Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні

Історія
26 Вересня 2022, 13:30

Кожна людина має власний больовий поріг, і далеко не кожен зміг би працювати з темою репресій. Дехто відмовляється навіть довідатися в архіві біографію власного репресованого родича, боячись надто емоційно зануритись у подробиці кривавого терору. Тому на глибоку повагу і вдячність заслуговує дослідниця Тамара Вронська, котра не одне десятиліття працює з темою радянських репресій, пропускаючи через себе тисячі зламаних доль. Адже вона віддає їм останню шану, часто замість їхніх родичів, подібно до людини, що з власної волі доглядає за занедбаними могилами незнайомців. Своїми дослідженнями вона фактично реабілітує репресованих посмертно, позаяк доки їхні справи лежать неторканими в архівах, а їхні історії не розказані, їхні злочини не спростовані – вони й надалі лишаються репресованими.

У доробку Тамари Вронської – низка ґрунтовних досліджень радянських репресій, зокрема «Упокорення страхом. Сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади, 1917–1953 рр.» (2013), «Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948–1953 рр.)» (2019), «Мінусники: покарані простором» (у співавторстві з Оленою Стяжкіною, 2021). Нещодавно побачила світ чергова студія Тамари Вронської «Непевний контин[г]ент: депортації із Західної України 1944–1953 років, режимне повсякдення, повернення» (2022). Її присвячено аналізу вигнання та повернення мешканців Заходу України, у яких радянська влада одразу побачила непримиренних ворогів і майже одразу – через офіційні документи, державну риторику та пропаганду – визначила «соціально небезпечними елементами».

Традиція каральних практик

Усі ці праці вирізняє те, що розгляду окремих випадків покарання передує пильний аналіз законодавства, яким керувалися радянські кати в країні з найдемократичнішою у світі конституцією. Власне, більшовики не вигадали нічого нового: прийшовши до влади, вони успадкували каральну практику критикованого ними царського режиму, запровадивши вже 19 грудня 1917 року інструкцію, що давала право на «видалення» осіб, визнаних винними в організації виступів проти нової влади, «зі столиці, окремих місцевостей або меж Російської Республіки». Авторка крок за кроком простежує, як зростала територія несвободи в Радянському Союзі – від окремих місцевостей і категорій до всієї держави й цілого народу.

Статус держави-терориста мав би бути застосований не лише до РФ, а й до СРСР, позаяк у Союзі широко застосовували каральну практику сімейного заручництва – переслідувань десятків тисяч безневинних людей за те, що їхніх родичів визнано «зрадниками батьківщини». Тобто кожна людина, яка намагалася чинити бодай якийсь спротив системі, знала, що під загрозою (наприклад, позбавлення волі від п’яти до десяти років) одразу опиняються її рідні і близькі. Це і є класичний метод терористів – захоплення заручників, залякування та використання насильства задля досягнення політичної чи іншої мети.

Читайте також: Як ідеї стають убивчими

У читача може виникнути питання: навіщо досліджувати правове регулювання злочинів проти людяності, вчинених тоталітарною країною? Мовляв, хто дбав про дотримання законів, коли переслідування поширювалися на цілі народи, а безправність і беззахисність була рисою кожного громадянина Країни Рад? Одна з можливих відповідей – для того самого, чому нині документують воєнні злочини росіян в Україні. Щоб колись-таки притягнути до відповідальності державу-спадкоємицю Радянського Союзу. Як зазначає в одному з інтерв’ю Тамара Вронська, вона вже має матеріалу на цілий Нюрнберзький трибунал. Друга з можливих відповідей – щоб відтворити колективний портрет замовників (законодавців) і виконавців терору. Щоб зрозуміти, чим вони керувалися, окрім власної користолюбства, мстивості чи ненависті. Щоб спростувати тезу, що в багатомільйонних жертвах винен лише Сталін, а всі інші були лише підневільними виконавцями. Аж ніяк – подібно до того, як тепер особливу жорстокість конкретних російських солдатів і мовчазну згоду мільйонів російських цивільних маскують фразою «винен Путін», так само й у радянські часи були ті, хто особливо ретельно виконував накази, навіть якщо вони злочинні.

Промовистий приклад: усі знають Хрущова як того, хто розвінчав культ Сталіна й започаткував відлигу, творчу свободу, критику репресій. Але це було згодом, а в 1944 році тодішній перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов виявив неабияку ініціативність і в розлогому листі до Сталіна серед інших заходів «з метою прискорення ліквідації оунівських банд, наведення порядку» запропонував «виселяти» родини активних учасників ОУН і УПА у віддалені місцевості СРСР, доручивши НКВС визначати місця їхнього поселення. Щоб узаконити репресії проти жінок, дітей і літніх батьків повстанців, Хрущов запопадливо підготував проєкт відповідної постанови. Він попросив збільшити військову присутність, підтягнувши з тилових районів додаткові підрозділи НКВС. Він ініціював проведення мобілізованих із західноукраїнських земель чоловіків через спеціальні фільтраційні пункти. Він наполіг на виселенні й ізоляції сімей активних противників радянської влади. Ініціативу Хрущова підтримали, і вже 31 березня 1944 року з’явився відповідний наказ № 122 за підписом Берії. Без жодних преамбул було сказано: «Всіх повнолітніх членів сімей засуджених оунівців, а також активних повстанців як арештованих, так і вбитих у зіткненнях, – засилати у віддалені райони Красноярського краю, Омської, Новосибірської та Іркутської областей, а їхнє майно конфіскувати відповідно до наказу НКВС СРСР № 001552 від 10 грудня 1940 р.». Іронія полягала в тому, що у згаданому наказі про привласнення чужого майна не йшлося взагалі, просто звичка красти була і є визначальною для росіян, тож чому б це не узаконити, подумали вони. І це лише один приклад. То що, винен лише Сталін?

Презумпція провини

Нова книжка Тамари Вронської «Непевний контин[г]ент» особливо відлунює із сучасністю. Дехто не може зрозуміти нині, чому Росія, що прикривалася гаслами «захисту російськомовних регіонів України», з такою жорстокістю нищить усе живе на цих теренах. А тому ж, чому під час першої та другої радянської окупації Заходу України совіти називали себе визволителями, а самі йшли вбивати, грабувати й руйнувати. А ще — зачищати для себе «життєвий простір», звільняючи його від неугодних.

Неугодним міг стати будь-хто, виходячи з формулювання «соціально небезпечний за своїми зв’язками зі злочинним середовищем». «Злочинним середовищем» у цьому разі були члени ОУН і вояки Української повстанської армії, а у зв’язках із ними був «винен» кожен перший: у картках зафіксовано формулювання «брат зятя», «племінник» та інші особи, що мали дуже далеку спорідненість із повстанцями.

Читайте також: Двоголовий імперський союз комунізму з фашизмом

Радянські солдати вторглися в західноукраїнські землі й були здивовані, що їх там не зустріли з хлібом-сіллю, тож почали репресії проти всіх, хто чинив спротив. Від їхніх злочинних дій цей спротив лише зростав, вони зробили непримиренними ворогами радянської влади навіть тих, кому спершу було байдуже. Як бачимо, нинішні події є вже не раз відпрацьованою схемою, що стає своєрідним архетипом в українсько-російських стосунках.

Характерною рисою дослідницького методу Тамари Вронської є те, що вона докладно класифікує різноманітні сценарії та репресивні моделі, які часто ігнорують, послуговуючись лише парасольковим терміном «репресії». Узагальнюючи та не вдаючись у подробиці, ми в такий спосіб дзеркалимо радянський дискурс, для якого не було різниці, за що покарана людина, достатньо лише того, що покарана, та ще й за політичною статтею. Авторка натомість чітко диференціює вироки, винесені за рішенням Особливої наради й без такого рішення – а це суттєва різниця, бо навіть механізм оскарження був іншим. Авторка розрізняє виселення з дому як самодостатнє чи додаткове покарання (після вичерпання строку позбавлення волі чи заслання). А це також має істотне значення, бо другий випадок – коли людина відбула свій термін і вже очікує повернення до рідної домівки, і раптом дізнається, що додому їй їхати заборонено, – дає зрозуміти масштаби цього покарання висланням, «мінусом», яке хибно вважають «малою» репресією, ледь не фартом, бо ж не розстріляли, а могли б.

Читаючи про депортацію родичів членів ОУН і вояків УПА як засіб боротьби з повстанським рухом, підспудно отримуємо відповідь на фундаментальне питання, якої так і не збагнули росіяни – ані в 1940-х, ані сьогодні. Українці чинили й чинитимуть шалений спротив, і що більшим буде оскаженілий терор росіян проти цивільних, яким вони намагаються залякати нас, то більшим буде наш опір.

Санація терену від незгодних

Волосся стає дибки від нелюдської жорстокості виконавців терору, ба навіть від самої дегуманізованої риторики, якою вони послуговувались. Людей, названих «спецконтингентом», вантажили в товарні вагони й місяць везли на Північ, «вивантажуючи» партіями на окремих станціях відповідно до встановлених норм, яких потребували ті чи ті промислові об’єкти ГУЛАГу, наприклад: Абакан – 200 осіб, Єнісей – 400, Канськ – 400. Я з відчаєм думаю про те, скільки немовлят не перенесло цієї дороги і що відчували їхні матері. Я захоплююся кожною з них, якій вдалося зберегти життя своєї дитини, – а серед споминів, які цитує Тамара Вронська, є свідчення людей, яким на момент депортації було лише 9 місяців.

Тепер, після жахіть, що відкрилися світові на звільнених від росіян Київщині та Харківщині, стає зрозуміло, що коли галичани називали прихід совєтів радянською окупацією, це анітрохи не було перебільшенням. Тамара Вронська пише про розгул свавілля «визволителів», адже репресивно-каральні органи діяли в атмосфері цілковитої безкарності, а жертвами обирали найслабших – беззахисних жінок, дітей і літніх людей, посилаючись на належність їх до сімей повстанців. Заходячи в село, енкаведисти вчиняли бійню. Так 22 жовтня 1944 року до села Кривеньки на Тернопільщині зайшов загін із 60 бійців НКВС і, не виявивши в селі «ворогів», роздратовані вояки напилися горілки й показово розстріляли шістьох осіб віком від 60 до 80 років та спалили 45 хат. Ще одним методом терору було виставлення на огляд тіл убитих повстанців, при цьому енкаведисти стежили за реакцією місцевих: хто найбільше побиватиметься, той і потрапить до наступного списку на виселення. Тому повстанці, що опинялися в засідці ворога, притискали до обличчя гранату і зривали чеку, щоб їх не можна було впізнати.

У країні з плановою економікою навіть репресії відбувалися за планом, позаяк карали не тих, кого вважали винним, а навпаки – визнавали винним того, хто потрапив у необхідну кількість. Ба більше, «стаханівські» методи організації репресій призвели до того, що замість 5 тисяч за планом, встановленим союзним керівництвом у травні 1944 року, за пів року у віддалені місцевості СРСР відправили 13 320 осіб.

І це був лише початок. Не спроможні здобути перемоги в боях із повстанцями, котрі боронили рідну землю від зайд, співробітники карально-репресивних органів виміщали свою лють на родичах повстанців і родинах тих, хто допомагав воякам продуктами, схроном чи інформацією. Застрашували репресіями навіть за проживання в тих населених пунктах, де гіпотетично могли з’явитися повстанці.

Читайте також: Бунт проти дійсності. Що академік Павлов дізнався про розум росіян сто років тому

Із завершенням Другої світової в західноукраїнських землях, як і в прибалтійських країнах, продовжував діяти воєнний стан. Співвідношення сил суттєво змінилося: тепер проти українців застосували ще й ресурси, задіяні раніше на фронті. Завдяки присутності з’єднань і частин Червоної армії, внутрішніх військ та винищувальних батальйонів влада зрештою спромоглася встановити тотальний контроль над кожним районом регіону. Проте не над свідомістю людей. Як пише Василь Герасим’юк, народжений у гуцульській родині, вивезеній у 1940-ві до Караганди на «вічне поселення»: «Але і завтра олень питиме воду тільки з потоку».

Усеохопність терору проти громадян, що не вчиняли жодних злочинів, веде до висновку, що ворогами радянської влади було визнано весь народ. Аби знайти формальний привід для покарання та залякування, обрали зручну формулу сімейної спорідненості, яку можна застосувати до будь-кого – у селі-бо всі комусь та родичі.

Ще одним чинником репресій була таємна постанова Ради Міністрів СРСР від 10 вересня 1947 року про забезпечення вугільної промисловості СРСР робочою силою. ГУЛАГ потребував свіжої крові, тож радянська влада вирішила вполювати двох зайців одразу. Працездатні мусили працювати – їх, як рабів на невільничому ринку, вербували ще на пероні, куди прибував депортаційний ешелон.

21 жовтня 1947 року відбулася каральна операція «Захід» – наймасовіша депортація мешканців західноукраїнських земель у віддалені райони СРСР. За кілька днів вивезли близько 78 тисяч людей із різних областей Заходу України. Хапали всіх підряд – від 9-місячних немовлят до 80-літніх знерухомлених бабусь.

Влада винайшла зручне для себе формулювання причин депортації – «дії у відповідь» на збройні виступи повстанців. За кожного вбитого чи пораненого радянського активіста відправляли в заслання від 5 до 10 (а іноді й більше) родичів повстанців або зовсім не причетних до них осіб. У цій збоченій реальності нікого не цікавило, що це опір повстанців був насправі «діями у відповідь» на терор, який чинили озброєні совєти проти безборонних людей. За класичною логікою аб’юзера, якщо жертва захищається – треба її звинуватити в агресії. У такий спосіб зручно було вдавати, що карають уже не превентивно.

Добігав кінця 5-річний термін заслання для депортованих у 1944–1945 роках. Потенційна можливість повернення цих людей додому викликала у верхах влади велике занепокоєння. Тому міністр внутрішніх справ УРСР звернувся до союзного керівництва з «новаторськими» пропозиціями, щоб усіх засланих залишили на спецпоселенні довічно. Відповідь не забарилась: «МВС, визначивши недоцільним повернення цих осіб до колишнього місця мешкання і з метою зміцнення режиму в місцях поселення членів сімей “оунівців”, уважає за потрібне: скасувати строки виселення й установити, що їх переселено навічно та поверненню в місця колишнього проживання вони не підлягають». Спецпоселенцям оголосили, що вони ніби й не в’язні, але відбуватимуть свій термін довічно.

Читайте також: Загидити весь світ. Що писав Станіслав Лем про російське свинство

Влада ще й вважала актом гуманізму так звану турботу про возз’єднання сімей. Серед тих, хто вирушав у заслання на початку 1950-х, були вчорашні діти, яким раніше вдалося уникнути репресій. Тепер єдиною їхньою «провиною» стало те, що вони вже досягли 16-річного віку й мусили як «повнолітні» члени «бандитських» сімей приєднатися до родичів на спецпоселенні.

Вражають спогади очевидців про те, як у сибірських бараках депортовані в 1940-х галичани зустрічали розкуркулених і вивезених десятиліттям раніше українських селян, спільно виживали й торували дорогу додому – з малої зони у велику зону, як казали політичні в’язні. Це стало можливим після смерті Сталіна, але далеко не одразу. Окрім політичних причин, була й прагматична: у їхніх домівках уже жили інші люди, яким так не хотілося їх залишати (привіт від заплаканої росіянки з тимчасово окупованої Алушти, котра «як у себе вдома жила»). 25 вересня 1956 року очільники республіканської партійної організації написали листа до ЦК КПРС «Про небажаність повернення звільнених з ув’язнення колишніх учасників ОУН і УПА та членів їхніх родин на постійне проживання у західні області України». На відміну від «покараних народів», яким 1956 року скасували режим спецпоселення, українців, депортованих у 1944–1953 роках, звільняли протягом 1956–1964 років окремими групами, а іноді, начебто звільнивши, знову повертали в заслання.

Та попри всі упокорювальні зусилля влади, із депортації поверталися люди особливого гарту. Їхнє почуття гідності лише міцніло, радянським карним органам так і не вдалося їх зламати.

Дослідження Тамари Вронської можна порівняти зі знаковою працею Мішеля Фуко «Наглядати й карати»: щоправда, на відміну від французького філософа, котрий говорить про поступову гуманізацію покарання в західній традиції, радянські репресії з плином часу ставали лише більш жорстокими, а їхня традиція жива в країні-спадкоємиці СРСР і досі.

9