Причиною оптимізму автора є статистика: у більшості випадків, проаналізованих Альбертусом, військовий переворот врешті-решт повертав країну на шлях демократії.
Альбертус відзначає, що умови, в яких перебуває Єгипет, не є унікальними. У період між 1875 та 2004 роками у світі відбулося 117 перетворень держав на демократію, яка відповідає загальновживаному процедурному визначенню: вибори виконавчої влади; вибори законодавчої влади; більше однієї політичної партії; попереднє керівництво країни було позбавлене влади, яку було передано новим лідерам мирним шляхом.
«25 із цих трансформацій було здійснено шляхом військового перевороту, подібного до єгипетського», – пише експерт. У таких умовах військові втручалися у справи держави з метою виправити те, що вважалося критичним недоліком демократичного устрою та створювали простір для повернення до більш послідовного демократичного режиму.
«Хорошими новинами для Єгипту є те, що деякі з цих переходів звільнили шлях для швидкого повернення до народного правління. У дев’яти з 25 випадків повернення до демократії сталося протягом п’яти років. Приклади включають Перу, Аргентину, Бурунді та Гвінею-Бісау. У цих випадках військові провели вільні та чесні вибори незабаром після повалення громадянських урядів, ефективно ‘відбудовуючи’ демократію у такий спосіб, що був більш прийнятних для їх військових чи цивільних союзників», – відзначає Альбертус.
Він наголошує, що навіть довша затримка дає привід для надії: «У 20 з 25 випадків військового перевороту (включно із дев’ятьма, згаданими вище), повернення до демократії відбулося протягом 15 років. Ці випадки включають Гану, Пакистан і Тайланд. Незважаючи на те, що демократія у цих країнах є далекою від ідеальної, вони переживають перетворення, подібні до єгипетських».
Тим не менше, Альбертус нагадує і про привід для занепокоєння: «Поганими новинами є те, що деякі з військових переворотів спричинили повернення до тривалого диктаторства. У п’яти випадках демократичний розвиток було затримано (як у Нігерії та Південній Кореї), або ж так і не досягнуто (Бірма, Судан, Уганда). У цих випадках, громадянські заворушення, насилля та репресії стали всюдисутніми характеристиками політичного ландшафту. Деспотичні елементи в лавах військових наполягли на тому, щоб приділяти більше уваги безпеці. Якщо вибори і було проведено, вони супроводжувалися суворими обмеженнями конкуренції, що надавало військовим елементам перевагу над народними групами».
Аналітик називає фактори, несприятливі для демократизації країн, що перебувають в умовах, подібних до умов, наявних в Єгипті: «…Поодинокі держави у несприятливому сусідстві стикаються із перешкодами на шляху повернення до виборів уряду. Подібним чином, дуже бідні країни рідше повертаються до демократії, як і ті держави, що мають спадщину великого репресивного апарату в умовах диктатури. Держави, що історично інвестують у створення великих військових угруповань та поліцейських сил, призначених для слідкування за порядком та придушенні незгоди, замість того, аби підтримувати розвиток освіти та інфраструктури, мають менше шансів стати свідками протестних рухів або повстання середнього класу, яке може спричинити повернення до демократії».
«Незважаючи на те, що Єгипет розташований у регіоні, наповненому диктаторськими режимами, кілька важливих факторів сприяють його демократичному розвитку: Єгипет має вищий від більшості країн, що пережили швидке повернення до демократії після військового перевороту, рівень доходу на душу населення, а також – порівняно відкриту економіку, хоч вона і знаходиться у стані падіння», – резюмує експерт Foreign Policy Майкл Альбертус.