Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Імперія-мати чекає. Україна об’єктивно не могла знову не потрапити в орбіту Росії

Політика
5 Грудня 2013, 12:02

Саме ейфорія попервах завадила провести очевидні паралелі зі ще одним східноєвропейським диктатором: Аляксандр Лукашенка теж активно загравав з об’єднаною Європою, і вона також серйозно ставилася до його ескапад, а бацька лише мав намір крутити по черзі Брюсселем і Москвою як циган сонцем. Це, швидше за все, не означає, що сам Вік­тор Янукович, у швидкісному режимі розкриваючи обійми Заходу, тільки клеїв дурня й не мав на меті конкретного результату у вигляді підписаної Угоди про асоціацію (хоча деякі експерти, зокрема Тиждень, попереджали, що вся єврогра для нього від самого початку була блефом на адресу Путіна). Так чи так, а логіка його вчинків – логіка людини, загнаної в глухий кут власними апетитами та фобіями, – ніяк не сприяла щасливому фіналу.

Типологічно й геополітично Україна досі лишається імперською провінцією, а її незалежність – це все ще певною мірою фікція

Важко аналізувати, а тим більше прогнозувати політику, яка ґрунтується не так на об’єктивному інтересі, як на суб’єктивних слабостях того чи іншого гравця. Тут для повноти картини треба було б мати доступ до секретних файлів, а ще краще – цифровий диктофон під диваном. Але ж є сувора реальність, яка або сприяє, або опирається спонтанним рухам тих, хто переконаний, що самостійно приймає рішення.

Сувора реальність – це Україна, яка прожила вже 22 роки в статусі формально незалежної держави, а фактично досі має тисячі бізнесових, політичних, культурних зв’язків із колишньою метрополією.
З Росії за місцем народження і, головне, ментально походить чимало вищих чиновників, уповноважених приймати ключові рішення. У Росії – власність значної кількості наближених до влади підприємців.

У Росії – джерело добробуту певного кола олігархів, які збили свої статки на спекуляціях вуглеводнями. У Росії – ринки збуту технологічно відсталої продукції, і якщо частину цієї продукції можна вдосконалити під світові стандарти, то інша частина за межами колишнього СРСР нікому категорично не потрібна ні в якому вигляді. У Росії – коріння багатьох медіа-менеджерів, які визначають інформаційну політику ЗМІ. У Росії – центр тяжіння суттєвої частки культурної еліти, куди її тягнуть гонорари, які неможливо порівняти з місцевими. Росія безкомпромісно домінує в українському медійному просторі. Нарешті, й це головне, у Росії зберігається, а останнім часом додатково активно плекається традиційний для імперії феодальний тип відносин, на якому тримаються взаємодія правлячих еліт і, ширше, розподіл владних пов­новажень в усіх країнах, котрі залишилися на пострадянській орбіті. Цей тип відносин передбачає ігнорування законів, особисту лояльність, слухняність потужних силових органів, підконтрольність будь-якої прибуткової діяльності та, як наслідок, корупцію, свавілля, незахищеність громадян і підприємців. Зламати таку матрицю значно складніше, ніж поміняти обладнання й технічні регламенти під стандарти ЄС.

Від цього переліку можна втомлено відмахнутися: мовляв, знову за рибу гроші. Ні, насправді йдеться не про якусь міфічну русофобію, а про сприйняття чи несприйняття засад, на яких досі побудоване життя в нашій державі та суспільстві (про сусідню країну зараз не йдеться, це проблема її народу). Ті засади мають здатність самовідтворюватися, а надто коли вони щедро підживлюються з-за східного кордону. Тому типологічно й геополітично ми досі лишаємося імперською провінцією, а незалежність України – це все ще певною мірою фікція.

Читайте також: У цейтноті. Путінська політика в Україні пробуксовує

Від перших місяців 1992 року в Україні поширилося гасло «розбудови держави» як одного із загальнонаціональних пріоритетів. Тоді йшлося конкретно про створення всіх інститутів влади, причому, ніде правди діти, за єдиною відомою тодішнім авторам моделлю – радянським зразком. Численні міністерства, відомства, установи, адміністрації, інспекції здавалися запорукою успішного функціонування країни. Замість того щоб пов­ністю демонтувати старі механізми й ретельно почистити особовий склад від потенційних колаборантів, тодішні лідери виконали свою місію як могли: відтворили імперію в мініатюрі. Але оскільки остання була позбавлена основного її нерву й сенсу існування: експансії, намагання нав’язати власну волю іншим, реалізувати свій інтерес скрізь, куди можна дотягнутися, то вона об’єктивно не могла знову не потрапити в чужу орбіту.

Не треба ілюзій: на планеті ніде немає цілковитої, тотальної незалежності. Ми давно живемо в єдиному світі, де кожен опосередковано залежить від іншого: від цін на нафту, від ринків, від тероризму, від гарячих точок, які провокують неконтрольовані міграції, від технологічних викликів і глобальних трендів. Дорослі країни враховують ці залежності й намагаються їх мінімізувати. Хтось зміцнює кордони, хтось запроваджує жорсткі обмеження всередині, хтось вибудовує альтернативні стратегії – усе залежить від типу суспільства й свідомості. Китай, наприклад, намагається захистити свій інформаційний простір від «шкідливих» впливів, обмеживши доступ до інтернету. Сполучені Штати, навпаки, прагнуть компенсувати власну вразливість від стрибків цін на енергоносії, тому розробили революційні технології їх видобутку на базі власних родовищ, а також активно експлуатують нетрадиційні джерела енергії і вже здобули енергетичну незалежність.

Для України першим кроком на шляху убезпечення себе від зовнішнього тиску мало би бути вжиття низки заходів, які гарантували б її самодостатність у різних сферах. Наполег­ливо провадити мовну політику, щоби підживити ідентичність і позначити аж ніяк не символічний культурний кордон. Дбати про свободу преси, юридичну й фактичну, щоби панувати у власному медіа-просторі, а не віддавати його на відкуп ідеологічному против­никові. Суворо тримати в межах закону силовиків, щоб вони не перетворилися на постійний фактор саморуйнування. Змусити мафіозні клани або повністю легалізуватися, або забратися (у вигнання чи у в’язницю – це вже деталі). Сприяти малому й середньому бізнесу, аби забезпечувати стале зростання, а не тупцювати в межах нульових показників приросту ВВП. Оберігати іноземних інвесторів, щоби мати зиск від стабільних вливань в економіку грошей і впровадження технологій. Реально, а не декларативно диверсифікувати джерела постачання енергоресурсів. Вибудувати нарешті незалежну судову гілку, щоби бути впевненими в кінцевому справедливому вирішенні будь-якого конфлікту, а не тримати кожну людину включно з першими особами держави на гачку непевності.

Взагалі-то держава, не позбавлена суб’єктності, мала б виконати всі ці складні, але суто технічні вимоги сама, без сторонньої допомоги. Не судилося: неситі пострадянські (а по суті, радянські) еліти, зародкове громадянське суспільство, невпинний негативний вплив «старшого брата», байдужість міжнародної спільноти. Україна двічі проґавила свій шанс: вперше відразу після здобуття юридичної незалежності, вдруге – після повстання мас 2004 року, яке призвело лише до ротації персоналій та символів. Ані влада, ані опозиція, ані громадськість не збиралися вписувати у свій порядок денний рішучий розрив із минулим. На нинішньому етапі асоціація з ЄС могла бути щасливим шансом і відіграти роль додаткового інструмента, протеза, милиць, щоби нарешті допомогти нашій країні звестися на ноги. Європа не могла й не мала виконувати жодне з поточних завдань українців замість самих українців. Проте навіть формальне запровадження певних правил, до яких зобов’язувала б провалена угода, могло би: а) підштовхнути так звані еліти до поступових системних реформ; б) допомогти громадянському суспільству відстоювати свої права в межах зрозумілих універсальних процедур.

Віктор Янукович може скільки завгодно тішитися ілюзією, що переграв Путіна й Баррозу, це по-нашому, по-пацанському. Ні фіга. Україна не Білорусь, а він не бацька, тут інші ставки. Без європейських милиць не зможе він уникнути поглинання матір’ю-імперією, де його чекають з апетитом. Але то вже тема наступної розмови.