Прикладів можу навести чимало: від побудови сумнозвісного погруддя катові народів СРСР (ба більше – багатьох народів Європи!) Йосипу Сталіну у Запоріжжі – до свідомої, по-більшовицьки жорсткої люмпенізації та денаціоналізації населення України. Від вивішування червоних радянських прапорів у День 9 Травня (питання – хто кого та якою ціною переміг – тема окремого матеріалу) – до не проведення люстрації упродовж двадцяти років існування суверенної України. Ризикну серед прикладів комуністичної несвободи навести і такий: за ті ж двадцять років жодного відкритого (публічного) процесу над ідеологією тоталітаризму-комунізму в Україні не відбулось – при тому, що про такий процес говорили ще від часів перебудови, і то не лише в Україні.
Тут зупинюся і наголошу: для проведення судового процесу над злочинною тоталітарною ідеологією, яка панувала у СРСР та у колишньому європейському «соціалістичному таборі», необхідна серйозна доказова база. Як стверджує польський політичний та громадський діяч Адам Міхнік, «прикладів того, наскільки страшними були злочини комунізму проти людства – величезна кількість! Але для подання їх на розгляд суду, потрібно їх проаналізувати та провести систематизацію, щоб кожен факт був доведеним і доконаним, чи це стосується окремої людини або родини – чи це ідеться про соціальний прошарок або цілий народ». «Про про злочинну сутність тоталітаризму відомо, значно складніше це довести по окремих фактах: адже старі лиси – комуністи так вправно завжди викручують ситуацію або наведений факт, що конкретика обвинувачів комуністичного тоталітаризму має бути абсолютно доведеною та чітко сформульованою», – вважає ідеолог «чеської бархатної революції», перший демократично обраний Президент Чехії Вацлав Гавел. Лідери Польщі та Чехії говорили про це майже двадцять років тому, а звучить актуально донині…
Ці застереження засвоїла і та нечисленна (сподіваюся – тільки попервах) група волонтерів, які почала збір фактів щодо злочинів комунізму проти людства на теренах України. Ідея належить Президентові Конгресу національних громад України, в’язневі сумління радянської доби Йосипові Зісельсу. «Для мене одна з невирішених проблем нашого минулого і сьогодення – це взаємовідносини націй, народів України, усього СРСР з комунізмом. Сказати правду про злочинні накази комуністичної верхівки, коли винищувались цілі народи, релігійні групи, соціальні прошарки – наш борг перед суспільством. Українське суспільство не зможе рухатись далі, допоки не знатиме усієї правди про своє недавнє минуле», – каже Зісельс. Волонтери Конгресу національних громад збирають по всій Україні свідчення людей, потім фактаж потрапляє до редакції тижневика Конгресу «Форум націй» і друкується на шпальтах газети. За словами Зісельса, «ми вирішили зупинитись на матеріалах, які засвідчують злочини комунізму проти певних народів та релігійних громад. Маю на увазі кримських татар, євреїв, поляків в Україні, чеченців та інші народи Північного Кавказу у Росії. Крім того, в Україні варто проаналізувати діяльність НКВС – КДБ проти греко-католиків та інших конфесій».
Другим етапом проекту Конгрес національних громад називає можливість організувати судовий процес над тоталітарною комуністичною ідеологією. Це має бути міжнародний суд, який готуватимуть адвокати, правозахисники, історики. Про такий процес чути від багатьох європейських політиків та громадських діячів – але, як каже відомий український громадський діяч, публіцист Мирослав Маринович, виникає питання – чи готова сучасна Європа до такого процесу: «Європа нині відчуває наслідки неподоланого комунізму. Адже саме під впливом Європи, котра не хотіла другого Нюрнберзького процесу, уже над комунізмом, увесь пострадянський простір полегшено зітхнув і запропонував: «Все, давайте ставити крапку і йти далі!». А тепер уже ми бачимо, що просто поставити крапку і йти далі неможливо – аж поки ми всі не збагнемо, що саме відбувалося у тоталітарну комуністичну добу на сході Європи. Аж поки ми не осмислимо гріх і злочин комунізму!». А для цього потрібен суд, який дасть правову оцінку злочинам комунізму, як свого часу Нюрнберзький процес дав оцінку злочинам нацизму. І після того у тій же Німеччині відбулось переосмислення, чи то осмислення злочинів, вчинених нацистами проти окремих людей та цілих народів.
А в Україні відбувається якщо не «відбілювання» радянської доби, то принаймні замовчування інформації про той період. Аби не бути голослівною, наведу один факт, що його оприлюднили колеги з Донецька: у столиці Донбасу закриваються для публічного доступу архіви СБУ. Ба більше – журналісти пишуть про те, що в архівах знищуються історичні документи, які стосуються комуністичної карально-репресивної системи 1930-х років. Речник Донецького місцевого управління СБУ Олександр Балабанцев називає це «внутрішньою справою Служби безпеки». Але є злочини, котрі не мають терміну давності та котрі аж ніяк не мають бути внутрішньою справою – серед іншого, ідеться і про комуністичні злочини, скоєні у двадцятому столітті.