Якщо говорити про приватні колекції українських бізнесменів і політиків, то про збірки українського сучасного чи давнішого мистецтва не йдеться. Чому так?
— Усе доволі просто. Це питання ціни й попиту, що впливають на арт-ринок, який відповідає за ці процеси. У нас майже за 30 років незалежності досі немає державного музею й центру сучасного мистецтва. Що свідчить зокрема про відсутність офіційної історії українського мистецтва, тобто наша країна — біла пляма на світовій мапі культури. Це означає одне з трьох: або історії українського мистецтва немає, бо її ні з чого створити; або вона байдужа нашій спільноті; або не має цінності. За кожним французом перебуває іконостас культурних діячів та історія. За українськими президентом, дипломатом, бізнесменом, кожним громадянином немає історії української культури. Так склалося, бо в наших державних музеях відсутні цілі культурні періоди: наприклад, період від 1990-х років.
У нас відсутня затверджена історія українського мистецтва. Пропоную далі поговорити про його сучасний етап. Якщо в нас немає офіційної історії сучасного мистецтва та його музею, то на внутрішньому й міжнародному арт-ринку не зрозуміють, хто увійшов до історії. Полотна найдорожчих, найзначніших художників, як правило, є в музеях — і це основний орієнтир. Це те, що експертна спільнота вважає найціннішим в українському мистецтві. А в нас із цим біда. Офіційної історії українського мистецтва немає не тільки в музеях, а взагалі ніде. Ні віртуальної, ні в поліграфії, ні в матеріальному світі й так далі. Побутують лише усні перекази: у моїй версії, у версії художника й директора музею Олександра Ройтбурда, куратора Олександра Соловйова та інших учасників і свідків процесу. Катастрофа в тому, що немає розуміння, що та історія, про яку йдеться, має бути також для фахівців, громадян, бізнесменів, службовців, дипломатів і студентів.
Ціни на арт-ринку орієнтуються на державні музеї й центри сучасного мистецтва (яких у нас немає), аукціонні доми (у нас таких буквально кілька, що не серйозно), прозорий ринок (якого в нас теж немає), фахові ЗМІ (які відсутні). Ні на що спертися не тільки українським колекціонерам, а і світовій художній спільноті й тамтешньому арт-ринку. Навіщо їм купувати твори українських художників? У них є багато митців, твори яких присутні в музеях, про яких знають і пишуть, зокрема в медіа. У нас немає професійних авторитетних періодичних друкованих видань, що проговорювали б такі речі, а в цивілізованих країнах, до яких ми прагнемо, вони є. З одного боку, наші керманичі плачуть про неньку-Україну, яку потрібно захищати, а з іншого — вони затулили проблеми української культури й мистецтва постійним стогоном про медійну інтервенцію ворожого сусіда, якому в гуманітарній площині ніхто не протидіє. Абсолютно безграмотні в культурному сенсі особи оточили себе такими самими фахівцями.
Читайте також: Хати у вишиванках
Усередині нашої країни триває тиск на культуру. Українську культуру, її найкращих представників упродовж усієї історії винищували фізично й морально. Ми втратили покоління Розстріляного відродження — українську еліту. Далі була Друга світова війна, під час якої також багато знищено. Та й часи Хрущова і подальші були не надто світлі. Українська культура ні дня не жила повноцінно, навіть за три десятки років незалежності. Усе, що відбувається в царині нашого мистецтва й культури, відбувається завдяки особистим героїчним зусиллям учасників культурного процесу й поодиноким меценатам і всупереч законодавчим, політичним, економічним обставинам і так далі. До кінця 1990-х років у нас панував тотальний примат соцреалізму, а решту душили психічно й фізично. На цьому ґрунті з’явилася певна посттоталітарна інерція. Радянська людина за мить стала українською, і на неї звалилося сучасне мистецтво з різними новими та незрозумілими їй формами і змістом. Український глядач після тоталітаризму і пропагандистського соцреалізму взагалі не був готовим розуміти іншу мистецьку реальність. Річ не в тому, що в нас був соцреалізм, а його скасували, а в тому, що Україну змушували бути колоніальною провінцією.
У Росії є близько 50 мільярдерів, кожен із яких збирає власну колекцію живопису за певним напрямом. Хтось колекціонує класичний авангард, хтось — мистецтво срібної доби, хтось — початок сучасного мистецтва 1980–1990-х, а хтось — нонконформізм 1960–1970-х. І коли на тамтешньому арт-ринку з’являється щось цінне, за нього багато хто б’ється, мов шуліки. У нас ситуація інакша. Наприклад, художник Ілля Кабаков, виходець із Дніпра, належить до сучасних класиків: він мегазірка в історії мистецтва. Тривалий час він підписував свої роботи так: «Ілля Кабаков (Дніпропетровськ)». Не Україна, Росія чи Москва, хоча був лідером московського концептуалізму й російського нонконформізму, а саме «Дніпропетровськ». Знаєте, чим український художник відрізняється від інших та як визначити його належність до певної національної культури? Належність якоїсь значної постаті до певної національної культури визначає сама нація й держава. Тут ідеться про державну культурну експансію. Реституція імен відбувається саме під тиском держави. Між різними країнами точиться своєрідна боротьба за світовий пантеон імен, і неважливо, звідки насправді походить певний достойник: якщо треба, він буде українським, чеським, китайським. Річ не в реальності, а у формуванні міфів, у боротьбі за їх домінування в міжнародній свідомості.
На жаль, Україна досі не робить Іллю Кабакова українським митцем. В Україні немає жодної його роботи, навіть у Національному художньому музеї чи в музеї Дніпра. Це навіть не сумно, а ганебно. Був момент, коли на один з аукціонів потрапила хрестоматійна повноформатна 2,5-метрова робота Кабакова, датована початком 1990-х (до слова, ці його роботи найцінніші, їх нелегко знайти й купити). Тоді йшлося про суму у $80 тис. Я всюди майже кричав, що давайте скинемося, купимо це полотно й подаруємо українському музеєві, щоб хоча б в одній державній колекції він був представлений. Але банально не знайшлося меценатів, які реалізували б цю ідею. Усе те, про що я говорив вище, впливає на арт-ринок, на запит на українських художників із-зовні й на розуміння процесів, що відбуваються в середині країни.
Чого не вистачає українському арт-ринку, щоб стати принаймні відносно прозорим, як це є у європейських країнах? Як держава може цьому посприяти?
— Важливо розуміти, що держава не має ні сприяти, ані розвивати. А лише створювати умови, за якими вигідно займатися мистецтвом, заохочувати недержавне фінансування культури (меценатство), створення й розбудову музеїв, а також інших інституцій та проектів. Держава має створити зручні й ефективні правила гри: законодавство. У нас воно незмінне з 1960–1970-х років. У ньому немає сучасної термінології, немає таких понять, як арт-об’єкт, інсталяція, перформанс, куратор, аудіо-арт тощо. Законодавча термінологія дуже застаріла. А це означає, що вся державна машина має працювати із застарілими смислами, яких уже немає. Нещодавно я реєстрував КВЕД для свого ФОПа, і виявилося, що там немає сучасного мистецтва і таких явищ, як арт-об’єкти, кураторство й модерація. Усі закони залежать від термінології, зокрема й посадові інструкції, накази, розпорядження, положення та постанови. Не можна говорити про сучасне мистецтво, скажімо, про інсталяцію, у державі, де це все не прописано в законодавстві.
Закон про предмети культури (він по-різному називається) почали розробляти торік. Документ близько року лежить у Міністерстві культури і, відповідно, у парламентському комітеті, і з ним нічого не відбувається. Отже, у нас немає публічного проекту нового закону про культуру. Отже, закон не сприяє нормальному переміщенню культурних цінностей, поверненню українського культурного надбання й так далі. Міжкультурний, виставковий обміни теж законодавчо не відрегульовані й від того страшенно гальмуються. Мало того, що українського мистецтва немає на культурній мапі Європи, але в українському державному музейному фонді його також немає. Скажімо, наше сучасне мистецтво присутнє лише у приватних колекціях, а держава не думає про такі збірки. Згідно з Конституцією, держава має забезпечити громадянам України доступ до своїх культурних надбань. Цікаво, як можна забезпечити доступ до того, що, з одного боку, є, але збірок чого в держави водночас немає?
Читайте також: Маркус Шефер: «Місто – це термоядерний реактор, в якому відбувається взаємодія між різними індивідами»
Українські громадяни не мають можливості дізнатися про своє сучасне мистецтво, але колізія в тому, що людина, яка професійно займається сучасним мистецтвом (скажімо, теоретик, що завершує навчання в Національній художній академії), також не має шансів про нього дізнатися. Навіть той, хто працює в музеї, біля музейних фондів, має мінімум шансів отримати уявлення про те, що ж у тому мистецтві, яке є в його музеї, відбувається. У всьому світі музейні колекції відкриті, але не в нас. Уявляєте, як можуть дізнатися про українське мистецтво міжнародні фахівці та спільнота? Тому тривалий час іноземні фахівці дізнавалися про українську культуру через сусідню Росію, яка мала спеціалізовані інституції та створювала регулярні масштабні події.
Ви активно брали участь у суспільній дискусії щодо припустимості цензури в Україні. Чи є в цьому контексті сучасне мистецтво зоною, вільною від такого явища?
— Важливо розуміти, що на території сучасного мистецтва може бути все. Це територія експерименту, виходу поза рамки традицій і можливого, дослідження художніми методами людської психіки, фізіології, норм і патологій. Що таке територія сучасного мистецтва? Це галереї, музеї, спеціалізовані друковані й електронні видання, центри сучасного мистецтва. Те, що можна робити на такій території, не завжди можна робити в публічному просторі, де діють інші правила. Коли мистецтво виходить за межі власної території в соціум, мають діяти правила публічного простору. Операцію на серці на вулиці не здійснюють. Те, що відбувається в лікарні, називається медициною, а якщо когось почнуть різати скальпелем на вулиці, то це називається злочином. Такі речі слід чітко розрізняти.
Є ще один важливий момент. Ми пострадянська, посттоталітарна й неофобна країна, і в нас іще немає толерантного ставлення до іншого. Коли така якість у нас з’явиться, то зможемо говорити, що ми цивілізована країна. В Європі останні декілька десятиліть толерантність стала синонімом розвитку гуманістичної цивілізації. У нас немає музеїв, великого акустичного залу в столиці, нотних магазинів і ще багато чого. Ми забуксували у своєму розвитку, але це треба сприймати спокійно, без істерики. Хворий має прийняти факт власної хвороби, бо це перший вагомий крок на шляху до одужання.
Як пандемія COVID-19 позначилася на роботі художніх галерей? Чи адаптувалася ця частина культурної інфраструктури до умов карантину?
— Пандемія поставила на паузу весь світ. Це соціальний експеримент в історії людства, який іще потрібно осмислити. Найнегативніший аспект пандемії коронавірусної хвороби — обмеження свободи пересування й фізичного контакту. Неможливість вільно пересуватися вулицями й подорожувати в інші країни — це насправді стрес. Ми не були готовими до віртуальних форм комунікації. Упевнений, що зараз розробляють програмне забезпечення для кращої віртуальної комунікації. Так, різні платформи почали підлаштовуватися під ситуацію, що склалася, але їхні продукти не відповідають усім потрібним функціям. Ідеться не лише про спілкування між різними особами у форматі розмови, а і про навчальний процес. Нещодавно я спілкувався з одним художнім педагогом, і той сказав, що має постати новий формат навчання мистецтва у віртуальному просторі. Наприклад, малювання з натури, коли педагог міг би бачити те саме, що бачить його учень, і те, що він малює, щоб вказувати якимсь наочним способом на конкретні проблемні моменти в роботі.
Усі, хто міг, занурилися у віртуальний простір. Як на мене, це велетенський стрибок у комунікаціях. А коли з’являються її нові форми, то і культура не перебуває на місці. Нові форми породжують нові змісти. Це тягне за собою нові форми мистецтва та нові форми його сприйняття. Узяти хоча б появу у Facebook такої групи, як «Сіль-Соль», тобто віртуальної виставки-продажу мистецтва. А це якраз новий тип виставки. Коли ви потрапляєте на реальну, матеріальну виставку, то бачите повноформатні картини, але щоб їх розглянути, до них треба підійти. У скрол-варіанті цього не потрібно. За кілька хвилин ви маєте змогу проглянути від 20 до 50 робіт. Можна лишити власні враження від якоїсь роботи і прочитати чужі в режимі реального часу, а також порівняти, наскільки вони збігаються з вашими. На реальній виставці ви цього не зробите, обмін емоціями між глядачами не виникає, бо він неможливий. Також можна подивитися в режимі реального часу, хто купив певну роботу, за яку ціну й коли. Раніше не було такого майданчика, де кілька десятків тисяч учасників одночасно переглядали б виставку, що постійно змінюється, і яка мала би свого куратора. Такої платформи не було б і далі, але її спровокувала коронавірусну пандемія.
Читайте також: Орися Демська: «Якщо у ХХІ столітті певна мова перебуватиме тільки у площині політики, то це стане її кінцем»
Ви були першим комісаром незалежної України у Венеційській бієнале. Чи здатна Україна виходити на більшу кількість потужних репрезентативних майданчиків і завдяки яким культурним продуктам і практикам це могло би статися?
— Також я очолював перше експертне журі з відбору кураторського проекту української презентації на Венеційській бієнале. Якщо говорити про мистецьку репрезентацію держави у світі, то є сталі інструменти (Венеційська бієнале, Кассельська Документа, Маніфеста й інші), де відбуваються оглядини країн. Це майданчики, на яких можна побачити й порівняти інтелектуальний рівень країн. Власне, такі місця є для того, щоби стисло заявити свої амбіції, показати власне мислення універсальною мовою мистецтва на міжнародному рівні. Але не можна бути потужним на світовій сцені, коли всередині країна не має розробленої культурної політики, базових інституцій та арт-ринку.
На останній нашій участі у Венеційській бієнале не відбувся запланований проліт літака «Мрія», у нас був доволі вбогий павільйон, хоча в найкращій локації у Венеції за всі часи участі України. Місце має значення. Також уперше був фантастичний бюджет у півмільйона гривень від держави й кілька сотень тисяч доларів залучених коштів.
Але ми не маємо культурної політики. Я не знаю, чому в нас відбуваються незрозумілі декоративні презентації на Венеційській бієнале. До того ж на згаданій бієнале є дві секції: художня й архітектурна. Участю у другій займається українське Міністерство інфраструктури. Нормальної репрезентації в нас немає. Говорити про важливість культурного контексту для будь-якої країни або особи, що її представляє, банально. Людина без культурного бекграунду — дикун. Коли ви спілкуєтеся з недорозвиненою людиною, то ваше ставлення до неї зверхньо-поблажливе, ви не сприймаєте її як суб’єкта чи гравця. Людина або країна без культурного тла, бекграунду не є суб’єктом, на якого зважають, суб’єктом переговорного процесу й ухвалення рішень. У мислячих колах про це багато говорять. Власне, ідеться про те, що Україна має бути суб’єктом і в переговорних процесах, і в геополітиці тощо. Але цього не станеться, поки ми не матимемо суб’єктного мислення, власної позиції та культурного тла, бо культура є одним із маркерів розвитку, цивілізованості й суб’єктності.
Я давно казав, що має працювати окреме державне агентство, яке опікуватиметься сучасним мистецтвом. Щоб цим займався не Мінкульт, а професійне агентство, державне чи напівдержавне, із власним сайтом, на якому можна переглянути матеріали за всі роки участі України у Венеційській бієнале, базові речі про саму подію, а також історію нашої там участі з усіма матеріалами. І що важливо, така агенція постійно має займатися питанням участі України у згаданому світовому мистецькому форумі. Щоб не призначати щороку якогось нового державного комісара. Говоримо про історію, яку треба запротоколювати, щоб не втратити. Таке агентство могло б розробити проект музею й центру сучасного мистецтва, могло би мати друковане видання, організовувати українське бієнале, відділи сучасного мистецтва в українських музеях, розробляти законодавчі ініціативи, робити закупівлі в держколекцію, розподіляти гранти й опікуватися молодими художниками.
Те саме стосується масштабних виставок сучасного мистецтва, які в нас відбуваються. Бо зараз це мистецтво наче щоразу починає з нульової позначки, без історії, без накопиченого музейного минулого, централізованого архіву й документації. Україна, на мою думку, має почати робити реєстри, які могли б заповнювати і колекціонери, і музейники. Музей сучасного мистецтва за сучасної економічної ситуації також можна було б створити насамперед в електронному вигляді. Можливо, це допомогло б оптимально заповнити нинішні прогалини.
———————————
Євген Карась народився 1964 року в Києві. Випускник Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (нині Львівська національна академія мистецтв). Колекціонер, галерист, куратор, арт-експерт та арт-менеджер. 1995 року став одним із співзасновників та кураторів київської «Карась Галереї». Президент Асоціації діячів сучасного мистецтва України. У 1998—2002 роках — Голова Правління «Центру сучасного мистецтва Дж. Сороса» при НаУКМА. Один із співзасновників кінофестивалю «Відкрита ніч».