звернув уваги. Але коли приїхав на площу Жовтневу, бачу, що він таки йде за мною. Я вирішив перевірити. У натовпі закрутився і став збоку. Бачу, він заметушився, бо загубив мене. І тут я остаточно зрозумів – це мій. Тоді я вже вийшов, він побачив мене і заспокоївся. Я помаленьку почав підніматися по Ленінському проспекту, шукав будинок, де колись жив Даніель і де жила його дружина. Ішов я пішки. Даніель просив дещо переказати. Я йшов повільно. Сказав йому кілька слів жартома. І коли він зрозумів, що я його вирахував, він нараз зник. З того часу за мною слідкували, слідкували уважніше і старалися не потрапляти мені на очі.

З того часу за мною слідкували, слідкували уважніше і старалися не потрапляти мені на очі.

Коли я добрався до Даніеля додому, нікого не було вдома. Я подзвонив до сусідів, ті сказали, що не знають, коли вона буде вдома. Тоді я взяв таксі і поїхав до знайомої, яка жила тут. Вона сама полька – Марія Ародевмант. Історія її така. Вони поляки із Смоленська. Але як Польща стала незалежною у 1918 році, брат її став консулом Польщі в Москві. Так і зосталася вона в Росії. Була актрисою. А в 1939 р., коли Польща розвалилася, арештували її брата і посадили. А її вислали в Казахстан. Ну, на той час її звільнили і вона повернулася до Москви. Її в кінці 50-х звільнили. Вона була на засланні там, де й моя тітка, – в Мерке. Я заїхав до неї, вона жила в комуналці з одним сусідом. Її не було. Я залишив свою валізу, сусіди відкрили, залишив записку, що сподіваюся її побачити, щоб вона лишила свій телефон. І знову вже під вечір я приїхав на Ленінський проспект. Дома знову нікого нема. Будинок був буквою «П» і у дворі невеликий скверик і лавочки. Я вирішив почекати. Сиджу. Дивлюся. Нараз, дивлюся заїжджає мотоциклом міліція й питають, що я тут роблю. Кажу, чекаю знайому. Подивилися на посвідку про звільнення, посадили мене і відвезли у відділення.

У відділенні якийсь п’яний, ледве плентається, попросив мене закурити, я дав. Ліг я на лавку, та й заснув. Проспав до ранку, викликають мене. Віддали мені ту посвідку про звільнення і все, що забрали. І відпустили. Я пішов.

Я знав Ларису Богораз (це її дівоче прізвище). Подзвонив з телефону-автомата. Лариса була вдома. Я назвався. Вона мене запросила. За півгодини я вже був у неї. Переповів все, що мені було сказано. Напам’ять вивчив то все, якраз тоді Юлій Даніель написав вірш, і я їй його продекламував. Вже сьогодні я його не пам’ятаю. Пам’ятаю, що було написано у вигляді спогадів старого чекіста, як він був на Колимі. І зараз, в часи деякого послаблення, жалкує за сталінськими часами. Щось там було таке: «Не додержали, недоупекли…». Переказав те, що просили передати й інші, що вона далі мати передати. Вона мене нагодувала. І тут прийшов Володимир Дремлюга. Потім він став відомий.

Вона мені сказала, що за кілька днів вони збираються організувати демонстрацію протесту проти вводу совєцьких танків у Чехословаччину. Вони знали, що це їм загрожує арештом, і мене туди не запрошували. Вони запропонували мене познайомити з деякими місцевими дисидентами. Затим Лариса побігла у своїх справах, а я з Володею пішов до Якіра (син розстріляного), який працював науковцем в якомусь інституті. Ще хотіли познайомити з Літвіновим, онуком колишнього наркома. Він також був у Москві. Але з Якіром вже було домовлено про зустріч, а з Літвіновим – ні. Дав мені Дремлюга цілу купу дисидентської літератури, дещо я встиг прочитати, дещо взяв з собою. Це був Солженіцин і ще деякі, не пам’ятаю.

На вулиці підходить міліціонер і просить документи в мене. А недалеко стоїть авто і люди в цивільному. Дремлюга й каже міліціонерові: «Ну що ви слухаєте отих, що вас посилають? У випадку чого, то ви будете відповідати, а вони лишаться в тіні». Він знизив плечима і відвів мене до райвідділу міліції. Я найбільш потерпав, бо в кишені у мене ж була дисидентська література. А Дремлюга, побачивши, куди мене повели, побіг і почав обдзвонювати всю Москву. Тим часом мене завели в кабінет, там сидить у цивільному років 45, в окулярах, і каже: «Сьогодні ж їдьте з Москви. Ви сиділи довго, хочете ще?».

Я пообіцяв, що сьогодні ж виїду. Розумів, що вони мені вже не дадуть й дихнути в Москві. Він мене відпустив. Бачу, Дремлюги нема, не знаю, що робити. Коли й він біжить. Я йому оповів все.

Ми поїхали за квитками в таксі. Бачимо, за нами дві машини. Приїхали на Київський вокзал. А там – такий натовп! І ми в тому натовпі ідемо, заходимо, і нараз Дремлюга починає вертатися. Я бачу – назустріч ідуть дві жінки, і в одній я впізнаю ту, котрій наступив учора на ногу в транспорті.2

За квитками – черга. Я тоді підходжу до одного з тих, що в цивільному за нами слідкували. Кажу: «От вам гроші, візьміть мені квитка». Він розгубився. Але я йому кажу: «Як ви не хочете ще один день ходити за мною, візьміть квиток». Він побіг. За три хвилини вертається: «Давайте гроші». Пішов і за 10 хвилин приносить квитка.

Ми з Дремлюгою розсміялися. Але квиток у мене десь на восьму вечора, а в Дремлюги була призначена зустріч з кимсь. Багаж я здав в камеру схову. І після цього стою, бачу ту жінку і ще там один. Я підійшов до неї і кажу: «Пробачте, вчора я вам на ногу наступив». І вже ми не робимо вигляду, що я не знаю, хто вони, і вони – що слідкують за мною. Я з ними просидів в сквері на лавці, ходив в їдальню перекусити. Від’їжджаючи, я їм сказав: «Як наступного разу я буду в Москві, то ви вже за мною ходіть, бо ми вже ніби знайомі, а зі знайомими легше». Вони мене провели до самого поїзда. Подав він мені валізу. І я поїхав.

Читайте також: Далекосхідна місія. Боротьба ОУН за Зелений Клин

У Лариси Богораз завжди хтось ночував, щоб не лишати її саму. Бо в будь-який момент її могли забрати. І Дремлюга того дня випадково зайшов. Так, Алексєєва в неї ночувала іноді, Дремлюга, ще хтось… Вони, взагалі, намагалися триматися купи, щоб було кому повідомити в разі чого. Дремлюга тоді якраз ночував, чергував так би мовити.

Я сів у плацкартний вагон, починаю розмовляти. Попутник мій виявився українцем-залізничником. З Івано-Франківська. У нього квиток безплатний, і він до знайомого приїхав. Він здогадався, що я звідти. Розказав мені, що знав Горбового. Я розповів, що їду до мами, сестри у Львів.

Прізвище я не називав. А додому я вже подав телеграму.

І коли я йшов до вагону-ресторану за водою, я побачив одного чоловіка, який курив у тамбурі. Я був напружений, готовий до всього, як хижий звір, готовий до нападу. Тому зрозумів, що й тут слідкують. Повернувся. Я ліг спати. Змучений був, заснув. Вже вранці мене розбудив міліціонер. Я глянув, що вже ми в Конотопі. Відвели мене у відділок, обшукали. Каже: «Ви не маєте права знаходитись в Україні». Я пояснив, в чому справа, що їду лише відвідати матір. За якийсь час з’явився неприємний тип в цивільному. Представився, що він уповноважений КГБ місцевого, і знову теж.

Напосіли на мене, щоб я їхав назад в Росію. Ну, що робити. Кажу, добре. Віддали мені речі. Пішов я за квитком. Нараз до мене підходить той, з райвідділку міліції. І каже, що мене супроводжуватиме до самого місця призначення один товариш.

А повинен сказати, що як я від’їжджав з Мордовії, капітан Анєнков, начальник табору мене попередив, що якщо я не поїду за призначенням, у Нальчик, то доставлять мене під конвоєм. Я тоді на це не звернув уваги. А тепер я побачив, що то за «товариш». Це був той, що курив у тамбурі. Він мені представився: старший лейтенант міліції Фоменко. Ну поїзда чекати – до вечора. І ми пішли бродити по місту. Перекусили. Походили по Конотопу. Увечері ми сіли на поїзд, поїхали на Курськ. У Воронежі пересіли, поїхали до Ростова. Ми з ним розговорилися. Він навіть мене спитав: «Ну, а якщо ви візьмете владу, то що ви робитимете?» І ми з ним досить доброзичливо розмовляли, так доїхали до Нальчика. Там він сказав, що піде в готель, а мені запропонував взяти таксі, щоб містом не шукати адресу, а наступного ранку, о 10-й годині, призначив мені зустріч біля міського відділку міліції.

Приїхав я до тітки, а дома якраз їх не було. Були сусіди. У тітки була «времянка»: дві кімнати й кухня. А в самому будинку жили господарі: заступник директора меблевої фабрики з дружиною – секретар облради профспілок. Вона мене добре зустріла, приготувала мені ванну, напоїла чаєм. Я подробиць не розповідав, сказав лише, що приїхав з Мордовії, електрик.

Пасажирам сказали, що затримали небезпечного кримінального злочинця за вбивство.

Тут і тітка прийшла. А вона вже отримала повідомлення зі Львова на телефонні переговори. Ми поговорили. Наступного дня ми пішли на пошту. Мама розказала, що вони мене чекали, але до них підійшов той залізничник, попутник мій з поїзда, і розповів всі події. Пасажирам сказали, що затримали небезпечного кримінального злочинця за вбивство. Я заспокоїв маму і сестру. А ще я пішов в міліцію, на прийом до начальника міліції. Послали мене до заступника начальника міліції для прописки і на отримання паспорта. Я подав документи на паспорт. З тим супроводжуючим ми добре розпрощалися, випили пива. Він мені сказав напутнє слово, щоб я не зв’язувався з кабардинцями. У нього було упереджене ставлення до кавказців.

А якраз перед тим вийшов закон про нагляд. Всі рецидивісти, які звільнялися, йшли обов’язково під нагляд. Нагляд давався на шість місяців і так далі, але не більше трьох років. Але після шести місяців нагляд знімався. Я дістав той нагляд, і тому мене мусили вже прописати. Справа з паспортом затягувалася, бо в мене подвійне прізвище було: Шухевич-Березинський. А для того, щоб дати нагляд, потрібно було, щоб прийшли документи з табору і т.д.

Мама мені сказала, що приїде. І невдовзі приїхала до мене, побула в Нальчику. Сестра тільки-но народила дитину і тому не могла приїхати.

І от в листопаді мене викликають в міліцію. Прийшли документи з Мордовії, і вони вже мають давати мені нагляд. Від пів дев’ятої вечора до шостої ранку я не маю права виходити з дому. Крім робочих часів. І двічі на місяць відмічатися в міліції. От вже кінчаються ті шість місяців. Я приходжу о пів на дев’яту додому, там такий начальник Георгадзе був, бачу: міліція. Говорять з господинею. Я пройшов до себе. На другий день заходить господиня і каже, що міліція питала за мене. Але вони так і не зайшли до мене. Господині вони розповіли, що я відсидів 25 років. Господиня не дуже повірила, бо мені на той час було 35 років.

Читайте також: Юрій Шухевич. In memoriam

Господиня виявилася дуже порядною людиною, вона мені сказала, що прописуватися в гуртожитку мені не радить, бо там будуть мені підсовувати всякі провокації. Прописався я таки в гуртожитку, бо ніде було, але попередив у міліції, що живу у тітки. Вони погодились. Але потім я перепрописався на приватну хату. У мене була розмова в міліції. Вони мені записали, що я порушив режим, що спізнився додому, і дають мені нових шість місяців нагляду. І цього разу вже мені заборонили відвідувати всі громадські місця: кінотеатри, стадіони, ресторани і т.п., і вдома я вже мав бути о восьмій вечора.

Відбув я і тих шість місяців. І мене викликають в міліцію. Написали офіційний документ про зняття нагляду. А то до цього я не мав права навіть за межі міста виїхати. Правда, пару разів було в мене таке. Маму зустрічав, вона ще раз приїжджала. То їздив в аеропорт в Мінеральні Води. Писав заяву, мені дозволили. Концерти якісь там були – теж писав заяву про дозвіл. В грудні 1969-му році я вирішив їхати до Львова. А на той час я працював електриком на заводі залізобетонних конструкцій. І це була моя перша відпустка. Платня тут була краща, ніж на меблевому.

Я хотів потрапити до Львова якраз на Різдвяні свята. А за той час я одружився. Моя дружина працювала фельдшером у місцевій лікарні. Це донька того господаря, де моя тітка знімала квартиру. До Львова я приїхав один перед самим Новим роком. Перші мої відвідини були пані Ольги Горинь. Вона знала, що я сидів з Михайлом, а тут і Богдан вернувся. На той час «шістдесятники» отримали малі вироки. Найбільше дістав Мороз, а Михайло Горинь – 6 років, а Заливаха – 5 років, а то все по три, два роки.

Я переговорив з п. Олею, а вона мене запросила на Новий рік, і вона мене 31 грудня 1969-го року привела на вул. Спокійну, 13, в хату Чорновола. Його тоді вдома не було, був десь на метеостанції. Але там тоді зібралося багато: і Шабатура, і Михайло Косів, і Кендзьор, здається, і ще багато людей з тих, які у 80-х роках знову сіли. І так я ввійшов в те коло.

Хата, де жили Чорноволи, належала батькові Олени Антонів. Там було три кімнати прохідні: спальня, кабінет і вітальня.

Вони вже про мене чули. У тій хаті ще жив батько Олени, Тимофій Антонів. У нього була дуже розкішна бібліотека, історичних видань багато. Він був працьовитий, свідомий, колишній вчитель, сподвижник, і весь віддавався тій справі. Це був його будинок і невеликий садочок. От така була хата, де мешкав Чорновіл. А він на той час відсидів пару років, за ст. «антирадянська агітація», але не ту, що нам давали, а стаття нова – не просто «без цели подрыва», а «распространение слухов, порочащих существующий строй без цели подрыва». Він дістав два роки і перебував десь у Вінниці. На той час він вже був удома, але працював на метеостанції в Карпатах. Потім Оленка Антонів мене познайомила з Калинцями, Шереметєвою та ін. Оце було моє коло знайомств. Я відбув Різдво, колядував, мені було цікаво з тими людьми. Але в мене з часом не дуже було, бо я мав відвідати багатьох родичів і знайомих, яких не бачив багато років. Час був надзвичайно заповнений. Потім я ще взяв лікарняний і продовжив відпустку. І в Нальчик приїхав вже десь в кінці січня.

З Чорноволом я таки побачився, як він приїхав.

З Чорноволом я таки побачився, як він приїхав. Я з ним переговорив. Розмови були загальні. А з Горинем також зустрічався, Іваном Гелем. Гевриш влаштувався в Смоленську, вчився на стоматолога.

Я повернувся до Нальчика, працював. У мене народився син, потім ще за рік народилася донька. В 70-му році літом я приїхав до Львова. Я тоді хотів до Одеси, відвідати Караванську. Але тоді якраз почалася епідемія холери. Ми називали це тоді «холерно-ювілейний рік». Бо це якраз був рік 100-річчя Леніна. Одеса була закрита. Правда Караванська приїжджала до Нальчика, десь весною 1970 р. Була два дні.

Я взяв квиток до Києва, був у п. Оксани Мешко в гостях. Я листувався зрідка з її сином, Олесем. Він чув про мене і написав в Нальчик. Він присилав деяку літературу. Я приїхав і потрапив на його весілля. А звідти поїхав до Львова. У Львові я зустрівся з Морозом. Мороз звільнився після 5 років відсидки. В 1970 р. я зустрічався й з Чорноволом, він вже змінив місце праці – працював вагарем на залізниці. Якраз, коли я прийшов, то він одну з праць Мороза редагував. Тоді Мороз мені дав свою працю «Мойсей і Натан». Я попросив її перекласти. А я тоді приїхав на Різдво охрестити свого сина. Це вже в 1971 р. Прилетіла Ніна Караванська, яка була хрещеною мого сина. Я поїхав назад з дружиною до Нальчика. У Львові я був ще один раз, у жовтні 1971 р., і це був день народження моєї сестри, я постарався відпустку підтягнути до того дня. Це був мій останній приїзд до Львова. Одночасно цей приїзд був пов’язаний з ось чим. Тут приїхав з Польщі один чоловік. Він був родичем. Мамина сестра вийшла заміж за Пачовського, сина письменника Василя Пачовського, який тут колись мешкав. Він у Польщі працював у міністерстві промисловості і по лінії Ради економічної взаємодопомоги їздив за кордон часто. І сюди, в Союз. Прізвище його Томашівський, привіз деякі речі з Заходу. Зокрема, оунівську літературу, познайомив мене з нею. Оповідав про деякі події західні. Пройшло вже багато років і нараз тут справа ця вилізла. Назву мала «Бумеранг». Томашівський вже на той час був покійний. Вони пришили, що Томашівський був зв’язуючою ланкою між Заходом і Україною. Чи це було так чи ні, не знаю.

Читайте також: За Україну, за Естонію. Незвичайна біографія 28 ОМБр ім. Лицарів Зимового походу

А потім в газеті було написано, що я його інструктував, що давав йому інформацію і т.д. Це був жовтень 1971-го року. А про той «Бумеранг» писалося в пресі десь уже в 1980-х роках. А чи, може, й у 1986-му, коли вже Горбачов був. А моя сестра також присутня була, ми посиділи за столом, випили кави. Трохи пополітикували, в межах загальної інформації. І от, коли я повернувся до Нальчика, приїхала в Нальчик Ніна Караванська. Вона боялася, що її в Україні посадять. І мала намір помінятися на Москву, навіть знайшла вже собі варіант з якоюсь ветераншею війни. Але я її умовив переїхати до Нальчика. Приїхала, прощупала той ґрунт. Влаштувалась в медучилище на роботу, бактеріологом. Але поки вона міняла хату, переїжджала, час затягнувся, і вона жила в мене. На той час я вже переклав «Мойсея і Натана» на російську мову. Почав його давати читати кабардинцям, молодій інтелігенції, студентам. На той час, як приїхала Караванська, я почав писати свої роздуми. І трапився нещасливий випадок. Писав я, коли був на роботі в другу зміну. Я працював електриком позмінно. І там я міг спокійно писати. Іноді писав вдома. Тут я писав вдома. І тут якраз мали переїжджати на іншу квартиру вже. Я з малим, бо дружина з малою були в лікарні – мала захворіла. І тут ранком постукали, голос Ніни Антонівни. А за спиною в неї кагебісти. Ввійшли й ордер на обшук і на арешт Караванської. Одеська прокуратура і слідчий з Одеси, і пару чоловік з Києва, був навіть той Рубан. Робили обшук, а в мене мої записи в курточці. А вони на мій одяг повісили свій. Я хотів непомітно витягти, забігти в туалет і спалити. Я так і не зміг дістати зошита. Витягли вони той зошит. Приклали до того всього, що вилучили. І тут же забрали її. Відвезли в Мінеральні Води, а звідти літаком військовим до Одеси. Там розпочалось слідство. Це було 6 грудня 1971 року. Потім за якийсь час появився слідчий КГБ, мене викликали на допит по справі того зошита. Зробили експертизу і 14 лютого 1972 року прийшли за мною.

Ішлося про потребу праці серед молоді, серед військових, про видання газети чи журналу ідейного характеру.

В тому зошиті були мої «Роздуми вголос». Мали такий підзаголовок «Тези для дискусії». Дав характеристику тому ладові 60-х років і писав, що потрібно переходити до вищих організаційних реформ. Я тоді й не знав про Національний фронт. Але пізніше, як я дізнався, це була організація без організації, без вертикалів. В якійсь мірі на мене вплинула організація «Ісполком народної волі». Тут ішлося про такий спосіб організації. Ішлося про потребу праці серед молоді, серед військових, про видання газети чи журналу ідейного характеру. Робота була не завершена. В кінці я задумував написати деякі деталі про роботу серед різних категорій населення. Але це не було ще написано. Серед релігійних груп, національних груп.

14 лютого мене арештували. Місцеве КГБ. Прокурор Кабардино-Балкарії Ансоков. Почалося слідство. Було ще вилучено ту поему Мороза, збірник віршів Миколи Холодного, декларація прав людини, історичний польський журнал, де був вміщений нарис про історію ОУН. І тому, що при поясненні сказав, що я все те десь переписав на Україні, то оскільки злочин скоєно на Україні, мене повезли до Києва. Знову експертиза, слідство. Слідство вів такий Караванов. До цього я його не бачив. Я сподівався, що мене до Львова повезуть.

А під час прогулянок я дізнався, що тут і Стус, і ще дехто. Тут я декого і пізнав. А я вже знав, що Чорновіл, Калинець Ірина арештовані вже. Вони були арештовані 12 січня, а я в лютому. І мені написали. Шереметьєва Люда написала мені, і ще дехто. В тюрмі я дізнався, що Зеня Франко написала про своє каяття. А десь в травні 1971 року з’явилася її стаття в «Радянській Україні», де вона розкаювалася у своїй націоналістичній діяльності. То мені було трошки неприємно. В чому їй каятися? Ще там якийсь викладач хімії каявся. Тоді мене знову повезли в Нальчик. Там вів слідство підполковник, кабардинець. Між іншим, кабардинці до мене чомусь дуже добре ставились. І слідчі, і начальник в’язниці Канкулов. Я сидів там в загальній камері з кримінальними злочинцями. Там не було у місцевого КГБ своєї в’язниці. Я в них взагалі був король. Вони розповідали мені про свої злочини, а я був ніби консультантом, що їм говорити на слідстві, з юридичних питань, з практичних. Вони мені казали: «Юра, зачем ты связался с этой политикой? Если бы ты пошел по нашей линии, вот бы ты дела творил!»

Читайте також: Зметені вихором революції

А коли вже настали інші часи, то я собі й подумав: а дійсно, якби я пішов тим шляхом, то я сьогодні міг би посперечатися з тими авторитетними людьми.

Мене судили в Нальчику. Суддя був татарином, людина зла, в’їдлива, неприємна. Потім виявилося, що цей суддя – член Верховного суду Кабардино-Балкарії, за німців працював якимось секретарем чи що, його не судили за співпрацю з німцями, але вигнали з роботи. Пішов він на пенсію, і мені було би цікаво побачитися з ним після того. Суд був 8 вересня 1972 року. Після того я сидів в камері і написав касаційну скаргу. І задумав я відновити і завершити свої «Роздуми вголос». А коли я знайомився зі справою, там було дуже добре віддруковано мою роботу в перекладі на російську мову. І я трохи тоді встиг зконспектувати. А слідчий не дивився, що я там пишу. Каже: «Що ти там виписуєш, думаєш цілу промову казатимеш?»

На суді я пробував передати на волю свої конспекти. Але конвой у мене забрав. Я звернувся до судді, мовляв, зробив виписки зі справи, а конвой забрав. Суддя розпорядився, щоб віддали. Я тоді передав. Мене засудили. Прийшла на побачення моя дружина з сином. Ми розмовляємо за столом. Я взяв сина на коліна, а він був у комбінезоні. Я й засунув у той комбінезон. Так дружина й винесла. Але коли вона пересилала у Львів у коробці з цукерками, то той зошит вилучили. Я знав, що мені за те нічого не буде. Тим більше, що зворотню адресу вона написала якусь вигадану. Так воно й не дійшло. Дали мені 10 років ув’язнення в таборах особливого режиму. Я був визнаний особливо небезпечним рецидивістом. І п’ять років заслання. Вирок потім мені в касаційному порядку затвердили, і я їду. По етапу приїхав у Мордовію. Березень. В Потьмі на пересилці сиджу. В табір не відправляють. За деякий час приходить конвой і мене викликають. Начальником конвою був такий Орлов. Прапорщик. А один з конвоїрів мені тихенько й каже: «Тебе знову судитимуть». А річ в тім, що поки я чекав розгляду касаційної скарги, то написав про всі ті судові порушення, наприклад, про ті заліки, яким дали зворотну силу, що в людей пропали. І ще інші приклади, як судять несправедливо, як підтасовуються факти. Я звернувся до ряду міжнародних організацій.

 

Наступну частину розмови з Юрієм Шухевичем читайте незабаром на сайті Тижня

Позначки:
98