Ярослав Тинченко історик і журналіст, заступник директора з наукової роботи Національного військово-історичного музею України

Юрій Шухевич: «Але знаєте чим я в’язниці завдячую, в тому числі й Верхньоуральській? Прекрасна бібліотека» (частина ІІ)

Історія
29 Листопада 2022, 19:51

Продовження. Першу частину розмови з Юрієм Шухевичем читайте за посиланням

 

– Ви не намагалися розпитати у слідчих про обставини смерті батька?

– По-перше, обставини смерті батька вони би мені не розказали, самі розумієте. Крім того, мене відразу зі Львова забрали, а в Києві мене довго взагалі не викликали, і я вже змирився, і не розпитував. Після оголошення вироку мене одразу на другий же день забрали на етап, і спецконвой мене повіз до Верхньоуральську. Ви розумієте, спецконвой і пару солдат, які везли мене у вагоні в окремому купе. Разом зі мною їхав такий собі Станіслав Конашевський, поляк, він говорив, що він переправляв десь на Захід якісь мистецькі цінності. Мене, правда, здивувало, чому його видали в СРСР, бо його там арештували. Я вже потім довідався, що пан Стась Конаш-Конажевський був Василем Конашевським і що в нього була зв’язкова хата десь там в Катовіцах чи що. І як ішли на захід, то проходили через його хату. Він був пов’язаний з мельниківцями. Він дуже гарно малював. Отримав мистецьку освіту.

– Ви знаєте про те, що сталося із тілом Вашого батька?

– Ні. Не знаю. Чутки ходили, що він нібито захоронений на подвір’ї в’язничному, і що вивезли десь за Львів і таємно поховали, і про те, що вивезли до Києва на якісь там опізнання чи що, і що нібито кинули у яму з негашеним вапном…

У Москві не завозили навіть у місцеву в’язницю. Привезли до Челябінська, потім у Верхньоуральськ, містечко забуте, як у «Капітанській дочці» така крєпость, нічого там, крім спиртзаводу, не було. Залізниця за 50 км. Ніякої промисловості, але була в’язниця, побудована ще за часів Першої світової війни, до революції. Людей там багато не було. Знаєте, після карантину, з нами ще приїхала одна жінка. Вона сама з Москви, прізвище її Данкевич. Батько – викладач університету, з хімії. Вона вийшла заміж за якогось американця під час війни. Вони вимагали, щоб вона розлучилась, а вона не розлучилась. Вона сиділа з нашими жінками: з Галиною Дідик і з Одаркою Гусак. Кажуть, що вона була дуже гарна жінка, добра, інтелігентна і так далі. І коли вже вона звільнилася, наші жінки з нею листувалися.

– А як її ім’я, і чи потім все ж вона виїхала?

– Анна Данкевич. У мене навіть була її московська адреса. Але, знаєте…

Карантин був два тижні. А потім нас перевели в загальну камеру. Там було, на мій погляд, двоє чи троє цікавих людей. Перший з них Ростов. Звати його Наум Мойсєєвич. Він і Бєлєнький, і Ростов. Він був меншовиком. Сам друкар. Після революції 1905 року був засуджений до каторги. Пробув в Сибіру на каторзі 10 років. Там його якраз догнала революція. Спеціальної освіти не мав, але був начитаний, розумний, знав багатьох діячів і письменників, з ним цікаво було поговорити. Але з другого боку він був обережний, бо необережне слово могло йому дуже багато коштувати. То була післявоєнна чистка, і він був одним із перших, тим більше він був євреєм, а тоді саме почалася кампанія проти космополітів. І повторно брали троцькістів і так далі. Подальшої долі його я не знаю. Звільнитися він мав десь в 57-му році. Коли я з ним сидів, це був 51-й рік. Другий був – Попов, він був працівником Головного політуправління, звали його Михайло, здається, Васильович. Він був парторгом. Командуючим Московської зони оборони, був у свій час партогом при штабі Рокосовського. Такий собі типовий партійний працівник. Був дурний, хоч мав дві вищі освіти. Він мав вищу технічну освіту, а після того вчився в політичній академії. Але крім того, що дурний, був підлим. Якось він був дозволив собі щось сказати про бандерівців і отримав від мене ляпаса. Займався доносами. Після смерті Сталіна, коли Берія став міністром внутрішніх справ, то цей Попов писав йому скарги на наглядачів. І ті врешті йому вчинили провокацію, взяли його напоїли, і той сп’яну чи говорив, чи ні, а наглядачі сказали, що він говорив щось на Сталіна. Посадили його чи в 49-му, чи в 50-му році. Я не знаю, як далі склалася його доля, бо нас розвезли.

Але крім того, що дурний, був підлим. Якось він був дозволив собі щось сказати про бандерівців і отримав від мене ляпаса.

Ще там сидів Хосе Вантімілья. Іспанець, який жив у Франції. Член комуністичної партії. Коли в Іспанії почалася громадянська війна, він поїхав в Іспанію, брав участь у війні. Потім повернувся у Францію, а звідти вже в СРСР, бо тоді багато іспанців їхало сюди. Працював десь в будівельній колоні. Потім війна, їх евакуювали в Алма-Ату. Потім приїхала Долорес Ібарурі, і групу іспанців закинули в Білорусію, очолював її полковник Монахін. Це було в районі Орша, до партизанів. Він воював до 44-го року. Потім він розчарувався в нашій дійсності і прорвався в Французьке посольство, щоб виїхати додому. Але там йому сказали, що допомогти йому не зможуть, бо тільки він подасть заяву, його одразу ж арештують. Потім він поїхав у Литву, де його колишній командир Монахін займав високу посаду, і там шукав зв’язки, щоб нелегально перейти кордон. Це йому не вдалося, він був арештований. В 1947-му році його арештували. А в 1955-му році почали висилати всіх додому. Він виїхав до Франції. В 1956 році він мені написав пару листів, я знав його адресу в Марселі. Але потім мене знову арештували, і то вже наш контакт перервався. Він одружився на австрійці, вони познайомилися, коли він звільнявся, на пересильному пункті. Він мені багато дав для самоосвіти, багато знав, хоча сам був слюсарем чи токарем. Він мав багатий практичний досвід контррозвідки. Я в нього навчився французької й іспанської мови.

Читайте також:   Від ігнорування до упокорення. Як Україна боролася за Крим сто років тому  

Інші люди нецікаві, навіть випадкові. Був такий Микола Суйков. Але мені здається, що він був Зуйков. Він себе вважав фіном, хоча його дід був російським моряком і десь там одружився з фінкою. Він приїхав в Ленінград до сестри, і його арештували як шпигуна. Був ще такий Смірнов, інженер. Був він вкрай нещирий, але це мене дивувало, то тоді люди нечасто говорили відверто. І ще був Іван Калініченко. Герой Радянського Союзу. Сам він з Брянської області. Їх посадили групу з трьох офіцерів. Вчилися вони в академії ім. Фрунзе. Посадили їх за антирадянщину. Очевидно, висловили якесь невдоволення чи що… Він був зі мною в Олександрівському централі, потім нас перевезли в Володимир, і я думаю, що його тоді повинні були звільнити. Він вважав себе несправедливо засудженим і вважав, що його незабаром повинні виправдати.

Потім за якийсь час до нас привезли отця Хмельовського. Він у селі під Львовом був парохом. Колись був директором гімназії. Він був членом УГВР. Знав мого батька, зустрічався з ним. І якось він мені розказав, що чи з архівів, чи то сказав хто йому, що батько похований в Білогорщі. Потім його возили до Москви, його умовляли, щоб він перейшов у православіє, за це обіцяли єпископську митру й навіть вище. Посадили його в 1950-му році, але він не відсидів свого терміну повністю, його звільнили раніше. Він знову приїхав у Вільшани, там жила його сестри дочка, вона вчителювала. Там він і помер. Там і похований. Це була людина дуже інтелігентна, добрий педагог. Я зустрічав його учнів, до речі, Василь Куля – його учень, і про нього дуже добрі згадки і як про священика, і як про педагога.

– А от отой Калініченко, він говорив українською?

– Ні, він сам з Брянщини, але іноді закидав щось українською. Ми з ним не дуже про політику говорили, бо тоді такі часи були. Але він мене іноді застерігав: «Юрко, не заривайся». Я був молодий і не стриманий на язик. Хоча він і сам був тоді ще досить молодий. Він був десь з 20-го року.

Читайте також:   Межі українського світу. Як починалося формування кордонів нашої держави  

Але, якось так було, що тюрма тоді була навіть не заповнена повністю. Але тут десь так літом 1951-го року почали в’язницю заповнювати. Але який контингент був? Почали з таборів брати німців і австрійців. Наша була, як ми її називали, австрійська в’язниця. Було повно австрійців. То були різні люди. Хапали, як ото рибу, таким саком. Були й такі, що вже були потрапили до американців, французів у полон, потім їх звільняли і відправляли додому, а це була совєтська зона. Їх позвинувачували у шпигунстві. Але було видно по них, що це були люди, які не мали найменшого відношення до шпигунства. Був там такий собі хлопець Шмідт. Він був якимсь далеким родичем Гітлера. Вони ніколи з родиною Гітлера не мали ніяких контактів. Він був на кілька років старшим за мене. Тобто якщо мені в 51-му було 18 років, то йому десь 22-23 роки. А в ті часи, коли Гітлер був, то він взагалі ще був хлопчиськом. І таких «злочинців» було дуже й дуже багато. Правда, публіка в основному була нецікава. Але мені на той час все було цікаво.

Був там такий собі хлопець Шмідт. Він був якимсь далеким родичем Гітлера.

Австрійці – інший народ, інші погляди. А був такий італієць Гвартьєро Крістофолет. Журналіст. За політичними переконаннями він був соціаліст, який попав сюди так. Відбувався якийсь Конгрес в Східному Берліні. Як журналіст він подорожував по багатьох країнах. Перебуваючи у ФРН, він почув про цей Конгрес і подався в Східний Берлін. І там його заарештували. Під час звільнення іноземців, його теж звільнили і він поїхав додому. Як всі італійці, він був балакучий, темпераментний. Він багато знав і ми з ним багато говорили на різні теми. Я набирався від багатьох потроху. То були часи досить суворі, голодні. І та тюрма була не така холодна, побутові умови були непогані. Хоча дуже переслідували за контакти.

– А скільки людей було у Вашій камері?

– Я сидів у різних камерах: і у великих, і в невеликих. Сиділи втрьох, вчотирьох, а де то й по двоє сиділи. І якщо особисто когось не знав, то про багатьох чув.

– Як би Ви оцінили чисельність в’язнів у тюрмі в різні часи, і скільки там було австрійців? Були серед них яскраві постаті?

– Я знав такого Віллі Бур’яна. Колишній офіцер, парашутист. Він був переконаний наці. Він те не дуже афішував. І він добре вивчив російську мову. Я йому помагав в цьому, тому у нас були такі контакти. Російську мову, російську історію… Він збирався колись перекладачем бути. Всіх австрійців вивезли після підписання договору, але деяких австрійців вивезли трошки раніше, десь після смерті Сталіна, незадовго… Десь в 1953-му. То він ввійшов в ту першу групу. Ну а більше з австрійців таких і не було, щоб так чимось відзначалися. Тепер щодо в’язнів. В’язниця у Верхньоуральську була не така велика, десь, мабуть, 600-650 чоловік. А австрійців було десь понад 300. І жінки були – австрійки. Тут також сиділи Галина Дідик, Катерина Зарицька, Одарка Гусак. Жінок у нашій в’язниці було десь процентів 10-15.

– А як Ви підтримували зв’язок між собою?

– Листувалися, перестукувалися. Були тоді загальні туалети. Там мали такі двори для прогулянки, в лазні також мали свої таємні місця.

– А як Ви дізналися, що вони приїхали до в’язниці?

– Ви знаєте, сиджу я в камері, нараз поруч сидять жінки. Та й почали перестукуватися. Я добре знав морзянку. Вони й питають: хто там сидить? Ну й кажуть, що от така сидить, і отака… Десь там когось хтось знав… До речі, сиділа в тій камері княгиня Урусова. Так своє прізвище не назвала, але коли я почав вистукувати своє прізвище, то тоді вже вона… А виявляється, що я стукав до них, а від них – то стукала вона… А ми двоє старих морзистів. І вона й каже: «А дайте-но мені Юрка». Я кажу: «А я з вами й говорю», – я зрозумів, що хтось знайомий.

– А звідки Ви морзянку знали?

– Я морзянку знав ще з львівської в’язниці. Мені дівчата перекинули на папірці.

Так ми почали переговорюватися. Вона мені розказала про Білогорщу. Вона то знала зі слів Галини. А потім Галина вже пізніше, у Володимирі, мені написала. І на підставі того, я потім видав «Останній Свідок Білогорщі» зі слів Галини Дідик. І після того, поки ми були в Верхньоуральську, то ми з Даркою контактували: і листувалися, і як мали можливість, то перестукувалися. Потім нас на цьому піймали. І я потрапив до карцеру, і вона… Нас потім поруч в камерах не тримали, але ми тоді зуміли встановити зв’язок. Тоді ж я довідався, що тут є Катруся Зарицька, і Дідик. Зав’язався контакт. Після смерті Сталіна дозволили перші пакунки. І вони вже отримували, бо вони знали куди писати, й до кого. А я ж… Але тут трапилося от що. Ще коли я був, я оповідав вам, коли я ночував у діда, то дізнався, що батькова сестра живе в Джамбульській області. Я пробував писати, але ні один лист не доходив. Та й дозволялося всього два листи на рік. Що ти багато напишеш? А тут нараз помер Сталін, змінився начальник в’язниці. Був такий підполковник непоганий, на жаль, його прізвища не пам’ятаю. А тут прислали Караваєва, така люта бестія. І я попросив, щоб дозволили мені написати. А виявляється, що листи мої не доходили, бо я писав в містечко Мерки, а там була ще й станція Мерки. Я ще зустрівся з одним кримінальним злочинцем, який десь там крутився, і він мені пояснив, що і як. Моя тітка була фельдшером, а ще підробляла в дитячому садочку музичним керівником. І вона прийшла випадково на пошту. А там їй і кажуть: «Наталю Йосипівно, а ваше прізвище Шухевич?» Вона каже: «Так». Так моя тітка довідалася, де я знаходжусь. А тут скоро дозволили перші пакунки. І вона прислала перший пакунок з харчами. Сидів з нами такий Куніцкий. То професор з Москви. Троцькіст. І він сказав, що в Мордовії його жінка сидить. І хтось із хлопців почув, що Шухевич Наталя сидить там. І я в нього попросив поштову скриньку, яка в Мордовії. І мама написала листа. А вже тоді й з сестрою пов’язалися.

Читайте також:   Чи можлива демократія в Росії? Погляд історика  

Моя тітка тільки-но поступила в 40-му році в медінституту. І її тут же у вересні арештували. Багато молоді тоді було арештовано. Ну, на її щастя, її засудили і відправили на теж, вже як почалася війна. Вона опинилася на Уралі, дуже тяжко бідувала. Вона була неповнолітня ще і їй дали п’ять років. Їй дали десять, а потім як неповнолітній по касації – п’ять років. Правда, вона ще тоді й не знала, хто такий Роман Шухевич. Вона відбула 5 років, її привезли до Києва і пропонують, щоб вона співпрацювала з МГБ. Вона на словах погодилася, а сама собі й думає: «Хай мене тільки випустять». Вона вже чула, що в Західній підпілля, УПА широко розгорнула свою діяльність. І той гебіст, що з нею розмовляв, каже: «Пиши розписку». І вона написала. А їй і кажуть: «Поки що побудеш у Києві, а там ми тебе зашлемо в Західну, щоб ти там все розвідувала». А вона тоді ту розписку й порвала. І їй за це знову п’ять років. І заслали в Казахстан. Коли вона була в Казахстані, в 45-му арештували бабуню. І до 1956-го року вони там були в Казахстані. І вже пізніше, коли мене випустили, ми з мамою приїхали до бабуні, бо вона вже себе погано почувала. І вона там і померла. А тітка зараз в Нальчику живе. Тут її не прописували. І в кінці-кінців вона виїхала в Нальчик і там живе.

Кримінальники почали знищувати стукачів, а також знущалися, грабували політичних в’язнів. Доходило до кривавих розправ.

У Верхньоуральську я сидів до весни 1954-го року. Бо цього року нашу тюрму зовсім розформували. Частина їде в Олександрівський централь Курської області. І я серед них. На початку 1954-го року в’язницю нашу розформували взагалі. Там мав прибувати інший контингент. Як я потім довідався, це були люди, які мали в табелі ранг судимості. Тоді було дуже багато засуджених по так званій 59-й статті. Це вважалося ніби бандитизм, а в дійсності це були люди, коли в таборах почали нищити стукачів. Кримінальники почали знищувати стукачів, а також знущалися, грабували політичних в’язнів. Доходило до кривавих розправ. І коли їх почали вже судити, то давали 59-ту статтю. В основному це політичним в’язням вже давали цю статтю. Кримінальним давали вбивство. Власне, для того контингенту вони й звільнили Верхньоуральську в’язницю.

– А у Верхньоуральській тюрмі були кримінальні елементи?

– Ну хіба що зовсім випадково. Був такий Тимофєєв. І він надумав пустити під откос поїзд і його пограбувати. Але це вже підпадало під диверсію. І так він опинився серед нас. Тоді ми не стикалися з цим контингентом. У Володимирі ці кримінальні злочинці вже прийшли пізніше. І на тому кінець Верхньоуральської епопеї. Для мене в усякому випадку.

Що вам сказати про начальників? Тоді, коли я приїхав, начальником був такий собі капітан Волков. Людина, про яку говорили, що до нього тільки до обіду можна було звертатися. Після обіду він був напідпитку. Він практично в справи в’язниці не втручався. При ньому заправляв начальник режиму Караваєв. Він був, як я вже згадував, дуже лютий. Наглядачі були дуже суворі. Жартувати з ними не варто було. Могли в карцер спустити з третього поверху. Побутові умови не були дуже поганими. Сама в’язниця була тепла, суха. Харчування було скромне. Тільки після смерті Сталіна дозволили отримувати посилки ззовні з продуктами харчування. То нам було голодно. Одяг у всіх – однаковий, смугастий. Ми носили такий одяг, як в німецьких таборах – поздовжні смуги. В таборах цього не було, а у тюрмах було так. І номери були. У мене був номер 39. Ми, перебуваючи у в’язниці, не працювали. Але знаєте чим я в’язниці завдячую, в тому числі й Верхньоуральській? Прекрасна бібліотека. Попередні, ще дореволюційні, в’язні залишали після себе чудову літературу. А в тюрмі ж не було цензури. Персонал тюремний був практично без освіти. Там були «Листи Гоголя» (дореволюційне видання), публіцистика Достоєвського, і багато-багато інших книжок, таких, що в публічних бібліотеках радянських знайти було неможливо.

Режим був такий. З 10-ї вечора до 6-ї ранку – сон, і не смій підніматися. Вдень, після 6-ї, лягати було заборонено. У вікно дивитися було заборонено. Два листи на рік. Видавали нам десь 75 рублів, ще сталінських. Махорку, хліб, цукор можна було купити. Коли мене арештували, то у мене були гроші, але мені не давали можливості користуватися ними. Але ми там були дуже дружні. Ми звикли ділитися, бо у німців чи австрійців грошей не було. А тоді вже після смерті Сталіна гроші можна було висилати, крім харчових посилок. То вже було добре.

Читайте також:   Імперія без народу  

Годували нас тричі на день. 300 г хліба зранку, а решта риба, але риба була добра. В обід якийсь борщ, капусняк, каша – перлова, пшоняна, увечері знову черпачок каші. До лазні нас водили раз в 10 днів, на прогулянку – на годину виводили щодня. До туалету – двічі – ранком і ввечері.

У карцері – цементна підлога, неопалюване приміщення. Сидиш там в нижній білизні і курточці тоненькій, черевики, а на ніч давали щит, бо цементна підлога, не ляжеш на неї. То давали дерев’яний щит і бушлат. Холодно, курити не давали, їсти давали в карцері аж на п’яту добу. Хліб давали щоденно і гарячу воду, а гарячу їжу аж на п’ятий день.

– Ви часто потрапляли в карцер?

– Я вам скажу, що я всі рекорди побив. Десь 150 з чимось діб просидів у карцері за три роки. За бійки: один раз за камерну, один раз за наглядача. В камері я зчепився з Поповим. А далі: за перестукування, листування і т.ін. Тоді давали тільки десять діб, це був максимум. А з санкції начальника управління обласного могли дати 20 діб. Але практично 20 діб не давали, бо хто буде звертатись аж до Челябінська за дозволом?

– А через що Ви побилися з наглядачем?

– Був такий Федотов, старший сержант. І я тим чайником в наглядача й пожбурив. На щастя, нікого не ошпарив, але мені тоді добре дали, правду кажучи. Але цей Федотов мене став поважать.

Олександрвіський централ. Везли нас великим етапом, дорогою ми багато зустрічали хлопців з інших таборів, бо це вже був 54-й рік. В таборах почалися страйки, заворушення, свобода. Ми у Верхньоуральську були ізольовані, бо напливу не було. Виїжджали, то у нас була вже весна, а приїхали сюди, тут – ще зима. Ми приїхали і почали бунтувати, щось почали вимагати, викликали начальника управління, нас розмістили у великих камерах по 80-120 чоловік, ми вдихнули вже трохи волі, і почали бунтувати. А після Верхньоуральська Олександрівський централ здався нам забитим краєм, дрімучим і темним, як середньовічна фортеця. Холодна, волога, коридор широчезний, що можна возом проїхати. Пічне опалення. Там, у Верхньоуральську, у нас було центральне опалення. І нам тут почали мстити за той іркутський бунт. В тюрмі, знаєте, як в тюрмі, коли вже попадеш раз, то тобі вже того не простять, і триматимуть до кінця. В Олександрівському централі я жодного разу в карцері не сидів. Тут був старий контингент – троцькісти. Це люди, яких в 37-ому посадили, потім вони були по різних тюрмах: Орлі, Новочеркаськ, тут були в основному з Норильська, але війна, в таборах умови тяжкі. Сиділи по кілька термінів. Повно партійних працівників, різних рівнів. Доносили один на одного. Там десь було 800 чоловік. З них троцькістів 200. Частина була тих, що по 59-й статті. Вони між собою ніколи нічим не ділилися. Почали видавати вже махорку. Мало, правда, десь 4 пачки на місяць. А той не бере, бо не курить. Я кажу йому: «Не будь дурним, бери». Він: «Ні, я державу не буду обдурювати». Суперпатріот. Все це призводило до конфліктів. Це були ще посаджені в 37-му році, але ми їх називали троцькістами. Це несправжні троцькісти. А ще були повторники, яких засуджували по закінченні строку повторно. Один мені розповідав, що слідчий йому зізнався: «Ваш арест зависит и не от вас и не от меня. Есть указание». Контингент паршивий, видатних партійців, військових, революціонерів всіх постріляли. А тут були всі такі собі секретарі комсомолу, партійці, другорядного рівня. Був такий Степанов, вчитель дореволюційний з Архангельської губернії, у війну був прапорщиком. Його послали вчитися, бо треба було піднімати промисловість. А в 37-му його підібрали, бо згадали, що він офіцер царської армії. Сидів за «економічний підрив». Самі вони нецікаві були, але тут наші приїхали. Також там голодно. Той ларьок був бідний, нічого нема. А тут почали німці, австрійці почали отримувати посилки з дому. І нам вже тоді трохи легше стало. Тут їжа була все така: суха картопля, суха капуста. Нічого нема свіжого. Наглядачі були хамовиті. Але режим легший. Начальник в’язниці Соломкін. Була ще група японців, але їх тримали окремо, осіб з 40-50. Це були полонені з Маньчжурії.

В централі вже стало легше, бо вже не було Сталіна, Берії. І ми почали ламати той страшний режим.

В 45-му році вивозили з таборів німців, то наші почали передавати листи їм і про страйки, і про склад в’язнів. І все це потрапило на Захід. Вони сумлінно все передали і опублікували. Вони з нами добре спілкувалися. Можливо, дехто й надалі підтримував зв’язки з ними. Був такий француз Росс. Він нещодавно приїжджав на конгрес політв’язнів. Людина багатогранна, освічена, поїхав він додому і я з ним підтримував зв’язок. В централі вже стало легше, бо вже не було Сталіна, Берії. І ми почали ламати той страшний режим.

В Верхньоуральську з повстанців я з деякими сидів. А сюди не попав ніхто. Коли в Польщі наше підпілля розгромили, дехто при переході, дехто легалізувався, і декого тут повиловлювали. Їх потім передали сюди в 57-му році. Був такий Сергій Мартинюк, сам з Лановецького району, але так сталося, що коли Тернопільщину зайняла червона армія, а він ще був у Львові, там пішов в УПА. А коли підпілля розгромили, він на ліві документи поїхав у Вроцлав, одружився, закінчив політехніку, переїхав у Варшаву. Хтось його видав, і арештували і його, і жінку, дитина народилася у нього в Києві у в’язниці. І його, і жінку привезли сюди. Дитину хотіли забрати в дитбудинок. Сталін помер і він добився, щоб дитину віддали рідним. Приїхала тітка і забрала дитину. Звільнився він, я з ним зустрічався якось. Був такий Балій Михайло. Той був заарештований при спробі перейти кордон. Поляки його засудили до довічного, а потім передали сюди.

– За 59-ту статтю хтось був примітний?

– Були хлопці, нормальні хлопці. Були згуртовані, стукачів убивали. Були й пару росіян, пару прибалтів. Був такий Голубець, він Добромильщини, був Орел Михайло з Черкащини. Він попав в табори за якісь незадоволення. Звільнився десь в кінці 60-х років. Час від часу зустрічаємось з Голубцем, востаннє – на перепохованні Сліпого. Є такий ще Бортніцький. Також я з ним потім контактував.

Олександрівський централ – це така глушина. Але ми поволі той режим зламали. В 54-му році в кінці березня, в травні місяці мене викликають і кажуть, що був указ 1954-го року, згідно з яким ті, які були засуджені неповнолітніми і відсиділи одну третини строку, мають право бути звільненими. Я розписався, що ознайомлений.

Але я мав бути там до вересня, бо начальник не може дати характеристики. Нічого не зробиш. Шість місяців доведеться чекати. Проходить шість місяців.

Мені кажуть, що у мене були порушення, і не менше року потрібно, щоб зняти ці порушення. Вони тягли, тягли, і врешті, зняли ті порушення. Отже виходить вже десь рік. А через рік автоматично знімаються ці порушення. День за днем, а мене не представляють на звільнення. І тут Олександрівський централ мають розформовувати, бо мали будувати Братську ГЕС. Повезли нас восени 55-го року останньою партією. Тюрма вже була майже порожня. Добиваємося, коли ж нас вивезуть, вже й жовтневі свята. Повезли спочатку японців, а затим нас. Привезли нас в Іркутськ. І знову тримають без пояснень. І ми на пересилці просиділи до весни 56-го.

Читайте також:   Небезпечна російська мрія про “возз’єднання народів”  

З 206-207-ї зони в Тайшеті оголосили голодівку, і за цю голодовку судили понад 200 осіб. Кілька осіб засудили як організаторів і дали їм тюремне, а тоді міг сам прокурор давати термін. І ця група їхала в Володимир із тією партією. Було весело і я там зустрів Данка Хробака. А його сестра Ганна була господинею тієї хати, де батько загинув. І він мені дещо розказав, їх всіх також арештували. Він мені розказав, як оточили село. То був день виборів, і його сестра пішла на виборчу дільницю, а потім почала стрілянина і вона пішла додому, і чи то вийшла з того оточення, чи то вже зняли те оточення, але її за два тижні також арештували. То я від того Данила Хробака й дізнався.

То були хлопці-українці, чоловік зо 100, може, й більше. Їхали ми, йшла перекличка, і в основному стаття 40, по 25 років. Мені було сором сказати, що в мене 10. Приїхали до Володимира, і їх відділили, бо вони по постанові, а мене на третій поверх відправили. Потім оперуповноважений приходить, я йому й кажу, про свою справу. Він і каже, що мусить заглянути до справи, а ви запишіться до мене на прийом. Проходить години дві, він підходить до камери й каже: «Вашу справу ми подаєм на суд». Мене це здивувало, і дійсно, подали. Тут мене посадили в загальну камеру, і я дізнався, що й дівчата наші тут же в цій тюрмі. Одарка Гусак, Катерина Зарицька. А Ольга Ільків була ще в Олександрівській централі. Я завів контакти, почали переписуватися. 13 квітня 1955 р. мене викликають. Каже, що в травні буде суд. А тут 13-го викликають на суд виїзної сесії. Зайшов прокурор. Я в двох словах розказав. Адвокат виступає, говорить, що в такому віці – 15 років – що він міг знати про політику і так далі, і просить суд врахувати. І мене звільнили. Я тільки встиг забрати речі і сказати, щоб передали дівчатам, що я вже вільний.

– У Володимирі хтось примітний був?

– Там тоді був Дишкан Василь. Через Польщу якась нитка потяглася, і його арештували. Я бачив його дружину, бо він десь в 70-х роках помер. Він був оунівець. Зо мною ще сидів Будкіабрамов. Ім’я я не пригадую. То була велика група на Колимі, готували повстання. Недавно в газеті він писав, що тепер нашим болем буде Україна. Ще у 88-му році він писав, що Україна відірветься, бо такий український дух.

Я звільнився. Я перед тим довідався, що мама звільнилася і жила в Новосибірській області на засланні. І я вирішив поїхати до неї. Це було село Вдовино. Це було 13 квітня 1956-го року, коли я звільнився.

Глибинка сибірська. Там колись була одна хатина, прийшли большевики і того одиночку розкуркулили. Його прізвище було Вдовин. Далі ще була Жирновка і все. Далі тайга. Через пару десятків років мені довелося опинитися в тих краях. Їхалося по сибірській магістралі і не доїжджаючи до Новосибірська на станції Шулимка біля Піхтовки, а звідти 60 км треба було добиратися як хочеш. Але тоді возили кукурудзу, так що мене підвезли. І так я потрапив у Вдовино. Моя мама працювала кухарем в лікарні. За ці 11 років вона дуже змінилася. Вік, постаріла. Вона мене не впізнала. Мені вже було 20 років. Перші поселенці – це були розкуркулені солдати. Вони вважалися старожилами, сибіряками. Друга хвиля була з Бесарабії. В 42-му році їх розкуркулили і переслали сюди. З нами працювала одна молдованка, яка поховала за зиму 6 дітей, лишилась в неї одна донька. Третя хвиля – це були естонці. Крім того, були вкраплення, ті, хто звільнявся з таборів. Було пару українців, пару литовців. Отаке було населення тут. Старе населення до нового ставилося нормально.

Перші поселенці – це були розкуркулені солдати. Вони вважалися старожилами, сибіряками. Друга хвиля була з Бесарабії.

Серед українців була Ірина Зубач. Вона проходила по справі 59-ти. І більше таких знайомих у мене там не було. З мамою ми побули там недовго, бо якраз звільняли тих, хто засуджених ОСО-бістами. Був спільний наказ Міністра внутрішніх справ і Генерального прокурора про звільнення всіх, хто не має заслання за рішенням суду. Мою маму звільнили, але бабуня була хвора і жила в Казахстані, викликала нас до себе. І в червні ми виїхали в Казахстан. Через Новосибірськ. Це було самими кордоном з Киргизією. І там зустрілися з бабунею. Вона вже знала з моїх листів, що батько загинув. Тут також населення було змішане. Тут були українці ще з часів столипінської реформи, казахів було мало. Було багато чеченів, кумиків, балкарців. Там ми прожили недовго, 30 червня поховали бабусю, а в серпні 1956-го приїхали додому, у Львів. Постало питання прописки. Було зрозуміло, що в центрі поселитися неможливо. Поселилися у маминої матері сестри, почали приходити дільничний, лякати покаранням за те, що не маємо прописки. Я написав заяву. Викликали мене в міське управління міліції. Прийняв мене старий знайомий, колишній капітан Жаринов, якого після Берії перевели з МГБ в міліцію. Я знав його як слідчого.

Жаринов, Горохов і Чугунов мали погану славу, жорстокі служаки. Жаринов помер кілька років тому. В останні роки він працював в паспортному столі міського управління міліції і десь викладав в школі міліції. Мені передавали, що він розказував своїм вихованцям про ту операцію. Я його так і не зміг розшукати за життя. А хотів поговорити з ним про цю ситуацію.

Нам пообіцяв Жаринов, що нас припишуть, щоб ми шукали хату. Тим часом я поїхав до отця Хмельовського. Поговорив з ним і поїхав до нього вдруге, і там в отця Хмельовського мене заарештували. Це Городецький район Львівської області. Туди приїхала машина, мене взяли, після того пішли з обшуком до матері. Арештовував мене Панських з обласного управління, своєрідний допит робив. І тут мені опреділили рішення генерального прокурора і народного суду. Генеральний прокурор опротестував рішення Володимирського суду на тій підставі, що пункт перший – я є сином керівника ОУН Романа Шухевича і пункт другий – що під час перебування в ув’язненні мав кілька адміністративних порушень.

Читайте також:   Чому росіяни мають понести колективну відповідальність за війну  

Генпрокурором був Руденко і Верховний суд РФ опротестував рішення Володимирського суду.

Я зрозумів – знов до Володимира, почав міркувати над цим. Мене так довго тягнули, бо не думали мене в 1956 році звільняти. Коли ж мене звільнили, вже в таборах працювала комісія Верховної Ради, і багатьох звільняла: родичів підпільників, старост сіл, і т.д. Позвільняли багато тих, що мали якусь причетність до підпілля. Позвільняли людей за «связь с международной буржуазией» і т.д.

Тож пішли десятки тисяч, рахунки велись навіть на мільйони. Мене комісія мала б звільнити з двох причини: неповнолітній, друге – ОСО-бістський суд. Вони мене звільнили тимчасово. А коли комісія закінчила роботу, Генеральний прокурор опротестовує рішення суду.

Подібні прецеденти відомі ще: Павлишин був такий, його арештували, а потім звільнили, він працював педагогом, і ще пару чоловік з ним, але їм пришили якусь спробу відновити політичну організацію. Я поїхав знову до Володимира, етапом. Арештували мене 12 жовтня 1956 року.

Володимир – це тюрма «особого назначения». Тут сиділа своєрідна «сметанка». Ті, кого не порозстрілювали, поважні в’язні. Після війни з’явилося дві категорії в’язнів. Підпільники, іноземці, контингент був солідний. Дипломати навіть були. На той час, то вже їх забрали, всіх іноземців взагалі звільнили, але дух той лишився – солідний. Вони завжди мали справу з політичними і тільки з політичними.

– Місця звільнилися?

– Там було чотири корпуси. Перший – це новобудова. Другий корпус – це лікарня і одиночки суворого режиму. Там сиділи в’язні, яких ніхто не знав по прізвищах. Серед них був такий Калінський. Це польський жид. За документами він був Гаркавий Михайло. Але якось йому прийшли якісь гроші і коли перераховували він назвав своє справжнє ім’я – Абрам Мойсейович. Його історія така: Польща, війна німецька, і він виїхав у Вільнюс, а потім зайняли совєти, і вже напередодні війни він виїхав до Москви. Польський громадянин, він вступив в спілку польських патріотів. І він там опинився. Але у Вільнюсі його завербувала англійська розвідка. А тоді англійці-союзники передали його Москві.

А заарештували пізніше його за спекуляції, дали йому рік. За рік вони розібралися, привозять до Москви, почалося слідство і він зізнався, що був агентом англійської розвідки. Я від нього багато почерпнув знань. Навіть коли мене мали звільняти, він назвав мені багато прізвищ людей, які були завербовані. Якийсь капелан польський, був завербований, він мене просив, щоб я повідомив його сестрі в Ізраїль, де він знаходиться. Потім його звільнили, і він здається виїхав. Він кінчав технологічний. Він був настільки хитрий, що зумів завербувати працівницю, щоб вона відвозила його листи американцям до Москви. Потім її все ж спіймали і судили.

Він був настільки хитрий, що зумів завербувати працівницю, щоб вона відвозила його листи американцям до Москви.

Був ще такий «Ярема», а прізвище Пришляк Євген. Він був провідником СБ. Він невдало стрілявся і залишився живий. Вони хотіли дуже архів, але він і сам не знав, де він. Пізніше я з ним в Мордовії зустрівся.

Сидів там Осьмак, президент Української Визвольної Ради. Сидів там також Меньшагін. Був такий Меньшагін – бургомістр Смоленська. Дуже інтелігентна людина, віруюча. Коли німці відступали, він опинився в Чехії, але загубив десь в тій зоні, що під совєтами, жінку з дитиною, і він перейшов туди, і його арештували. Нюрнберзький процес посилається на Меньшагіна.

Справа Катині. Прокурор Руденко заявив, що Катинь – це справа рук німців і хотів це довести. А Базилевич стверджував, що він чув від Меньшагина, що це справа рук МГБ. Меньшагина на суд не представляють, бо він все заперечував. Базилевич за ті свідчення був засуджений тільки до заслання. І він десь в Красноярському краю викладав у якомусь технікумі і там і помер. Він, безперечно, під тиском, погодився на такі свідчення. А Меньшагін сидів у Києві також секретно. Доля його невідома. Він відсидів свої 25 років, але куди він потім дівся, не знаю. За горбачовської перебудови Катинська справа знову піднялась.

Третій корпус – це старий, там сиділа основна маса в’язнів. А четвертий – це три поверхи. Перший і другий поверхи – камери, а третій поверх – колись там була церква. А за моїх часів тут вже були окремі камери.

А як тільки приїхав, я потрапив в загальну камеру, а потім мене взяли на роботу. Це мені було цікаво, хоча б тому, що тоді давали заліки. Це означало, що один день відсидки вважався за півтора чи й два дні, а то й три. Ми розносили їжу, дрова палили, підмітали подвір’я. Була у нас робоча камера. Тоді було досить вільно.

Читайте також:   Наша місія — знищити імперську ідею дискурсивно, а Росію — як державу  

Колись тут був режим суворий, а коли звільнили німців і австрійців, то режим послабився. Сиділи тут в основному люди тієї категорії, що й я. Тобто ті, що брали участь в табірних страйках, повстаннях, по прокурорських постановах. А ці хлопці щойно з волі, елемент непокірний, бунтівливий. То ці хлопці підняли такий бунт, такий ґвалт. І режим було послаблено. Крізь пальці дивилися на листування, перестукування. Очікували, що й надалі буде якесь пом’якшення. А на той час там сиділи досить цікаві люди. Так, був такий Гогебарідзе, грузин, який десь з еміграції, сидів ще з 44-го чи з 45-го року. Ім’я його, здається, Георгій. Ще був один грузин – Еліява. Гогебарідзе сидів довгі роки, затим його звільнили, і він, здається, в Тбілісі загинув в автомобільній аварії. Як вважають, це була невипадковість. Про Берію говорили, що він ще до революції був причетний до царської жандармерії. То, що він англійський шпигун чи що, то неправда.

Там сиділа група, про яку писалося в «Молодій гвардії» – Орлов, і Стеценко, бургомістр Краснодону. Орлов Іван сидів у Володимирі, був осавулом в Першу світову війну в білогвардійській армії. Опинився в еміграції, в 21-му році повернувся назад. Йому вдалося змінити прізвище, і він за чужими документами приїхав на шахту, кінчав лікбез, бо за документами ж він безграмотний. Став десятником на шахті, потім начальником дільниці, поступив в партію, одружився. Аж прийшли німці в 42-му році. І він зізнався, хто він є насправді. Німецькі офіцери звірилися з архівними документами, і встановили, що він говорить правду. І Орлову доручили формувати козачі частини. Фадєєв писав, що Орлов мав відношення якесь до поліції, але то неправда. Орлов добре знав Кошового, і враження мав про нього не дуже добре. Заарештовувало Кошового гестапо. Орлов працював у Володимирській тюрмі і лишився там, коли вже мене там не було.

Фадєєв писав, що Орлов мав відношення якесь до поліції, але то неправда. Орлов добре знав Кошового, і враження мав про нього не дуже добре. Заарештовувало Кошового гестапо.

Стеценко. З ним я не сидів, але знаю зі слів Орлова, що його історія така: він десь відступав з німцями, потім змінив прізвище зі Стеценко на Стесенко, а потім –– на Стасенко. І десь там по дорозі він зупинився, прийшла червона армія, і він управляв маєтком, якимсь управителем в військовій адміністрації. І там його якось розкрутили.

Орлов воював, потім був в Італії проти червоних партизан, і видали його англійці. Орлов розказував, що їх спочатку було 3600 (тих, що передали з Італії), але до весни зосталося десь 600. Хоч молоді й здорові, але такі умови були важкі. Офіцери і козаки колишні.

По тій справі ще сиділо пару чоловік. Я зі Стеценком не сидів, хоча і в Мордовії ми були разом, але знаю, що він потім звільнився. Це вже десь 60-ті роки. Потім йому зняли ув’язнення до 15 років. Він звільнився, а яка подальша доля – не знаю. Крім того, у Володимирі на той час контингент був досить політичний. В першому корпусі почали завозити перших кримінальників, тримали їх окремо від нас. Це вже був десь 54-ий чи 55-ий рік. Ну таких надзвичайно цікавих людей і не було.

Щодо Калінського, який був англійським агентом, то він сидів і в Верхньоуральську, і в Олександрівському централі, але наші шляхи там не сходилися. Я з ним зустрівся ще коли ми їхали. Він сидів десь до 56-го року. А потім здається, його звільнили. А жив він нібито у Володимирі після звільнення.

– Беріївці були у Володимирівській тюрмі?

– Були, але мені не доводилося з ними зустрічаться. Їх тримали в одиночках на перших порах, бо таки й за них боялися, бо знали, як загальна маса ставиться до них. Але ходили чутки, що там в четвертому корпусі сидів Василь Сталін, син Сталіна. У нього в камері був навіть телевізор. Ми його не бачили, але приїжджала до нього дружина, привозила передачі. Так, я здалеку бачив, але такої подібності його до батька не знайшов, тут він сидів під іншим прізвищем – Васильєв.

Був він у цивільному, як, власне, і ми після смерті Сталіна вже ходили в своєму одязі. Отоварювали нас на 10 рублів в місяць, дозволяли до двох пакунків в місяць. Один лист в місяць, але можна було, особливо якщо вже почали ходити на роботу, то навіть два листи можна було писати. А отримувати листи можна було, скільки хочеш. То був час найбільшої волі в тюрмі. Правда, коли я повернувся в Ленінград відразу після Угорських подій (я в Москві почув про Угорщину), почали затискати. Але у Володимирі ми цього ще не відчули.

Побутові умови були чи не найкращі за всі періоди. Начальником тюрми був підполковник Білоус, імені не пам’ятаю. А начальником режиму був Крот. Нормальна людина. Не злий, можна було нормально з ним поговорити. Ситуація була ліберальна.

– Що далі було з тим в’язнем Васильєвим?

– Я не знаю, бо далі мене вже там не було, я поїхав з Володимира, а він ще там залишався. Він сидів в одиночці, то й не помітиш – є людина, чи нема. А потім ходили чутки, що він помер в казанській психушці. Його, очевидно, закололи. Потім нашу камеру розформували. Але нам тоді заліки давали і там заробив кілька місяців заліків. Так що тепер мені вже звільнятись не в жовтні, а в серпні, 21 серпня 1958 року. Бібліотека тут була також чудова. Мене тоді посадили в четвертий корпус, а там були наші жінки. Потім, правда, їх вивозили десь на шість місяців десь в іншу область, вони там були в невеликій тюрмі. Це четверо дівчат — Зарицька, Ільків, Дідик, Гусяк. Їм дали 25 років і нічого їм не зняли. В Ільків, приміром, було двоє дітей, яких забрали в дитбудинок, дали їм інші прізвища. Її чоловік був Стрийським надрайонним провідником УПА. Вона написала листа покаянного. Заради дітей вона це зробила. І дітей вона віднайшла. Це було десь в 60-х роках. А посадили її десь трохи пізніше за мене.

– Як далі її доля склалася?

– Зараз вона живе у Львові. І діти з нею. А чоловік її загинув десь в кінці 47-го року.
Зарицька попала першою, ще мій батько був живий. Її арештовували ще в 45-му році. Але вона вибрала момент і через кватирку втекла. І дядько її якийсь підібрав побиту і підвіз. А в друге її забрали в Ходорові десь в 47-му році. Була чутка, що вона загинула. Навіть фотомонтаж зробили. Бо коли загинув хтось, то інші вже могли про неї розказувать все. Слідство довго тяглося. Їй дали 25 років тюремного. І відсиділа вона всі свої 25 років. Звільнилась вона в 82-му році. Зараз син їй купив хатчину над самим Збручем і вона жила там з Дар’єю Гусак. Зараз вона вже померла десь в 85 чи 86-му році. Мати її пані Володимира Зарицька померла за місяць до смерті дочки.

Галина Дидик, як потрапила в тюрму, розкусила ампулу ціаністого калію. Але ампула була застаріла. Вона втратила свідомість. Тимчасовий параліч, але вижила. Її так катували, так били. Жінки, які сиділи з нею, то розказували, що вона була вся пошматована шомполами. Так вона й на той світ пішла з тими слідами. Приїхав слідчий зі Львова Виноградов Володимир, то з моїм слідчим допитували її. І вона розповідала тому слідчому, як її катували. І Виноградов підтвердив, що катування мали місце.

Галина Дидик, як потрапила в тюрму, розкусила ампулу ціаністого калію. Але ампула була застаріла.

Останніх пару років їм зняли тюремне ув’язнення і перевели в Мордовію. Галина пробула десь біля 22-х років. І її звільнили. Спочатку вона жила в Казахстані, але потім переїхала в Черкаську область, в с. Христинівку. Померла в грудні 72-го. Вона жила сама і померла від інфаркту, а похована в Бережанах.

Дарія Гусак була арештована 2 березня 50-го року. Вона була на вулиці заарештована. Підтримувала зв’язки з УПА. Вона встигла написати записку, що арештована, і передала її через якусь знайому. Та знайома співпрацювала і з німцями, і з австрійцями, і з МГБ. Втікала, але СМЕРШ її заарештував аж у Австрії. Ту записку вона передала не туди, а до Хробака, який не знав, що в його сестри робиться, і мимоволі його підставила. Дар’я дуже переживала і переживає за це все й зараз. А ще ж і маму її заарештували. Ще перед нею. Били її маму в сусідньому кабінеті, і вона кричала. А слідчий Дарці й говорить: «А бачиш, яка ти донька? Маму б’ють, а ти мовчиш. Говори, то перестанемо її бить». От такі методи були. До неї ніхто претензій не мав, бо всі все розуміли. Вона також спочатку була в Верхньоуральську, потім в Володимирі, потім в Мордовії. Вона з 24-го року народження. Самотня. Більше там жінок і не було. Ще одна старша жінка була, з Латвії чи що. Віруюча.

Читайте також:   Від Польщі до Аргентини. Як прибічники Павла Скоропадського збудували міжнародну гетьманську мережу  

Був, пригадую, такий випадок, про двох хлопців-латишів і жінку (сестру одного з них), які спробували захопити літак і втекти з СРСР. То тих хлопців там же таки постріляли, а цій жінці дали 15 років і вона теж сиділа з нашими жінками. Це десь було в 60-х роках.

У Володимирі я досидів два роки. У зв’язку з Угорськими подіями до Володимира не потрапив ніхто. Але тюремного тоді не давали. Мені дали побачення з Галиною. Я вже звільнявся, сфотографувався, дали посвідку на звільнення. Але після цього, 21 серпня 58-року, сталося не так. Завели мене в кабінет. Бачу, сидить людина в цивільному. Цей чоловік кладе мою посвідку про звільнення і каже: «Я працівник КГБ Володимирської області. Ось у мене ордер на ваш арешт. Стаття 58-10, тобто антирадянська агітація». Обшук. Нічого не знайшли. Привозять мене в сусідню тюрму. Стара, ще дореволюційна. Починають вести справу.

Наступну частину розмови з Юрієм Шухевичем читайте незабаром на сайті Тижня