Відвідуючи Лондон, Вашингтон і Париж, найавторитетніші лідери арабського світу попереджають, що повсюди у Близькосхідному регіоні «Брати-мусульмани» та їхні відгалуження не пропускають можливості скористатися гнівом і розпачем населення, як і політичним неспокоєм, щоб зіграти роль поборників народовладдя. Але насправді вони прагнуть лише посилення консервативних ісламістських режимів, нетерпимих до меншин і ворожих західним цінностям. Помірковані арабські політики застерігають Захід, що він помиляється, поводячись із «Братами-мусульманами» як зі звичайним демократичним рухом. Справжня мета «братства», за їхніми словами, – це повалення всіх секулярних прозахідних урядів, нав’язування ісламських законів усьому регіонові й зміна конституцій із тим, щоб уберегти ісламістів від можливих поразок на виборах. Квінтесенція цієї мети висловлена лише єдиною цинічною фразою: «Одна людина, один голос – одного разу».
Те саме попередження щойно прозвучало від Падді Ашдауна, відомого британського політика й колишнього верховного представника ООН у Боснії. «Ми сподівалися, що Арабська весна покаже шлях до нового секулярного просвітництва, але натомість бачимо швидке зростання сунітського салафізму, який поширює екстремістську форму ісламу від Малі в Африці через Лівію та Єгипет до дедалі більш радикалізованих і роздроблених повстанських груп, які воюють у Сирії, – заявив він минулого тижня. – І цю екстремістську контрреволюцію, що ми її так ненавидимо, фінансують і підтримують багаті приватні спонсори з арабських країн, яких ми вважаємо друзями в боротьбі проти президента Асада: із Саудівської Аравії, Катару та інших монархій Перської затоки».
Війна в Сирії дедалі інтенсивніше дестабілізує всі сусідні країни, а радикальні джихадисти, що воюють разом із повстанцями, дістають підтримку й нарощують вплив. Туреччина побоюється, що цей конфлікт може розворушити давно пригасле суперництво між різними етнічними та релігійними угрупованнями всередині її самої (включно із сунітською більшістю й численною алавітською меншиною поблизу сирійського кордону). У Йорданії «Брати-мусульмани» очолюють вуличні протести проти нещодавнього стрибка цін на пальне й товари першої необхідності. Чітко прорахувавши, що можна здобути більший вплив у спосіб відкритої конфронтації та масових протестів, ісламісти агітують за бойкот призначених на січень виборів і вперше відкрито закликають до повалення монархії, що визнана аж надто дружньою до Заходу. У знекровленій війною північній частині Малі, яка донедавна була домівкою поміркованої суфійської ісламської доктрини, салафіти стають панівною силою. У Лівії вони командують численними збройними формуваннями, які не підкоряються владі уряду. А в Єгипті президент Мурсі та «Брати-мусульмани», які й привели його до керма, намагаються закріпитись у владі й не допустити, щоб армія, суди та секулярна опозиція обмежили ісламістські положення запропонованої нової Конституції, що її було винесено на референдум.
Поміркованих арабів непокоїть, що Захід не бачить небезпеки. Коли два роки тому настала Арабська весна, «Брати-мусульмани» в Єгипті й подібні до них рухи в інших країнах відійшли на задній план, вважаючи, що боротьба з авторитарними режимами завоює більше підтримки на Заході, якщо її очолюватимуть освічені секулярні угруповання проєвропейського штибу. Проте в Єгипті «братство» було єдиною добре організованою політичною силою і вхопилося за зручну нагоду після повалення Мубарака. На перших загальнодержавних виборах воно виграло (разом із крайніми салафітами з партії «Нур») понад дві третини парламентських місць. Далі «Брати-мусульмани» змогли успішно протистояти намаганням військових і суддів анулювати результати виборів.
Відтоді «братство» швидко взялося зміцнювати свою владу. Одне важливе джерело впливу, на яке мало звертають уваги на Заході, – це Університет аль-Ажар, каїрський осередок ісламського вчення, якому вже понад тисяча років і який має нечувану владу над мусульманами-сунітами в усьому світі. За правління Мубарака цей навчальний заклад перебував під надійним контролем поміркованих мусульманських лідерів, які засуджували екстремізм і тероризм, прагнучи підтримувати зв’язки з іншими релігіями. Але президент Мурсі вже почав ставити на керівні посади в Університеті аль-Ажар прибічників «братства» й відомих проповідників-радикалів: серед них, зокрема, Юсуф Карадаві, радикальний ісламіст-проповідник, котрому вже заборонено в’їзд до багатьох західних країн через розпалювання ненависті.
Зростання ролі ісламістів у війні проти президента Асада в Сирії стало приводом для занепокоєння в західних столицях, а також в Аммані, Бейруті й більшості країн Перської затоки. Найбільше лякає те, що раптове падіння Башарового режиму закінчиться приходом до влади антизахідного ісламістського уряду, подібного до того, який захопив владу в Ірані після скинення шаха. Може початися різанина алавітів, християн, друзів та інших меншин. Такий режим у самому серці арабського світу став би величезною загрозою для прозахідних правлячих кабінетів у Лівані та Йорданії і невдовзі вступив би у відкриту сутичку з Ізраїлем.
Америка щойно внесла до «чорного списку» одне з головних джихадистських угруповань, які воюють у Сирії, – «Джабхат ан-Нусра» бо воно відповідальне за понад 600 нападів на великі міста країни, під час яких загинуло багато мирних громадян. Вашингтон заявив, що це формування намагалося приміряти на себе роль законної опозиції, але водночас відверто спрямувати боротьбу сирійського народу на досягнення власних небезпечних цілей.
Стурбованість Заходу нагадує тривогу Росії, яка боїться «салафітської зарази», що вже просочилася в мусульманські республіки – Дагестан і Чечню. Китай переймається радикалізацією своїх уйгурів-сунітів. Позиція Москви нещодавно наблизилася до позиції Заходу: заступник міністра закордонних справ РФ висловив припущення, що Асада незабаром можуть розгромити, а західні дипломати поділили занепокоєння Кремля з приводу того, що може настати в такому разі.
Проте не можна й далі ігнорувати щораз більшу загрозу з боку ісламістів державам Перської затоки. Кілька правителів цих країн (особливо Катару) першими взялися постачати зброю і надавати іншу підтримку сирійській опозиції. Можливо, дехто з них уже шкодує про цей крок. Арабська весна досі оминала Перську затоку – не останньою чергою завдяки наявності фінансів, які давали змогу задобрювати населення. Втім, тут і надалі зростає кількість розчарованої молоді з доброю освітою, але без роботи. Їм набридла політична система, за якої вся влада зосереджена в руках правлячих династій. Кувейт, який першим у регіоні запровадив обмежену демократію, вже став свідком масових демонстрацій проти влади еміра. Об’єднані Арабські Емірати також стурбовані зростанням ісламізму, особливо серед молоді. Бахрейн усе ще намагається стримати повстанння шиїтської більшості й боїться, що ісламісти дістають активну підтримку з Ірану. А багатий на газ Катар веде складну гру, намагаючись зберегти дружні взаємини з радикалами та консерваторами, активно заохочуючи ісламські рухи за кордоном і водночас придушуючи будь-які виклики емірові та правлячому дому аль-Тані.
Помірковані – такі як йорданський король Абдалла, котрий здобув західну освіту, – непокояться, що велика частина країн Перської затоки й, зокрема, Саудівська Аравія настільки одержимі загрозою збільшення так званого шиїтського півмісяця навколо арабського світу, що не здатні побачити більшу небезпеку: дедалі більшої радикалізації центральних сунітських регіонів. Якщо ісламізму вдасться закріпитися в Сирії, загрозу відчують не тільки Йорданія та її сусіди. Цей удар відгукнеться навіть у Вашингтоні, Москві й Пекіні. Це загроза, яку Падді Ашдаун, Девід Кемерон та інші європейські лідери тільки-тільки починають усвідомлювати.