Донедавна мультикультуралізм вважався найкращим інструментом для поводження з різноманітністю. Сьогодні, оскільки зріс страх перед різноманітністю, зросла й ворожість до мультикультуралізму. Ця ворожість, серед іншого, пішла на користь правоекстремістським партіям та політикам-популістам в усій Європі. Я давній критик мультикультуралізму. Однак сьогодні багатьом критикам цього явища я протистою так само, як і самому мультикультуралізму. Моя критика базується на відстоюванні рівності, імміграції, свободи пересування й відкритому, космополітичному суспільстві.
Значна ж частина актуальної критики мультикультуралізму базується на ворожому ставленні до імміграції, особливо до мусульман, і взагалі до ідеї різноманітного суспільства. За іронією і прихильники багатьох культур, і критики імміграції спираються на схожі уявлення про колективне життя. Мультикультуралізм — це форма того, що ми нині називаємо політикою ідентичності. Ідентичності дуже важливі. Вони дають нам відчуття самих себе, нашого місця у світі й наших стосунків з іншими. Водночас політика мала би бути засобом подолання власної ідентичності. Проте за останні роки ідентичності значно звузилися. А політика, далека від долання цих обмежених ідентичностей, щоразу більше сама ними визначається. Вихідні рамки, крізь які ми розуміємо світ сьогодні, менш «ліберальні», «консервативні» чи «соціалістичні», а радше «мусульманські», «білі» чи «європейські».
Читайте також: Відродження жорстокого християнства
На тлі цього постали як повага до інших народів, так і неприйняття імміграції. Дискутуючи про перше нам слід розрізняти два уявлення, які часто змішують: з одного боку, живий досвід різноманітності, з іншого — мультикультуралізм як політика, що має мету керувати цією різноманітністю. Є щось позитивне в можливості жити у відкритому, космополітично зорієнтованому суспільстві. Йдеться про культурне різноманіття, масову імміграцію, відкриті кордони й відкритий менталітет. Проте мультикультуралізм як політичний процес — це щось цілком інше. Він описує низку заходів, ціллю яких є управління різноманітністю, розкладаючи людей по етнічних і культурних поличках. На основі цих поличок дефініюються індивідуальні потреби й права, що слугують основою політичних дій. Ідеться не про відкриті кордони й дух, а про спостереження за кордонами — психічними, культурними чи духовними. Це змішування різноманіття як живого досвіду, з одного боку, й мультикультуралізму як політичного процесу, з іншого, виявилося дуже сумнівним.
Читайте також: Росія: до нового заледеніння?
По-перше, це дало змогу покласти відповідальність за провал соціальної політики на масову імміграцію й оголосити меншини проблемою. По-друге, багатьох лібералів і лівих це схилило до відмови від класичних принципів свободи, наприклад відмова від сповідування свободи думки в ім’я захисту різноманітності. Говорячи про різноманітність ми маємо на увазі те, що світ — це хаотичне місце, сповнене конфліктів. І це добре, адже із них виростає політична й культурна активність. Різноманіття дає нам змогу розширювати горизонти, порівнювати й оцінювати різні уявлення про світ, переконання й стилі життя. Інакше кажучи, воно уможливлює політичний діалог і дебати, які парадоксальним чином можуть спричинити розвиток універсальної мови для нашої громадянської активності. Але саме того, що в різноманітності цінне, — культурної та ідеологічної полеміки, яку вона викликає, — багато хто боїться. Цей страх може мати дві форми.
З одного боку, є нативістське почуття. Згідно з ним імміграція руйнує соціальну єдність і національну ідентичність. З іншого — мультикультуралістське бачення, за яким повага до «інших» вимагає акцептувати їхній стиль життя, не критикувати й не ставити під сумнів їхні цінності чи практики, а радше пильнувати межі між групами для мінімізації конфліктів і зіткнень. Перший підхід сприяє страхові, другий – байдужості. Перший підхід сприймає мігрантів як інших, які становлять загрозу для європейського суспільства. Другий розглядає інакшість мігрантів як щось таке, що суспільство повинно поважати і з чим мусить жити. Як ми опинилися в цій точці? Відповідь значною мірою лежить у зміненому розумінні соціальних зв’язків та відмінностей, яке витворилося протягом останніх десятиліть.
Значення категорії «клас» у європейській політиці еродоване, і як політична категорія, і як вихідна точка соціальної ідентичності. Водночас культура як засіб, через який люди сприймають соціальні відмінності, стає дедалі важливішою. Старе розрізнення між «лівим» і «правим» втрачає значення. Суспільства стали значно фрагментованішими. Соціальна солідарність визначається чимраз більше не політичними поглядами, а походженням, культурою чи вірою. «У якому суспільстві я хочу жити?» — більше не є питанням, ним є: «Хто ми?». Боротьба ідей та ідеологій ослабила політику ідентичності.
Читайте також: Ручні критики Мааса
Це змінило як стосунки між меншинами та суспільством загалом, так і спосіб самосприйняття багатьох меншин. Чимало осіб усередині меншин, підкреслюючи свою іншість і відмінність від решти груп, прагне знайти себе й своє місце в суспільстві. Ми маємо пригадати, що це новий феномен. Приміром, сьогодні багато говориться про «мусульманську спільноту», про її погляди, потреби й прагнення. Але «мусульманська спільнота» — це новий концепт. До кінця 1980-х років лише невелика кількість мусульман-іммігрантів у Європі вважала, що вони належать до «мусульманської спільноти».
Щойно генерація, яка стала дорослою з кінця 1980‑х, почала вважати питання культурних відмінностей важливим, багато хто в суспільстві більшості також перейшов до сприйняття людей із мігрантським корінням крізь призму відмінності. Оскільки в політиці соціальне питання майже не з’являється, свої проблеми вони вважають передусім культурно зумовленими. Для висловлення свого незадоволення вони також стали застосовувати мову ідентичності: не політики ідентичності лівих, а політики правих, націоналізму й несприйняття інших. Це важливий фактор зростання реакційних ідентаристських рухів та ворожості до імміграції, різноманіття й мультикультуралізму. Мультикультуралізм і значна частина ворожості до нього мають руйнівний вплив не лише на суспільство, а й на прогресивну політику. Виклик полягає в тому, щоб відновити солідарну політику, яка не базується на ідентично-політичних засадах і не крутиться довкола культури, а серйозно займається соціальними питаннями.
——————————
Про автора: британський публіцист індійського походження; лектор низки університетів Європи, радіожурналіст. Також колумніст в International New York Times, автор багатьох книжок. Нещодавно у видавництві Novo Argumente Verlag вийшла його перша німецькомовна книжка «Дискомфорт у культурах. Критика мультикультуралізму і його противників» (2017).