Зметені вихором революції

Історія
19 Серпня 2022, 16:04

Дворянство, тобто феодальна аристократія, виникло в добу Середньовіччя. Головною функцією цієї соціальної групи був захист свого сюзерена зі зброєю в руках, за що її представники отримували землю. Спочатку особисте, а згодом спадкове землеволодіння забезпечувало цьому суспільному стану колосальний вплив. Але розвиток капіталістичних відносин, ліквідація монархій або їхні структурні перетворення поступово ліквідували економічне й політичне підґрунтя існування дворянства. Тож як окремий стан воно зійшло з історичної сцени. Хоча в деяких сучасних монархічних європейських державах дворянство збереглося, виконуючи символічні функції.

 

Дворяни в Україні та українське дворянство

 

Поняття «дворянин» в українських землях вживанн з другої половини ХVІІ століття. У польському розумінні так називали шляхтичів, які служили при магнатських дворах. У Росії дворянство формувалося, починаючи з ХІІ–ХІІІ століть, але його статус окреслився лише протягом ХVІІІ століття. За Петра І станова належність була перетворена на основну ознаку соціальної та юридичної ідентифікації. Остаточно привілейований статус дворян закріпила «Грамота на права, вольності та переваги благородного російського дворянства», більш відома як «Жалувана грамота дворянству», видана Катериною ІІ 1785 року. Цим законодавчим документом дворянство було проголошене панівним станом в імперії. Основу його політичної та економічної міці становили володіння землею та кріпаками й виняткове місце в системі імперського управління. Дворянський стан слугував «кадровим потенціалом» для державного апарату, внаслідок чого він був соціальною основою самодержавства. Звання дворянина було або спадковим, або набутим шляхом пожалування верховною владою – так зване особисте дворянство. Привілеї, що виділяли дворян в окремий стан, поширювалися лише на спадкових дворян. Йшлося про звільнення від тілесних покарань, особистих податків, рекрутської повинності, а також про право мати кріпаків, обіймати посади на державній службі, створювати станові організації. 

 

Два гетьмани: Іван Скоропадський (1646-1722) та його нащадок Павло Скоропадський (1873-1945)

 

Жалувані грамоти на дворянство українській старшині російські царі надавали від 60-х років ХVІІ століття. З ліквідацією автономії Гетьманщини українська шляхта й козацька старшина стали складовою російського дворянства. А після оголошення «Жалуваної грамоти дворянству» чинність документа поширилася й на терени Гетьманщини. Проте належність до дворян була визнана не за всіма представниками цих станів, внаслідок чого чимало з них протягом тривалого часу мусили шукати документальне підтвердження свого «благородного» походження. Проблема їхнього включення до дворянства була позитивно розв’язана лише в 1835 році, після указу імператора Миколи І «Про малоросійські чини, що дають право на дійсне чи спадкове дворянство». Внаслідок поділів Речі Посполитої на межі ХVІІІ–ХІХ століть російське дворянство поповнилося польською шляхтою. За даними Першого Всеросійського перепису населення 1897 року в українських губерніях мешкало понад 340 тис. дворян: українці серед них становили 26%, поляки – 18%, росіяни – 50%.

 

Зміна облич і ролей

 

У пореформений час дворянство поступово позбавлялося привілеїв. Так, у 1861 році воно втратило монопольне право на володіння кріпаками, а монополія на земельну власність була втрачена ще на початку ХІХ століття. Надалі під впливом ліберальних реформ дворяни буди позбавлені права формувати повітову поліцію (1862), після запровадження земств втратили монополію формування органів місцевого коронного управління (1864); внаслідок судової реформи потрапили під юрисдикцію загальностанових судів (1864), почали залучатися до військової повинності на загальних підставах (1874). Як наслідок, до початку ХХ століття дворяни втратили юридично майже всі свої станові права. Дворянство перетворилося на своєрідний «почесний клас», престиж котрого ґрунтувався насамперед на традиції та заступництві монарха й уряду.

 

Читайте також: Із дідичів у капіталісти

 

Внаслідок скасування кріпацтва перед дворянами-землевласниками гостро постало питання забезпеченості їхніх господарств робочими руками. Частина нещодавніх кріпосників, не зумівши пристосуватися до незвичних умов, вимушено позбавлялася маєтностей, внаслідок чого на зламі ХІХ–ХХ століть відбувалося швидке скорочення дворянського землеволодіння та маєтного спадкового дворянства. Водночас загальна чисельність дворян зростала, але переважно за рахунок особистих дворян. Збіднілі дворяни переїздили з маєтків до міст і вступали на державну або приватну службу, займалися підприємництвом, дехто потрапляв до сфери обслуговування. На тлі збіднення дворянства найкраще до нових умов змогла адаптуватися нечисельна група, що спромоглась увійти до підприємницької еліти.

Отже, на зламі ХІХ–ХХ століть дворянство на українських теренах у складі Російської імперії переживало складну, але цілком природну еволюцію – цим шляхом йшли й інші європейські суспільства. Драматизм і винятковість нашого становища полягали в тому, що дворянський стан не пройшов цей шлях до кінця, а був ліквідований насильницьким способом у вирі революції.

 

Драматична розв’язка

 

Пам’ятаєте давній анекдот? Онука декабриста у 1917 році, почувши шум на вулиці, запитала: «Що за гомін?» – «Там революція!» – «Мій дідусь теж був революціонером. Чого ж вони прагнуть?» – «Вони хочуть, щоб не було багатих!» – «Дивно. А мій дідусь хотів, щоб не було бідних». 

 

 

Так от, більшовики не приховували ідеологічної ненависті до дворян і буржуазії, адже вважали їх соціальною базою «контрреволюційних» сил. Хронологічною межею радикальної зміни соціально-економічного статусу дворян став більшовицький «Декрет про землю», проголошений у ніч більшовицького перевороту в Петрограді в 1917 році, згідно з яким приватна власність на землю скасовувалася. Як стан дворянство було ліквідоване декретом Всеросійського ЦВК і РНК «Про знищення станів і цивільних чинів» від 23 листопада 1917 року. Більшовицьке законодавство обмежило соціальні права колишніх дворян, передусім у царині землекористування та участі у виборах представницьких органів влади. Закон Всеукрревкому 1920 року передбачав передання в користування селян поміщицьких земель, санкціонував негайне виселення з економій колишніх землевласників. З 1925 року розгорнулося масове видворення власників з їхніх маєтків на відстань не менш ніж 50 км.

Нещодавня належність до дворянського стану розглядалася як тавро, через що багатьом сім’ям доводилося навмисне приховувати від дітей їхнє справжнє коріння. Багатьох дворян спіткала трагічна доля. Чого варте вбивство 63-річної княгині Марії Щербатової, власниці Немирівського маєтку на Поділлі. Попри на гарантії недоторканості, надані їй головою Раднаркому України Християном Раковським, жінку розстріляв на подвір’ї її власного маєтку червоноармієць. Чи, наприклад, згадаймо розправу над 84-літньою Софією Фальц-Фейн у червні 1919 року, яку вбили перед дверима власної спальні в її маєтку в Хорлах на Херсонщині.

Марія Щербатова та її Немирівський маєток

 

Чимало дворян емігрували, у закордонні їхні долі складалися неоднаково. Нащадок козацько-старшинського роду Павло Скоропадський, офіцер царської армії, Гетьман Української Держави, перебуваючи з кінця 1918 року в еміграції, переважно в Німеччині, очолив гетьманський рух, підтримував українську інтелектуальну діаспору. Український землевласник, підприємець, меценат, міністр фінансів і закордонних справ у Тимчасовому уряді Михайло Терещенко в 1918 році, звільнившись за викуп із більшовицького полону, емігрував до Західної Європи. У вигнанні йому довелося наново розпочинати бізнесову діяльність, він був співвласником кількох банків і фінансових компаній, продовжував займатися доброчинністю.

 

Руїна і забуття

 

Священна війна проти «експлуататорів» супроводжувалася також масштабним пограбуванням і руйнуванням дворянських маєтків. Наприклад, у 1918 році в Головківській економії Терещенків на Київщині всі будівлі були зламані й розібрані, паркан довкола демонтований, робочу худобу, зерно, майно розграбували селяни. Панський будинок був пограбований і підпалений. У саду повикопували молоді насадження фруктових дерев. Телеграфна мережа, яка тяглася від управління до економій, винокурного заводу й лісництва, була повністю зруйнована, стовпи та дроти знищені. На заводах пограбовано запаси сировини, тотально вирубувався маєтковий ліс.

У подільському маєтку Терешки графів Ґрохольських на зламі 1917–1918 років озброєні жителі навколишніх сіл пограбували майно з панського будинку та ферм – забрано меблі, постіль, посуд, запаси продуктів, робочу та племінну худобу, реманент і техніку. Загальні збитки перевищили 500 тисяч рублів. У будівлях були розбиті вікна, вийняті двері, розламані печі, обідрані шпалери. До цього варто долучити неконтрольоване вирубування лісу та загарбання озимих посівів і зораних ділянок. Після потужної руйнації в січні 1918 року маєтків Ґрохольських у П’ятничанах і Стрижавці родині довелось переїхати до Вінниці, а згодом і емігрувати.

 

Читайте також: Чому Російська імперія не змогла асимілювати українців у ХІХ столітті

 

Із маєтків Фальц-Фейнів – найбільших дворян-землевласників Півдня України – частково збереглися Асканія-Нова та Дорнбург, інші – Гаврилівка, Чорноморка, Дофіне, Преображенка – були повністю пограбовані та спалені. Промовиста доля маєтку Гаврилівки (сучасна Новоолександрівка) на Херсонщині, де на зламі ХІХ–ХХ століть Олександр Фальц-Фейн побудував палац у стилі неоренесансу.

Палац Фальц-Фейнів у Гаврилівці

 

Перед будинком розташовувався фонтан, у якому плавали рибки, довкола палацу був облаштований дендропарк, в якому вільно ходили екзотичні тварини. Станом на 1916 рік у маєтку Фальц-Фейна проживало понад 1500 жителів. Коштом власника діяли школа, лікарня, телеграф, пристань. Але в 1919–1920 роках палац було повністю знищено. У дендропарку військові влаштовували полювання, відстрілюючи оленів, фазанів, сарн. Із приходом радянської влади була підірвана кам’яна дамба, через що екзотичні риби зникли, а значну частку дендропарку затопили води Каховського водосховища. Руїни – все, що залишилося на місці колись розкішного палацу. 

Згодом Володимир Фальц-Фейн напише у своїх спогадах так: «Картина скрізь одна й та сама, тому що “писалася” одними “художниками”. Все розкрадалося, руйнувалося, спалювалося». «Звільнені» від своїх власників маєтки були відведені під навчальні заклади, санаторії, будинки відпочинку тощо або переоблаштовані для господарських потреб. Чимало з них залишилися поруйнованими і в такому вигляді перебувають ось уже понад століття – як сумні пам’ятники більшовицької революції й українського пострадянського нехлюйства.

Руїни палацу Фальц-Фейнів

 

Так дворянство припинило існувати у вирі більшовицької націоналізації, а потім соціалізації. Спочатку з-під ніг цього стану було вибито політичний і соціально-економічний ґрунт, а його представників витіснили з рідних теренів або просто знищили. Паралельно відбувалося й забуття цього стану. За радянської доби проблема дворянства практично зникла зі сторінок наукової літератури. Під пресом ідеологічних стереотипів довгий час вважалося недоцільним і небезпечним вивчати стан суспільства, знищений у результаті здійснення більшовицької політики, а неупереджений аналіз функціонування поміщицького господарства був загрозливим для панівної колгоспно-радгоспної системи, яка дедалі виразніше демонструвала свою неефективність, на відміну від великих приватних багатогалузевих господарств початку ХХ століття.

Відновлення уваги до проблеми припало на кінець 1950-х – початок 1960-х років в умовах загального пом’якшення суспільно-політичного клімату, що стосувалося й історичної науки. Хоча радянські автори запровадили в науковий обіг потужний фактичний і статистичний матеріал, легітимізація дворянської тематики мала світоглядно обмежений характер і відбувалася винятково в контексті вивчення «знакової» для радянського історіописання теми – соціально-економічних «передумов Великої Жовтневої соціалістичної революції». Але і в такому дозованому вигляді дворянська тематика була серйозним викликом для дослідників. На початку 1970-х років відділ науки ЦК КПРС розкритикував Андрія Анфімова за його «захоплення поміщиками». «Злочином» стала монографія «Крупное помещичье хозяйство Европейской России». Його зняли з усіх займаних керівних посад, а задля власної «реабілітації» вчений мусив написати монографію про селянське господарство. Наукова співробітниця Інституту історії АН УРСР Олена Лугова після публікації статті про капіталістичний розвиток України, в якій ішлось і про економічну діяльність дворян, протягом кількох років не мала можливості публікуватися. Отож дворянська тематика для радянських дослідників залишалася табуйованою.

 

Реабілітація «благородного стану»

«Наукова» доля дворянства різко розвернулася в 1990-х роках, після розпаду СРСР, падіння компартійної системи, зникнення ідеологічних наглядачів. Історія цього стану була серед тем, які визначали нове, емансиповане обличчя історичної науки. Протягом 1990-х – початку 2000-х років науковці здійснили інформаційний прорив, внаслідок якого відбулася справжня реабілітація «благородного стану», його повернення з небуття. Тож, зрештою, навіщо потрібне знання минулого дворян, які вже понад століття відсутні в реальному житті?

 

Читайте також: 1917-1922: Український націоналізм між соціалізмом та консерватизмом

 

Пошлімося на влучний вислів англійського історика Робіна Колінґвуда про цінність історії, яка полягає «в показі того, що людина зробила, а отже, і вчить нас, що таке людина». Дворяни – фрагмент, без якого пазл історії суспільства залишається незавершеним і хибує на викривленість минулого, що, своєю чергою, загрожує дезорієнтацією у сьогоденні. Протягом століть представники цього стану відігравали важливу, якщо не вирішальну роль у політичному, економічному, соціальному, культурному розвитку, на зламі ХІХ–ХХ століть маючи частку в населенні близько 1,5%, але володіючи значними матеріальними ресурсами.

Найжиттєздатніша частина дворян, будучи великими приватними землевласниками, із залученням селян, робітників і менеджерів, спродукувала велику частину матеріальної культури. Висловлюючись сучасною термінологією, дворяни у своїх маєтках створювали робочі місця, розвивали внутрішнє виробництво та нарощували експорт. Найбільші прибутки давали великі багатогалузеві господарства (Потоцьких, Терещенків, Харитоненків та інших), які, окрім традиційного землеробства, мали розвинену переробну промисловість: цукроваріння, винокуріння, лісозаготівлю, тваринництво, паперові та борошномельні заводи тощо.

Цукровий завод Терещенків у Хуторі-Михайлівському

 

Прагнучи отримати максимальний прибуток, власники маєтків запроваджували інтенсивні технології, задля чого чимало з дворян або підтримували, або ініціювали дослідження. У білоцерківських маєтках графів Браницьких під експериментальне поле на початку ХХ століття відводилася майже 1 тис. десятин землі, на яких вивчали найприйнятніші прийоми польової культури. Тут працювали лабораторія й метеорологічна станція. Складовою частиною Деребчинського маєтку Аріста Маса на Поділлі була дослідна сільськогосподарська станція з хімічною лабораторією, в якій вдосконалювали якість насіння буряків, досліджували властивості ґрунту і впливу на них добрив. Лабораторія обслуговувала не лише потреби маєтку, а і сторонніх, діяв навіть прейскурант за проведення досліджень. На території маєтку також діяло дослідне поле Київського товариства сільського господарств, утримання якого взяв на себе власник.

На весь світ відома Асканія-Нова, що на Херсонщині. Заснований 1887 року Фрідріхом Фальц-Фейном, випускником Дерптського університету, заповідник став справою всього його життя. Цінність заповідника розуміли навіть більшовики: у квітні 1919 року Асканія-Нова здобула захист голови РНК України Християна Раковського, який підписав постанову «Про оголошення колишнього маєтку Фальц-Фейна природним заповідним парком». У 1921 році Асканія-Нова набула статус державного степового заповідника. Нині заповідник названий на честь свого творця – Біосферний заповідник «Асканія-Нова» імені Ф. Є. Фальц-Фейна.

Про рівень розвитку господарства дворян свідчить факт, що більшовицька влада видала власникам сімнадцяти «зразкових» маєтків свідоцтва, які мали слугувати своєрідною охоронною грамотою. Хоча й це не врятувало їх від руйнівної вакханалії.

 

Читайте також: Козацькі права проти російського самодержав’я

 

Маючи статки, будучи освіченими та зацікавленими в подальшому розвитку своїх господарств, дворяни також опікувалися соціальною сферою. Вони фінансували лікарні, притулки, надавали стипендії та пенсії, підтримували нужденних. Згадаймо Карлівський маєток герцогів Мекленбург-Стрелицьких на Полтавщині. Місцеві селяни тут мали змогу лікуватися стаціонарно й амбулаторно, ліки в аптеці одержували безкоштовно. У маєтку діяв притулок для сиріт із довколишніх сіл. Незаможні одержували допомогу продуктами й паливом. Надавалася підтримка місцевим селянам у разі пожежі чи будь-якого іншого стихійного лиха. За рахунок власників маєтку на його території діяло двокласне жіноче училище, на кошти маєтку й допомогу від уряду – двокласне чоловіче училище. Окрім цього, на території маєтку працювали п’ятнадцять земських шкіл, і кожній видавалися по 100 руб. У роки Першої світової війни власники віддавали свої будинки для медичних потреб.

Григорій Ґалаґан (1819-1888) і будівля Колегії, заснованої ним у пам’ять про свого сина Павла (1853-1869)

 

Відчуваючи потребу у кваліфікованих кадрах для власних виробництв, дворяни вкладали кошти в розвиток освітніх закладів – від земських шкіл і гімназій до університетів. Колегія Павла Ґалаґана в Києві, Немирівська гімназія на Поділлі, Глухівська жіноча гімназія на Сумщині, Київський політехнічний інститут, Історико-філологічний інститут князя Безбородька – це лише кілька прикладів освітніх закладів, підтриманих дворянами. Будівлі деяких і нині виконують своє первісне призначення. Вагомим є внесок дворян у скарбницю української культури. Київська публічна бібліотека (Національна бібліотека імені Ярослава Мудрого), фонди бібліотечних відділів рідкісних видань із маєткових книгозбірень, Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків у Києві, Одеський художній музей та чимало інших об’єктів дворянської уваги й нині служать українству.

Утім, історія дворян – це також історія штучної підтримки самодержавством заради власного збереження стану, який уже вичерпав свій потенціал. Як наслідок, Російська імперія, а в її складі й Україна, були втягнуті в довготривалу болісну адаптацію до капіталістичних умов, що спричинило загальну економічну й політичну відсталість держави. Нерозв’язуваність назрілих соціальних проблем, посилена обставинами світової війни, призвела до потужного суспільного вибуху в 1917 році і врешті-решт захоплення влади радикалами. Дворяни стали першою жертвою більшовиків. Після того, як представників цього стану обмежили у правах, пограбували, витіснили, винищили, черга дійшла до інтелігенції, а дуже скоро – до селян і робітників. Повчальність історії дворян полягає в небезпечності думати, що державний терор під гучними гаслами (наприклад, «Власть – народу!»), знищивши одних, зупиниться на інших, – врешті в його жорна потрапляють і його ініціатори.

93