«Йдім окремими шляхами, але до спільної мети. Може, ви дійдете до Києва з Варшави, а я через Одесу, а може, й через Токіо та Сибір, але ми маємо спільну ціль», — пригадував слова Євгена Коновальця президент Української Народної Республіки в екзилі Андрій Лівицький. Останній мешкав і працював у Варшаві, перебуваючи в тісному контакті з польським політикумом. А от Токіо серед названих географічних місць викликає запитання. Втім, лише на перший погляд, адже Організація українських націоналістів і безпосередньо Коновалець підтримували тісний контакт із японськими урядовими колами, а згодом за підтримки офіційного Токіо розбудовували свою мережу на Далекому Сході.
Перші зв’язки з японцями ОУН налагодить уже на початку 1930-х — у той час доволі гучною акцією, яку розглядала Ліга Націй, була пацифікація, котру поляки проводили на Галичині. До окремого комітету, створеного в цій справі, входив і японський представник. Відтоді націоналісти матимуть доступ до японських дипломатів, а за кілька років спробують налагодити ближчий контакт.
«В 1934 р. було зложено обширну записку на тему «Україна як фактор розвалу Росії» і переложено на англійську мову. Її предложено японцям, і представник ОУН відбув з послом Японії в Варшаві ґрунтовну розмову. Чому японці хотіли говорити про українські справи саме у Варшаві, годі сказати, але можна здогадуватись, що саме там знаходились найбільш досвідчені в українській проблемі люди», — згадував керівник політичної референтури ОУН Дмитро Андрієвський.
Читайте також: Юрій Липа. Той, хто знав, як розділити Росію
До варшавської зустрічі було підготовлено й окремий пакет пропозицій, одна з яких передбачала допомогу японців акціям ОУН у Маньчжурії. Цю китайську територію японські війська захопили на початку 1930-х і проголосили маріонеткову державу Маньчжоу-Го. Тут, зокрема в місті Харбіні, була доволі численна українська громада, і звідси було зручно формувати базу для впливу на Червону армію та українське населення прикордонних областей. У цьому позиції ОУН та Японії збігалися, адже на Далекому Сході, зокрема в Приамур’ї, українці становили величезну групу, а окрему територію, відому як Зелений Клин, ще на початку ХХ століття заселяли переважно вони.
Секретар Коновальця Михайло Селешко в січні 1935 року писав керівникам української громади в Харбіні: «Можна вислати на Далекий Схід декілька молодих хлопців, свідомих, для праці в якій завгодно ділянці, до військової включно».
На цей лист відповіді не було отримано, проте член Українського політичного центру в Харбіні Іван Світ у спогадах зауважив: «Можна сказати, що заінтересування японських військових кіл Організацією Українських Націоналістів мало більш практичний, ніж політичний характер. Японцям було потрібне те, чого вони з різних причин не могли одержати від українців на Далекому Сході. Адже ОУН мала свої вишколені кадри до всякої праці, «включно до військово-воєнної».
Тож у середині 1930-х до Харбіна перекинуто кількох членів ОУН, які одразу зайняли помітні ролі в Українській національній колонії, зокрема в Союзі української молоді (СУМ), і почали видавати часопис «Далекий Схід».
У 1937 році в Берліні відбуваються переговори Коновальця та генерала Миколи Капустянського з представниками японського посольства й генштабу. Як результат — ще того року група з трьох оунівців вирушить на лайнері з Італії до Японії. Всі вони будуть безпосередньо пов’язані з найневдалішою акцією в історії ОУН, а саме нападом на пошту в Городку 1932-го. Тоді організація втратила загиблими і страченими чотирьох бойовиків. Двоє безпосередніх учасників нападу Гриць Купецький та Григорій Файда, а також провідник дрогобицької боївки УВО — ОУН Михайло Гнатів нелегально покинуть межі Польщі й опиняться на Заході. Долучені до інших підпільників, яких спіткала така сама доля, ці троє націоналістів у середині 1930-х візьмуть участь у вишколах хорватських підпільників-«усташів» в Італії, а в 1937-му вирушать на Далекий Схід.
«Ви будете працювати підпільно. Будете жити під російськими прізвищами й не будете брати участі в житті української еміграції у Харбіні», — заявив оунівцям полковник Акікуза, який спершу опікувався націоналістами.
Читайте також: Жнуть там, де не сіяли
Відтак хлопці вигадали собі життєві легенди та імена. Представникам ОУН дали час на вивчення російської мови, а далі розпочався системний вишкіл під контролем японської розвідки: прослуховування лекцій, опрацьовування відповідних комуністичних праць і ретельне читання радянської преси.
«Кожного дня була принаймні одна лекція котрогось із лекторів на різні теми, як, наприклад, організація військ прикордонної охорони, організація ГПУ-НКВД, організація Червоної Армії, біографії усіх членів Політбюро й всіх визначних сучасних більшовиків і небільшовиків, генералів тощо, відзнаки різних формацій армії, фльоти, авіації, НКВД, військ Прикордонної охорони, — пригадував керівник оунівської групи Купецький (Марков). — Нам читали лекції про мережу концтаборів, точні дані про них, про нові досягнення соціалістичного будівництва або на такі теми, як національне питання в СССР, економічне положення, організація колгоспів і радгоспів та багато іншого, в тому й про совєтський шпіонаж та комуністичні організації поза межами Совєтського Союзу».
Наступною фазою була підготовка націоналістами брошур та листівок, і тут виник перший серйозний конфлікт із японцями, які вимагали припинити друкувати проукраїнські гасла, поборювати росіян і почати співпрацю з білою еміграцією. Останнє питання було найгострішим, тож до Відня було надіслано телеграму: «Посварилася з тіткою. Оля». Тут слово «тітка» позначало японців, «Оля» — провідника націоналістичної групи.
Припинивши співпрацю з японцями, оунівці інтегруються в українське життя Харбіна. Гриць Купецький (Борис Марков) очолить «Українську Далекосхідну Січ» — перейменований СУМ, а Михайло Гнатів вирішить нелегально перейти радянський кордон. Подібна витівка його попередника Миколи Митлюка коштувала йому життя. Гнатіву поталанить: під час нелегального переходу кордону його заарештують японці. Пізніше він переїде до Шанхая, де очолить українську громаду.
Під час Другої світової війни японці знову звернуться до націоналістів із пропозицією співпраці. Коли її відновлять, українці візьмуться за підготовку ідеологічних і пропагандистських матеріалів. Водночас вони готуватимуться до японсько-радянської війни. «Одне, що було позитивним у наших плянах у широкому масштабі, це була ідея створення незалежної від Росії Зеленої України. Ми навіть були приготовили склад першого уряду Зеленої України, який складався з найбільш знаних українців на Далекому Сході поза межами СССР», — згадував Купецький.
Незабаром націоналістична група отримала нове завдання — працювати з радянськими утікачами-українцями, яких утримували в концтаборі неподалік Харбіна. Розмови на національні теми, а також домовленість із японцями про переміщення українців в окремий барак згуртували цю групу, а згодом призвели до прямого протистояння з в’язнями-росіянами.
Читайте також: За Україну, за Естонію. Незвичайна біографія 28 ОМБр ім. Лицарів Зимового походу
Націоналістам ще вдалося випустити чотири числа підпільного часопису «Сурма». Втім, катастрофа Японії здавалася дедалі очевиднішою. Незважаючи на непрості взаємини між українцями та японськими військовими чинами, Грицю Купецькому запропонують виїхати до Шанхая останнім потягом із Харбіна. Це був шанс урятуватися перед червоною окупацією.
На той час у Шанхаї невелика група націоналістів мала доволі суттєвий вплив: тут Корда-Федорів видавав англомовний часопис Call of Ukraine, а Михайло Гнатів очолював українську громаду. З допомогою американців залишки громади вивезуть на Філіппіни, а звідти до інших країн світу, здебільшого до Аргентини й Австралії. Так закінчувалася епопея ОУН у співпраці з японцями на Далекому Сході. За ті роки Організація в Україні та Європі пережила буремні події. Коли ж запізнілі новини доходили на Далекий Схід, то й тут залишали відбиток. Найактивніші діячі українського руху в Харбіні — Михайло Затинайко (Роман Корда), Гриць Купецький та Михайло Гнатів (Чорний) — після чергового розколу ОУН розійдуться своїми дорогами. Корда займе позицію мельниківців, Купецький — бандерівців, а Чорний — середовища Української головної визвольної ради (УГВР).
Незважаючи на те що шість членів ОУН, які в 1930-ті роки прибули до Харбіна, змогли активізувати українське життя, їхня місія мала посередній ефект. Певною мірою це пояснив Іван Світ, коли твердив: «Щойно через кілька літ, десь у 1939–1940 роках, члени ОУН в Харбіні переконалися, що японська політика керується головно японськими інтересами, а не симпатіями до такого чи іншого народу, тому вона змінлива й непевна».
Водночас частина провини лежала й на Проводі українських націоналістів. Принаймні такий висновок можна зробити з аналізу Гриця Купецького: «Багато здібних людей вешталося по Европі, а на відповідальну й важливу працю на Далекому Сході послали людей, які, може, й добре вміли користуватися зброєю проти ворога, але не визнавалися в дипломатії, політиці, журналістиці чи в глибшому громадському житті. Очевидно, що такий склад посланих людей заздалегідь був приречений на невдачу в своєму завданні».