Принаймні, таким є самоочевидний намір авторів законопроекту (комуністи Петро Симоненко й Ігор Алексєєв) та тих, хто його підтримав. Але цей закон надає ніяк не менші, а то й більші можливості для «посадки» його авторів, депутатської фракції КПУ і всієї верхівки компартії.
Вчитаємося в текст документу, винісши «за дужки» подробиці, пов’язані з голосуванням за нього. Законодавчий акт доповнив Кримінальний кодекс України новою статтею 436-1 «Публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму, пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та(або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників». Згідно із законом, який офіційно вважається ухваленим, «публічне заперечення чи виправдання злочинів фашизму проти людяності, вчинених у роки Другої світової війни, зокрема злочинів, здійснених організацією «Вафен-СС», підпорядкованими їй структурами, тими, хто боровся проти антигітлерівської коаліції і співробітничали з фашистськими окупантами, а також пропаганда неонацистської ідеології, виготовлення та(або) розповсюдження матеріалів, у яких виправдовуються злочини фашистів і їх прибічників, – карається штрафом від п’ятисот до тисячі неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк».
Знов-таки, винесемо за дужки унікальне навіть для комуністів невігластво тт. Симоненка, Алексєєва та їхніх помічників: фашизм і нацизм – явища дуже схожі, але водночас і відмінні одне від одного; то, виходить, заперечення нацистських злочинів під час війни, так само, як і пропаганда неофашизму не підлягають кримінальному переслідуванню. Ще гірше з «організацією «Вафен-СС»: такої ніколи не існувало, були польові війська СС, Waffen-SS. І, до речі, Нюрнберзький трибунал не вважав військовиків Waffen-SS апріорі злочинцями, роблячи серйозні уточнення щодо того, хто із них був злочинцем, а хто ні (що й стало юридичною основою для надання притулку і громадянства Британії, Канади і США колишнім воякам дивізії «Галичина»). Але справа не в тому, а в іншому: у тому, що найпотужнішим прибічником і фашистів, і нацистів у боротьбі проти антигітлерівської коаліції на перших етапах Другої світової війни був Радянський Союз, очолюваний ВКП(б) та товаришем Сталіним, а інструментами співпраці – Червона армія та НКВД.
Найперше згадаємо, що радянсько-італійський Договір про дружбу, ненапад і нейтралітет був підписаний у Римі 2 вересня 1933 року повноважним представником СРСР в Італії Владіміром Потьомкіним і главою уряду Італії Беніто Муссоліні. Цей договір був реалізований на практиці: Радянський Союз постачав італійським фашистам чимало сировини, навзамін отримуючи військові технології (в основному морські й авіаційні), але не тільки їх – у складі Чорноморського флоту у 1939 році з’явився новітній швидкісний корабель, який здобув серед цивільного люду ім’я «блакитний крейсер». Насправді це був лідер «Ташкент» італійської побудови, який став зразком для проектування радянських есмінців. Не переривалися відносини між двома державами і після приєднання у 1940 році Італії до Німеччини у війні проти Британії та Франції.
Отож «нотаріально завіреним» посібником італійських фашистів СРСР був з 1933 року, продовжуючи співробітничати з ними під час їхньої війни проти антигітлерівської коаліції.
З німецькими нацистами співпраця СРСР розпочалася пізніше, але вона була значно більш масштабною й ефективною.
Як відомо, 23 серпня 1939 року у Москві був підписаний Договір про ненапад між СРСР і Німеччиною (Пакт Молотова-Ріббентропа).
Якщо вчитатися у текст угоди, то стає зрозумілим, що вона відкрила шлюзи Другої світової війни: Німеччина могла у разі нападу на Польщу, до чого у ті дні йшлося, не боятися воєнної чи політичної підтримки польської сторони з боку СРСР. Так само виключалися спільні дії проти Німеччини з боку Великої Британії, Франції та Радянського Союзу. А оскільки політичній угоді передувала економічна, за якої СРСР брав на себе зобов’язання постачати Німеччину стратегічною сировиною, то Берлін міг не боятися, що спрацює стратегія війни на виснаження, яка призвела до краху імперії Вільгельма ІІ у Першій світовій війні. І справді: британські й французькі аналітики рекомендували своїм урядам у разі нападу Німеччини на Польщу негайно розпочинати війну. Але не рватися вперед – адже німецький кордон прикритий укріпленою «лінією Зіґфріда» (силу фортифікаційних споруд французька й британська розвідки перебільшували, але ця лінія зовсім не була якоюсь марою, як це любила стверджувати радянська історіографія). Отож хай польська армія, основні запаси і тили якої зосереджені на території Центральної Польщі, Західної Білорусі і Галичини, опирається, скільки може, а потім переходить до напівпартизанської війни. Німецькі танки не можуть мати надто великі запаси пального, виробництво синтетичного палива у Німеччині тільки на початках, тож танки нацистів не всесильні, польська кавалерія у болотах і лісах зможе ефективно вести з ними бойові дії. Тим більше, що ці танки мають невеликий моторесурс. Не набагато кращі справи у нацистів і з авіацією: вона має недостатньо пального, бомб, патронів. А тим часом британці та французи сталевою удавкою економічної блокади на морі (флоти західних союзників були готові до активних дій, і вони це довели впродовж зими 1939/40 років) та на суходолі стягнуть шию Німеччини: адже запасів стратегічної сировини нацистам вистачить лише на кілька місяців, максимум – на півроку. Навесні 1940 року Німеччина сама запросить миру.
Але підписання Пакту зруйнувало всі ці цілком слушні розрахунки.
За угодами, Радянський Союз не лише забезпечив нацистській Німеччині постачання збіжжям, цукром, сталлю, залізом, вугіллям, лісом, марґанцем, нафтою, не лише транзит каучуку, а й дозволив використовувати морську базу (так звану «Базу Норд») на Півночі та Північний морський шлях у воєнних інтересах. Відтак британсько-французький план знищення нацизму шляхом економічної блокади став нереальним. Радянські поставки дали можливість нацистам розгорнути потужну армію, забезпечену боєзапасом і пальним, здатну на рівних конкурувати з військами західних демократій, – а водночас і тил не голодував, ба більше – німецька промисловість навіть не була переведена на режим воєнного часу. Без радянської допомоги це все, як й успішне продовження війни поза часові межі весни 1940 року, було б абсолютно неможливим.
Але пакт мав ще й секретний додаток. У ньому йшлося про розмежування сфер впливу двох держав у Східній Європі. Сталін і Гітлер домовлялися про те, як ділитимуть іще не впольовану здобич: «У разі територіальних і політичних перетворень в областях, які належать Польській державі, сфери впливу Німеччини і СССР будуть розмежовані приблизно по лінії рік Нарев, Вісла і Сян. Питання про те, чи бажано в інтересах обох Сторін зберегти незалежність Польської держави і про кордони цієї держави, буде остаточно розв’язане лише плином наступних політичних подій». Відтак 1 вересня 1939 року Вермахт розпочинає похід проти Польщі. Одночасно з тим, як Німеччина здійснює напад на Польщу, Верховна Рада СРСР ухвалює новий закон про військовий обов‘язок, за яким починається фактична мобілізація Червоної армії з огляду на «визвольний похід». 3 вересня Велика Британія і Франція, пов’язані з Польщею військово-політичною угодою та даними публічно гарантіями захисту її від агресорів, оголошують війну Німеччині. Війна стає світовою. Попри справді героїчний опір, Військо Польське не здатне протистояти комбінованим масованим танково-авіаційним ударам, які на шматки розривають оборону і знешкоджують спроби контрнаступу. Але сказати, що Польща програла війну, було неможливо. Цілий ряд боєздатних польських з’єднань відтягувався до румунського кордону, щоб там переформуватися і завдати контрудар. Туди ж виїхав польський уряд. А головне – німецька армія не мала ані пального, ані боєприпасів для тривалого ведення активних бойових дій. Тим більше, що у жовтні мала розпочатися дощова пора, тож, відступивши у гори, ліси й болота, поляки мали шанс продовжити організований спротив, чекаючи на допомогу з боку західних союзників. Але тут 17 вересня у події втрутилася Червона армія…
У спільному німецько-радянському комюніке від 18 вересня було сказано, що задача радянських і німецьких військ, які діють на польській території (а там у багатьох місцях ще точилися напружені бої), «полягає в тому, щоб відновити у Польщі порядок і спокій, порушені розпадом Польської держави, і допомогти населенню Польщі переулаштувати умови свого державного існування». Самим фактом появи цього комюніке СРСР оголосив себе воєнним союзником Німеччини. Бо ж війська двох держав діють узгоджено на території третьої для «відновлення порядку». І хоч офіційно Кремль війну Польщі не оголошував, але вона мала місце: тисячі загиблих з обох боків, сотні тисяч польських військовополонених і заарештованих цивільних.
Повністю регулярна польська армія припинила опір 5 жовтня. Окрема оперативна група «Полісся» генерала Клеберга, атакована одночасно німецькими і радянськими військами, здалася Вермахту. Це було торжество «дружби, скріпленої кров’ю», як трохи пізніше, у грудні 1939 року, оцінив генсек ВКП(б) Сталін спільні радянські-німецькі бойові дії проти Польщі.
І як у цьому контексті оцінити – відповідно до нового закону – уславлення Червоної армії, портрети Сталіна на комуністичних мітингах і постійне підкреслення в промовах лідерів КПУ успіхів радянського соціалізму в 1930-ті роки? На скільки років ув’язнення тягне все це, якщо врахувати масові злочини, здійснені Червоною армією, партапаратом й НКВД на території колишньої другої Речі Посполитої, розстріли полонених польських офіцерів і передачу німецькій стороні (тобто Гестапо) сотень політемігрантів з Європи?
Проте це ще не все. 28 вересня 1939 року також у Москві був підписаний Договір про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною. Вдумайтесь: уже існує антигітлерівська коаліція, ще бореться Польща, розпочалася масштабна війна на морі, а СРСР «нотаріально завіряє» дружбу з Гітлером і нацистами; в газеті «Правда» та інших радянських виданнях публікуються без купюр промови нацистських бонз, включно з самим фюрером, економічні зв’язки міцнішають, і літаки Люфтваффе, які наступного року чинять роздій в небі над Британією, вбиваючи тисячі цивільних, заправляються бензином, зробленим, у тому числі, з радянської нафти, а пілоти їдять хліб з поставленої мудрим Сталіним пшениці…
А Польщу, згідно з угодою, сторони домовилися вважати поділеною навічно, і надалі спільно протистояти спробам відновлення Польської держави. Для реалізації цієї мети обидві сторони розпочали побудову нових концтаборів та в’язниць, арештовуючи і депортуючи десятки тисяч люду, при цьому нерідко обмінюючись даними на «особливо небезпечних» польських діячів.
І, нарешті, 31 жовтня 1939 року радянський прем’єр і член політбюро ЦК ВКП(б) Молотов з трибуни Верховної Ради СРСР проголошує воістину знаменні речі. «З часу укладення 23 серпня радянсько-німецького Договору про ненапад було покладено край ненормальним відносинам, які існували протягом ряду років між Радянським Союзом і Німеччиною, – заявив Молотов на самому початку доповіді. – На зміну ворожнечі, яка всіляко підігрівалася деякими європейськими державами, прийшло зближення і встановлення дружніх відносин між СРСР та Німеччиною. Подальше поліпшення цих нових, хороших відносин знайшло своє вираження в німецько-радянському Договорі про дружбу і кордон між СРСР і Німеччиною, підписаному 28 вересня в Москві». Далі він нього дісталося американським «паліям війни»: чого це вони допомагають антигітлерівській коаліції? «…Рішення американського уряду про скасування заборони (ембарго) на вивезення зброї до воюючих країн викликає законні сумніви. Навряд чи можна сумнівався, що це рішення буде мати своїм результатом не послаблення війни і не наближення кінця війни, а навпаки – посилення, загострення і затяжку війни. Звичайно, таке рішення може забезпечити високі бариші для американської військової промисловості. Але от питання: чи може ця обставина служити виправданням скасування ембарго на вивезення зброї з Америки? Ясно, що не може».
А потім був апофеоз, злиття більшовизму і нацизму в політичному екстазі: «Уряди Англії та Франції, однак, не хочуть припинення війни і відновлення миру, а шукають нового виправдання для продовження війни проти Німеччини. Останнім часом правлячі кола Англії і Франції намагаються зобразити себе як борців за демократичні права народів проти гітлеризму, причому англійський уряд оголосив, що начебто для нього метою війни проти Німеччини є, не більше і не менше, як “знищення гітлеризму”. Виходить, що англійські, а разом із ними французькі прибічники війни оголосили Німеччині щось на взірець “ідеологічної війни”, що нагадує старі релігійні війни. Дійсно, свого часу релігійні війни проти єретиків та іновірців були в моді. Вони, як відомо, призвели до найтяжчих для народних мас наслідків, до господарського розорення і до культурного здичавіння народів… Але ці війни були в часи середньовіччя. Чи не до цих часів середньовіччя, до часів релігійних війн, марновірства і культурного здичавіння тягнуть нас знову панівні класи Англії та Франції? Принаймні, під «ідеологічним» прапором тепер затіяна війна ще більшого масштабу і ще більших небезпек для народів Європи і всього світу. Але такого роду війна не має для себе жодного виправдання. Ідеологію гітлеризму, як і будь-яку ідеологію, можна визнавати чи заперечувати, це справа політичних поглядів. Але будь-яка людина розуміє, що ідеологію не можна знищити силою, не можна покінчити з нею війною. Тому не тільки не має сенсу, але і злочинно вести таку війну, як війна за "знищення гітлеризму", прикриту фальшивим прапором боротьби за "демократію».
Чи потрібні коментарі? Хіба що в тому сенсі, що Молотов цілком заслужив, щоби його повісили в Нюрнберггу поруч із Ріббентропом і Розенбергом…
«Так Червона армія ж очистилася! Кров’ю після 22 червня 1941 року! І партія також!» – обурено заволають лідери КПУ. Припустимо, що й справді це так. Але чому ж тоді немає підстав стверджувати, що й українські націоналісти теж очистилися кров’ю після нетривалої співпраці… ні, не з нацистами, а з Абвером, очолюваним таємним противником Гітлера адміралом Канарисом, щодо якого низка єврейських організацій порушує питання про присвоєння звання «Праведник народів світу» за порятунок від неминучої смерті понад тисячі юдеїв? Чи, може, прозвучить теза, що українські націоналісти воювали з «антигітлерівською коаліцією»? Ні, не воювали вони з нею, а лише з СРСР. Так само, як і польська Армія Крайова. Агов, будемо з Польщею розривати дипломатичні відносини за героїзацію АК чи польських дослідників хапати і саджати за ґрати, якщо вони втраплять до України? А з литовцями як тоді?
Та як би воно не було, покарати на основі проголосованого ними ж закону лідерів КПУ і депутатів-комуністів – справа свята. Адже без спільних зусиль СРСР та ВКП(б), з одного боку, та Третього Райху й НСДАП, з іншого, не було б Другої світової війни, принаймні, у таких масштабах, і жертви її були б на десятки мільйонів людей меншими. У порівнянні з цим усі інші випадки ідейної чи ситуативної співпраці з нацистами і фашистами відверто блякнуть.
А щодо неонацизму… Хто там постійно торочить про «єдність слов’янських народів» перед лицем Заходу і шпетить «світову плутократію», чогось у своїх виданнях наводячи ледь не суцільно юдейські прізвища цих «плутократів»?