Від Польщі до Аргентини. Як прибічники Павла Скоропадського збудували міжнародну гетьманську мережу

Історія
23 Вересня 2022, 14:32

Поразка національно-визвольних змагань 1917-1920 років не зупинила пошуків українськими діячами шляхів відновлення соборної і самостійної України. Для державницької думки української еміграції у Західній Європі, Канаді, США, а згодом – Латинській Америці і на західноукраїнських землях характерним стало посилення монархізму. Іван Лисяк-Рудницький констатував той парадоксальний факт, що з чотирьох основних напрямків політичної думки (народництво, консерватизм, націоналізм і комунізм) саме консерватизм, «найслабший і найменше підтримуваний у масах, зробив найбільший інтелектуальний внесок протягом нинішнього століття». Цей напрямок був пов’язаний з ім’ям відомого українського історика, політика, мислителя В’ячеслава Липинського (1882–1931). Без об’єднавчого центру, без загально визнаного авторитету, на його переконання, існувала гостра небезпека, що ворожі одне одному політичні рухи і суспільні сили можуть розвалити державу на окремі частини. Лише монарх міг стати запорукою єдності держави і гарантом її цілісності. Він уособлює державу і є її найвищим символом. «При монархії, – підкреслював Липинський, – найвище місце репрезентації держави зайняте раз і назавжди гетьманом. Ніхто з монархістів на це найвище місце претендувати не може». Ідеолог гетьманського руху не був прихильником абсолютної монархії. Він обстоював ідею конституційної монархії – «законом обмеженої і законом обмежуючої» – і доводив, що Гетьманщина XVII–XVIII століть еволюціонувала саме в цьому напрямі.

Заснування у Відні навесні 1920 року з ініціативи Дмитра Дорошенка, Миколи Кочубея, В’ячеслава Липинського, Адама Монтрезора, Людвіга Сідлецького, Михайла Тимофіїва та Сергія Шемета Українського союзу хліборобів-державників (УСХД) поклало початок організованому українському монархічному (гетьманському) руху. Статут і регламент УСХД були розроблені Липинським і ухвалені в січні 1921 року Зміст політичної програми УСХД була викладена в його праці «Листи до братів-хліборобів». Протягом 1920‒1925 років у Відні Липинський редагував друкований орган УСХД – «Хліборобська Україна». Діяльність союзу була спрямована на втілення в життя концепції трудової класократичної монархії в Україні й базувалася на принципах: 1) персоніфікації особи гетьмана як дідичного монарха; 2) класократичній структурі побудови майбутнього українського суспільства; 3) державно-територіального об’єднання населення України; 4) політичного і релігійного плюралізму. На чолі УСХД постала Рада присяжних під головуванням Липинського. До складу присяжних входив і гетьман Павло Скоропадський, який нарівні з усіма членами ради підпорядковувався її рішенням.

Важливим питанням, що одразу ж постало перед засновниками УСХД і стосувалось як ідейно-політичних засад, так й організації українського монархізму, було питання династії. При його вирішенні Липинський вважав, що обрання на еміграції нового гетьмана як голови української монархічної держави не є доцільним, оскільки державу ще потрібно було завоювати. Разом з тим, до повернення в Україну потрібно було персоніфікувати ідею української дідичної (спадкової) монархії в особі, яка б стала її символом та єдності монархічної організації.

 

Експансія у Європі

Одночасно зі створенням Українського союзу хліборобів-державників у європейських країнах, де були численними українські еміграційні громади, починали формуватися гетьманські організації. Одну з перших засновано у Варшаві – «Союз хліборобів України», який від самого початку свого існування оголосив про свій зв’язок з УСХД. Навесні 1921 року організація хліборобів-католиків з України, відновлена на еміграції в Польщі, також «заявила себе солідарною з ідеєю єдиного хліборобського фронту» і через своїх уповноважених С. Підгорського і Станіслава Горватта нав’язала зносини з УСХД та іншими хліборобськими групами за кордоном. Організація підтримала дідичну монархію у традиційній для України формі Гетьманату. «Тільки дідичне Гетьманство з усталеною конституцією утворить можливості найбільшого розвитку Української Держави і української національної культури», – наголошувалось у відозві союзу.

Починаючи з 1921 року гетьманські осередки з’явилися в Болгарії, Чехословаччині, Сербії та Естонії. Зокрема, «Союз хліборобів» у Сербії на чолі з П. Мацьком об’єднав переважно колишніх українських військовополонених.

 

Читайте також: Альтернативи 1918 року

 

Гетьманці також намагалися розбудувати осередки за рахунок прихильників гетьмана Скоропадського у таборах для інтернованих вояків-українців у Болгарії та Туреччині. З переїздом із Польщі до Румунії одного з впливових діячів «Союзу хліборобів України» Андрія Білопольського, заснований у Бухаресті «Союз хліборобів і промисловців України» зміг більш тісно координувати свою діяльність з УСХД. Основну частину членів цієї гетьманської організації складали українські емігранти з Херсонщини й Таврії. До квітня 1921 року головний осередок союзу знаходився в Кишиневі, а потім пермістився до Бухареста. Союз поповнився насамперед за рахунок старшин і вояків з армії Врангеля та колишніх вояків Сердюцької дивізії.

26 травня 1921 року українські гетьманці в Естонії звернулися до УСХД з проханням надіслати статутні документи для оформлення місцевої гетьманської організації. Ініціаторами її створення виступили провідники комітету українських емігрантів у Ревелі: відомий український громадський діяч в Естонії, інженер В. Потоцький та земський діяч, учений-агроном Г. Гаркушенко. У своєму зверненні до УСХД ініціатори зазначали, що гетьманська ідеологія викликала також зацікавлення в українських громадах Нарви та Юр’єва.

 

 

4–8 червня 1922 року у помешканні Липинського в Райхенау в Австрії за участі гетьмана Скоропадського відбулась нарада членів українських хліборобських організацій, у якій, крім УСХД, осередків «Союзу хліборобів України» в Німеччині, Румунії та групи українських хліборобів у Болгарії, взяли участь представники «Союзу хліборобів України» в Польщі. Учасники зібрання створили виконавчий орган гетьманського руху – Центральну управу об’єднаних хліборобських організацій (з 1927 року – Гетьманська управа) на чолі з Іваном Леонтовичем та секретарем Сергієм Шеметом.

У Чехословаччині гетьманська організація «Український стяг» на чолі з Й. Мельником у 1925 р. об’єднала емігрантів-монархістів з Наддніпрянської України. Вона діяла спільно з «Групою гетьманців у Празі» на чолі з О. Шаповалом та Б. Гомзиним. Гетьманська організація була створена також у Франції – Союз Українських хліборобів. В Англії, зокрема, у 1932–1934 рр. гетьманський осередок видавав інформаційний бюлетень англійською мовою «Investigator».

 

По той бік Атлантики

Починаючи з середини 1920-х років склад гетьманського руху суттєво зміцнився за рахунок Січових організацій США й Канади, які прийняли гетьманську ідеологію. Задовго до Першої світової війни до США приїздили українські емігранти, переважна більшість яких були переселенцями зі Східної Галичини. Ще в рідному краї їх об’єднувала діяльність в осередках спортивно-патріотичної організації «Січ», яку заснував Кирило Трильовський у 1900 році. Організація розпочинала свою працю під впливом Української радикальної партії Галичини. Виїхавши до Північної Америки, емігранти із західноукраїнських земель через брак новостворених там національних політичних громад почали об’єднуватися в окремі Січові організації. Коли після закінчення Першої світової війни до США та Канади докотилася нова хвиля української еміграції, Січові організації, або Січі, стали найбільш масовою національною політичною силою. Адже нове поповнення відбувалося переважно за рахунок колишніх вояків Української Галицької армії, Дієвої армії УНР, Армії Української Держави.

 

 

Якщо на українських теренах ці організації мали напіввійськовий характер, то з масовим переселенням колишніх вояків Січі перетворилися фактично на військово-патріотичні осередки у всіх містах, де була потужною українська еміграція. Так, у штаті Мічиґан найбільш чисельною Січ була в Детройті, де в 1923 році налічувалося п’ять сотень членів. Головна централь Січей розташовувалася в Чикаґо. Її Головним отаманом був обраний відомий український громадсько-політичний діяч, за фахом – лікар Степан Гриневецький (1877–1942). Організаційно Січі ділилися на шість округ з центрами у Філадельфії, Чикаґо, Нью-Йорку, Клівленді, Детройті, Пітсбургу, на чолі яких були окружні отамани. Організація видавала часопис «Січові вісти» – двотижневик, який виходив у 1918–1923 роках у Нью-Йорку, з 1924 році – у Чикаґо під назвою «Січ».

Влітку 1922 року за дорученням екзильного уряду Євгена Петрушевича з Відня до Канади виїхав Осип Назарук для організації збору коштів між канадськими українцями. На той час Назарук уже був перейнятий ідеями. Липинського і значною мірою сприяв посиленню гетьманського руху на теренах США й Канади. У 1924 році Січова організація пройшла швидку й радикальну трансформацію. На V з’їзді Січей 30–31 травня 1924 року було прийнято новий статут, скасовано в організації виборність, яку було замінено принципом призначення проводу організації керівництвом гетьманського руху. На початку листопада 1924 року американські Січі остаточно перейшли на гетьманські позиції, визнавши верховенство над собою Павла Скоропадського як законного гетьмана України.

 

 

Аналогічні процеси відбувалися і в Січових організаціях у Канаді, де на зміну ліворадикальним ідеям прийшла гетьманська ідеологія. «Канадійська Організація Січових Стрільців» на з’їзді українців Східної Канади в Торонто 25 травня 1924 року обрала Головним старшиною Володимира Босого. 2 листопада 1924 року в Детройті було підписано Грамоту Злуки обох Січових організацій з осідком у Чикаґо. Документ підписали Гриневецький і Босий. Із цього моменту Канадська Січ прийняла назву «Січова Організація Українців Области Канади», а Босого призначено Головним обозним.

У 1934 році Січові організації в США та Канаді перейменовуються у Союз гетьманців-державників Північної Америки і Канади, а також засновуються нові гетьманські організації – організація Українських Робітників-Класократів у Канаді та Союз Гетьманців-Державників Плуга і Меча в Аргентині. Українські монархічні організації, на відміну від інших українських політичних угруповань, перебували на легальному становищі й не вступали жодним чином у конфронтацію з урядовими чиновниками в країнах своєї присутності, попри зміни політичної влади.

 

На галицьких та волинських теренах

Антипольські настрої у галицькому суспільстві, зневіра в можливості Державного центру під проводом Петрушевича здійснити реальні кроки до відновлення самостійної України, скептичне ставлення до УНРівського руху багатьох галицьких політиків, а також усвідомлення на цьому тлі позитивного досвіду державотворення за доби Скоропадського пожвавили розвиток прогетьманських настроїв у Галичині. Основними осередками діяльності гетьманських організацій на галицьких землях стали Львів та Перемишль. Формування галицької гетьманської групи, яка дістала назву Організації галицької гетьмансько-монархічної інтелігенції, розпочалося у 1926 р. До її складу належали переважно українські вчені, творча інтелігенція та представники дрібної шляхти, зокрема, М. Кордуба, І. Кревецький, І. Крип’якевич, І. Гладилович та інші.

 

Читайте також: Операція «Федерація з Росією» гетьмана Скоропадського

 

Дещо згодом була сформована гетьманська організація й на Волині. У січні 1931 р. у Варшаві була заснована місцева організація Українського союзу хліборобів-державників, яка об’єднала гетьманців Польщі. До її складу увійшли А. Монтрезор, Є. Томашівський, Л. Сідлецький, В. Моісеєнко та ін. Тривалий час радянська та українська народницька історіографія прагнули применшити значення гетьманського руху, його вплив у колах політичної еміграції з України. Однак та обставина, що польські військові спецслужби проводили активну розробку діяльності його провідників та провідних членів на теренах Західної Європи, яскраво засвідчує протилежне. Так, у документах польської військової спецслужби («dwójki») неабияка увага приділена ідеологу українського монархізму Липинському та Скоропадському як персоніфікатору гетьманської ідеї. Розвідники насамперед вивчали політичні зв’язки й контакти обох діячів, а також ступінь зростання популярності гетьмана протягом 1920–1930-х років; зв’язкам гетьмана з військовими та політичними колами Німеччини, зокрема генералом Вільгельмом Ґренером. Окремо були виділені Берлін та міста у ЧСР, де мешкали відомі українські військові діячі – генерали М. Омелянович-Павленко (старший), В. Білоус-Савченко та В. Петрів. Під увагою «dwójki» опинився також процес створення за сприяння урядових чиновників Німеччини Українського наукового інституту в Берліні (УНІ-Б), заснованого у 1926 року гетьманцями. З певним занепокоєнням польські спецслужби зустріли видання «Військового вісника» – часопису, який видавався під егідою інституту, і заразом оцінювалася можливість створення при УНІ-Б військових студій.

Вивчаючи розвиток гетьманських організацій в Америці, польська розвідка робила наголос на Січових організаціях, чисельність членів в яких вона оцінювали у 25 тисяч чоловік. За інформацією «dwójki», вони були добре організовані й мали солідне фінансування. Часопис «Січ», який видавався в Чикаґо, передплачували українські організації різного політичного спрямування, і він мав доволі значне поширення у Східній Галичині. Гетьманський центр у Празі «dwójkа» характеризувала як «дуже добре організований» українською військовою елітою на чолі з генералом Михайлом Омеляновичем-Павленком. Його чисельність становила 200 чоловік. Інший осередок у ЧСР – Союз хліборобів-гетьманців Підкарпатської України – за тим самим джерелом налічував близько 500 чоловік. Його очолював Василь Мурашко. Характеризуючи прихильників гетьманської ідеї на території Східної Галичини у складі Польщі, те саме джерело констатувало «велику симпатію… до Скоропадського шляхти, землевласників та обивателів земських, які мають маєтки на території українській, що належить до Польщі». Вказували також на симпатію до гетьманського руху з боку греко-католицьких діячів, і насамперед митрополита Андрея Шептицького. Незважаючи на те, що гетьману не вдалося за сприяння останнього налагодити контакти з Ватиканом, «dwójkа» не виключала такої можливості в близькому майбутньому.

 

Спроби реорганізації

Вже до середини 1920-х років Павло Скоропадський зайняв у гетьманському таборі української еміграції становище, яке переросло рамки простого символу української монархічної ідеї. Скоропадський почав сприйматися серед більшості українських монархістів як єдиний претендент на гетьмана майбутньої української трудової дідичної монархії. До певної міри цьому сприяло зростання гетьманських організацій, назва яких ототожнювалась із його іменем як українського монарха. Користуючись посиленням свого авторитету, гетьман не бажав бути обмеженим у владі і прагнув стати реальним керівником гетьманського руху. Таким він фактично і став, коли наприкінці 1929 року перебрав на себе головування в Раді присяжних.

 

 

17 липня 1937 року Скоропадський ліквідував УСХД й у вересні заснував Союз гетьманців-державників (СГД) на принципово нових засадах. Провід нової організації опинився повністю в руках династії Скоропадського. В цей же час все більш помітну роль починає відігравати його син Данило Скоропадський як спадкоємець гетьманської влади. Протягом 1933–1937 років він працював у гетьманському центрі, виконуючи доручення батька з внутрішньої та зовнішньої політики. Під час подорожі до США та Канади (1937 року) він здійснив широку пропагандистсько-політичну акцію серед української еміграції та суттєво збільшив кількість прихильників гетьманського руху. На початку весни 1939 року на доручення батька Данило Скоропадський виїхав до Великобританії, щоби звідти у разі війни керувати гетьманським рухом у Західній Європі. У 1948 році гетьманич очолив верховний провід Союзу гетьманців-державників (СГД), а у 1949 році був обраний почесним головою Союзу українців Великобританії. Смерть Данила Скоропадського у молодому віці за нез’ясованих обставин дає підставити для підозр, що він став черговою жертвою Москви, як Євген Коновалець, Роман Шухевич, Степан Бандера.

Після смерті гетьманича Данила у 1957 році, згідно з «Актами про дідичність Гетьманської влади та порядок правопреємства в нашому Роді на принципі старшинства», старша донька гетьмана Павла Скоропадського – Марія (у заміжжі – Монтрезор) очолювала гетьманський рух та його політичну структуру – Союз гетьманців-державників. Після її відходу у Вічність у 1959 році керівництво гетьманським рухом перебрала Єлизавета Скоропадська (у заміжжі – Скоропадська-Кужім, 1899‒1976).

93