Влітку 1919 року року мій прадід Іван з двома товаришами йшли через ліс десь під Старобільськом. Раптом дорогу їм заступили озброєні люди суворого вигляду. В ті непевні часи в українському степу орудувало чимало найрізноманітніших загонів і банд, а людське життя коштувало дуже небагато. Тому дід не сперечався, коли після короткого діалогу їх повели вглиб лісу. Там, на галявині, розташувався на привал цілий загін. З-поміж озброєних до зубів чоловіків вирізнявся один. Худий, невеликий на зріст, патлатий, з проникливим поглядом з-під кущастих брів – таким він запам’ятався дідові. Це був Нестор Махно – командир легендарної повстанської армії, котра орудувала на південно-східних теренах України, наводячи жах і на білих, і на червоних.
Махно у 1918 році
Махно спитав, чи не бажають мій прадід та його супутники приєднатись до боротьби «за вольність трудового люду». Вони відмовились. У прадіда на те були вагомі причини: на той момент він, простий український селянин, вже навоювався. Під час Першої світової війни його мобілізували до армії Російської імперії, у складі котрої він воював у Карпатах, де дивом пережив німецьку газову атаку. Потім, після повернення додому, його примусили воювати більшовики – тепер вже у Туркестані, де радянська влада розправлялась із так званими «басмачами», місцевими партизанами, які прагнули звільнитись з-під влади імперії. Так що пропозицію Махна він ввічливо відхилив. Махновська армія складалася винятково з добровольців, тож діда і його товаришів відпустили з миром.
Повстанська армія
Повстанська армія Махна вже давно стала легендою – не тільки в Україні, але і далеко за її межами. Могила Нестора Івановича на кладовищі Пер-Лашез у Парижі є місцем паломництва для тих, хто захоплюється ідеями анархізму. Але, як це часто буває, за фасадом політичного романтизму губиться справжня суть цього унікального феномену махновщини, який неможливо зрозуміти поза контекстом української історії.
У ті буремні роки армія Махна була єдиною реальною альтернативою більшовикам на теренах південно-східної України. Якщо в 1917-му загін анархо-комуністів Гуляйполя налічував лише
80 осіб, то на початку 1919-го під орудою Махна була 50-тисячна армія, основу котрої складали українські селяни. Разом з ними у повстанській армії воювали також загони кубанських і донських козаків, сибірських партизанів, німецьких колоністів, грецький полк і навіть єврейська чота. Це була грізна і потужна сила, за своєю суттю дуже органічна для українських теренів. Армія добровольців Махна нагадувала козацьке військо, яке господарювала в українському степу двома століттями раніше. На відміну від генералів модерних армій, Махно являв собою яскравий типаж козацького отамана – військового лідера, чия влада спирається не на статут, а на особистий авторитет.
Махновці у Старобільську, 1920 рік
Військовий діяч УНР Горліс-Горський після зустрічі з махновцями у 1920 році написав про них так: «Звичайні собі добрі хлопці-катеринославці, одягнені по-козацьки… Нічогісінько, здається, в ідеях анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську Самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свого ватажка, як не кожний чернець у Бога». І підстави для такої віри у них були. «Махно, не замислюючись, кидає на терези військового протистояння останній резерв, – самого себе. З усіх ризикованих ситуацій він особисто виводить свої війська», – захоплено писав про звички Нестора Івановича його військовий супротивник, червоний командир Павло Ашахманов.
Читайте також: Нестор Махно: не державний, але народний
У березні 1919-го махновці вибили більшовиків з Маріуполя, у квітні вже билися під Юзівкою (сучасний Донецьк) та Волновахою, а у вересні 1919-го проголосили в Катеринославі (сучасне місто Дніпро) власну селянську республіку. «Теперь в тому районі, котрий ми, повстанці, визволили від усякоі політичної влади, – ви, вільні селяне й робітники сел та міст повинні зараз-же, під нашою охороною, утворити ваші вільні організації, взятись до вільної праці, по улагодженню вашого нового життя… В майбутньому само-собою виросте завдання об’єднання цього району з іншими визволенними районами, містами й селами… Організація господарського, загального й культурного життя без партій та без державної політичної влади, а лише при допомозі природно об’єднуючихся знизу робітниче-селянських організацій та Рад, – такий, товариші, перший та головний пункт махновського програму», – роз’яснювала (до речі, українською мовою) махновська газета.
Селянська мрія
Здається очевидним, що це була спроба втілити в життя ідеологічні догми анархізму – побудувати утопічне суспільство без держави, основане на вільній співпраці трудових людей. Махновці справді активно користувались анархістською фразеологією, котра була поширена у політичному підпіллі Російської імперії. Та й сам Махно захоплювався анархістськими ідеями ще з юності. Але за цим часто губиться інший, набагато більш значущий вимір особистості Нестора Івановича. «Гасла і думки, які висувала сама стихія українського села, перемішані із гаслами й думками теоретичного анархізму, запозиченими, очевидно, у «золотоустих» стовпів російської партії анархістів», – влучно характеризував махновську програму (і світогляд самого отамана) Юрій Горліс-Горський. Це проникливе зауваження – ключ до розуміння Махна і махновського руху.
Прапор махновців
Справа в тому, що ключовим питанням українського селянства впродовж століть було питання землі. Володіти землею, вести приватне господарство, здобуваючи собі хліб насущний власною працею – такою була заповітна мрія багатьох поколінь українців, ще з часів війни Богдана Хмельницького. Більшовикам вдалося спокусити Україну не марксистськими теоріями, в яких розбирався лише вузький прошарок інтелігенції і невелика частина робітництва, а гаслом «Землю – селянам». Проте ленінський декрет «Про землю» від 27 жовтня 1917-го передавав землю у вільне користування трудящих і дозволяв їм довільно обирати форми землеробства, виявився тактичною хитрістю партії, яка боролася за утвердження своєї влади. Рівно через 4 місяці декретом «Про соціалізацію землі» більшовики забрали землю в селян, передавши її розподіл у компетенцію державних органів. На практиці це означало закріпачення селян у радгоспах і комунах. Тільки тепер землею керували не поміщики, а ставленики нової комуністичної влади.
Це викликало широкий – і часто збройний – опір українського села, мрії котрого розбились об похмуру радянську дійсність. Тому Махно з його антидержавною програмою був приречений на успіх. Уже в листопаді 1919 р. він особистим наказом скасував радянські податки й декрети про націоналізацію землі, а також оголосив радянську владу «ворогом трудового народу». Замість радгоспів Махно заохочував селян на власний розсуд об’єднуватись або обробляти землю самотужки, вільно обмінюючись продуктами своєї праці. Нічого подібного запропонувати українським селянам тоді не міг ніхто – ні більшовики, ні білі, ні керманичі Української Народної Республіки, які самі тяжіли до соціалізму.
До того ж, свою політичну програму Махно підкріплював щедрими «подарунками» селянам. Тільки в 1920-му отаман Каменюка в Біловодську (нині місто на Луганщині) роздав селянам 30 тисяч пудів зерна з радянських складів. А Махно у Старобільську роздав ще більше – цілий тиждень дороги з міста були забиті підводами, на яких селяни вивозили його подарунки: хліб, мануфактуру, сільськогосподарський реманент. Якщо «білі» і «червоні» відбирали у селян, то Махно – давав. За допомогу повстанцям Махно платив одразу і щедро – не обіцянками світлого анархістського майбутнього, а дзвінкою золотою монетою. Цей аргумент безвідмовно діяв навіть там, куди влада й авторитет Махна не досягали. Наприклад, робітники Луганського патронного заводу (а Луганськ в той час контролювала радянська влада) продавали махновцям набої сотнями тисяч.
Кінець утопії
Звичайно, примітивна селянська програма, яку фактично виконував Махно, була не менш утопічною, ніж ідеї анархістів. Маленький бездержавний анклав махновської республіки міг проіснувати на мапі лише доти, доки у Махна були сили воювати проти багаточисельних супротивників. В певний момент він став шукати союзників. Проголосивши свою республіку, Махно у Жмеринці уклав з урядом УНР договір про спільну боротьбу проти Денікіна при збереженні політичної незалежності сторін. У разі перемоги над білими Петлюра навіть обіцяв махновській республіці автономію у складі УНР. У 1920-му Махно намагався налагодити зв’язки з Доном і Кубанню, а також із тамбовськими повстанцями Антонова, які вели власну війну проти радянської влади.
Харизматичному Несторові Івановичу симпатизували і в лавах Червоної армії, яка здебільшого складалася з мобілізованих селян. Після падіння УНР Махно намагався захистити свою республіку і від радянської влади, з якою восени 1920-го уклав угоду. Згідно з цією угодою, повстанська армія мала допомогти більшовикам у боротьбі з Врангелем, а радянська влада зобов’язувалася визнати махновську республіку на правах федеративного суб’єкта УРСР. Центром цієї республіки мав стати Старобільськ. Більшовики угоду підписали, але після розгрому білих оголосили Махна і його соратників поза законом.
Читайте також: Фактчекінг: п’ять легенд про наші 20-ті
Не в змозі продовжувати збройний опір, Махно з дружиною, донькою і загоном соратників пробився зі Старобільська аж до Румунії: з 600 бійців його останнього загону до кордону дісталися лише зо два десятки. Згодом Махно перебрався з Румунії до Франції, де тяжко хворів і помер у Парижі у віці 45 років. Зазнавши історичної поразки, Махно все ж таки лишив українським селянам маленьку перемогу: наляканій радянській владі довелося відкласти колективізацію до 1930-х років. Потім, утвердивши свою владу, більшовики жорстоко помстились українським селянам, влаштувавши в Україні штучний голод – Голодомор 1932-1933 років, який забрав життя майже 4 млн осіб.
Нестор Махно після втечі до Румунії
Так, легендарний Нестор Махно є суперечливою постаттю. В підсумку, він виявився блискучим воєначальником, але поганим політиком і ще гіршим будівничим своєї анархічної «держави». Та поза тим, він завжди був відважним українським хлопцем, органічним продуктом української селянської стихії з усіма її наївними мріями і сподіваннями. Власне, саме тому Махно, не досягши жодної зі своїх політичних цілей, все ж таки залишився у народній пам’яті українців.
До речі, сам Махно, ще в юності під впливом російської революційної інтелігенції перейшов на російську мову. Але наприкінці життя у передмові до своїх спогадів написав так: «Про одне лише доводилося шкодувати мені, випускаючи цей нарис у світ, що він виходить не в Україні і не українською мовою».