Усе починається з неба. Світанкового, над автостанцією на київських Видубичах. Воно ясніє та дихає назустріч, коли виходиш з метро. Мало людей. Військовий купує каву. Граки. Цигарковий дим, змерзлі руки. Очікування.
Під’їздить пенівський бус, у якому повно книжок і собачого корму. Книжки мандрують з нами до бібліотек Дніпровщини в межах проєкту Unbreakable libraries, що триває за підтримки Book Aid International, English PEN і PEN International. А собачий корм, бо одна з наших точок — Нікополь, де притулок для тварин «Шанс на життя». Думаю про це й торгаю мотузку, якою зашитий один з мішків, — так, ніби цей дотик скорочує відстань, часову й фізичну, до тієї, яку дуже хочеться обійняти.
Чергова літературно-волонтерська поїздка Українського ПЕНу. На Дніпровщину вирушили філософ і президент ПЕНу Володимир Єрмоленко, журналістка й літературознавиця Тетяна Огаркова, журналістка й культурна менеджерка Тетяна Терен, політолог і правозахисник Максим Ситніков, правозахисниця Анна Ситнікова, українська письменниця Світлана Поваляєва, французькі письменники Анн і Лорен Шам-Массар та журналістка провідних видань Флоранс Обена. А також я — Катерина Міхаліцина. Під час цієї поїздки, як і завжди, до бібліотек Кривого Рогу, Апостолового, Зеленодольська, Покрова, Нікополя, Марганця, Дніпра й Кам’янського було доправлено чимало книжок українською та англійською мовами. І все ж основна її мета — знайомство й розмови з місцевими спільнотами, співпереживання воєнного досвіду, фіксація скоєних росією злочинів проти цивільного населення та об’єктів культури.
Запаковуємося. До нас долучається ще один транспорт — «Франкобус», що придбала команда Kult:Podcast, який Тетяна Огаркова з Володимиром Єрмоленком женуть для військових. І автівка з французькою журналісткою. Усі. Рушаємо.
Небо дедалі світлішає. Часом сонячні промені облизують вікна машин. Заправка. Кава. Смачнючі Тетянині (іншої, яка їде в нашому бусі) налисники. А далі — нескінченне, але якесь заспокійливе мерехтіння краєвидів обабіч дороги. Поля, ціну спокійної праці на яких розумієш як ніколи виразно. Навіть не розумієш, а відчуваєш підшкірно, глибинними закутками свого єства, закоріненими в дитинство й землю, у якій з того дитинства працювалося і добровільно, і примусово, з якої жилося в скрутних 90-х, плодам якої, що виростили батькові руки, так тішишся зараз. Лісосмуги із сонними деревами — хоч поза цими, цілими, уява все одно мимоволі малює інші, потрощені обстрілами, ніби додаткову лінію оборони й болю. Дерев’яні віконні рами стареньких хат — фігурне різьблення, синій і зелений, і незмінна наїжачена кожушина потрісканої фарби.
Проїздимо Смілу. Приємне відчуття впізнавання: якийсь тиждень тому була тут з пенівським же проєктом «Мереживо». Водосховище на Тясмині, похила хатинка в колишньому єврейському кварталі… Не пригадую, щоб хтось так тішився візиту перекладачки Толкіна й Гемінґвея, як одна з продавчинь у невеликій місцевій книгарні. Коли учасники проєкту кажуть, що завдяки йому вимережуються зв’язки між містами й містечками, то аж ніяк не перебільшують. Література — це інколи найкращий спосіб нанести якусь точку на свою ментальну мапу, заприязнитися з нею.
Так стається й під час короткої зупинки в Кропивницькому. Наш бус паркується на вулиці В’ячеслава Чорновола, яку переназвали на його честь 2009-го, у десяті роковини загибелі: саме тут, на колишній вулиці Луначарського, 36 у місцевому рухівському осередку, 25 березня 1999 року відбувся один з останніх його виступів. Паралельно іде вулиця Володимира Панченка — літературознавця, письменника, професора Національного університету «Києво-Могилянська академія», громадського діяча і від 2019 року почесного громадянина цього міста, з яким був пов’язаний близько 35 років. Кропивницький отримує маленькі приватні маркування, моя внутрішня мапа країни шириться на плюс один пункт.
Небо помалу гасне. Над полями зависає бліда повня. Дорогою до Кривого Рогу завзято обговорюємо, співати чи не співати нам зі Світланою таку собі вітальну коляду: різдвяна пора все-таки. Навіть намугикуємо давню й усе ж дуже актуальну «В чистому полі та й на роздолі / Дай, Боже, / Дай, Боже, войську / Здоров’я й сили у бою», яку вона запропонувала. Однак урешті вирішуємо пошкодувати слухачів й обмежитися розмовою і читанням віршів.
Зупиняємося біля міської дитячої бібліотеки № 15. На вході ліворуч висить плакат «Кривий Ріг — Бахмут. Разом до Перемоги!». Залишився тут від часу відзначення Дня заснування міста Бахмута, якому виповнилося 452 роки. Ну бо місто можна стерти з лиця землі, як то зробили росіяни, але годі зітерти з пам’яті тих, для кого воно було рідним за народженням або стало знаковим у час боротьби за нього.
Нас уже чекають. Під орудою Максима перебираємо коробки, розвантажуємо ті, що підписані «Кривий Ріг». Це понад 1000 книжок, зокрема й англомовних, що згодом роз’їдуться звідси до інших закладів бібліотечної системи.
Заходимо в заюрмлену залу. Умощуємося за стіл. Людей багато, але на якусь секунду все одно стає тихо — ніби хвиля мовчання котиться між присутніми. Мовчання як налаштування на розмову. Як вдих перед зануренням. На стенді поруч викладені наші книжки. Згодом хтось із бібліотекарів наголосить: «Подивіться, скільки читацьких імен стоїть всередині. Кожне з них — свідчення потрібності вашої праці». Ми звично представляємо себе й книжки, не конче свої, розповідаємо про зміни, які відбулися в часі великої війни з культурою та усіма нами, читаємо вірші. Далі Тетяна Терен, яка модерувала бесіду, запрошує присутніх поділитися власними історіями й досвідом. Наголошує: саме за цим ми сюди і їдемо насамперед. Знову секундна тиша — і люди починають говорити. Хтось — про вдячність за книжки й співбуття, фізично, тут і зараз в аж ніяк не метафоричному сенсі. Хтось — про день народження, який збігся з початком вторгнення, тож став водночас і засобом захисту, і безповоротним зламом. Хтось — про виїзд з Нової Каховки, не так словами, як схлипами. Насамкінець нам подарували крихітні обереги — жовто-блакитні янголи з тканини. Ну і напоїли чаєм з канапками, бо як же без того.
Небо тим часом геть стемніло. У нього добре було втикати й думати про вирви та порожнини, які утворюються довкола Кривого Рогу на місці старих шахт і рудень, про червонясті, ніби іржаві, пласти розверзнутого ґрунту, про такі собі горизонти зрушень, які повномасштабна війна провокує в кожному, хто до неї дотичний. І про те, як важливо вміти осмислено на них реагувати, не даючи собі чи найближчим остаточно перетворитися на пустку.
На світанку важкі сині хмари додрімують на трамвайних дротах і поволі пропускають крізь себе сонце. Поки доїжджаємо до Апостолового, воно вже сяє на всю силу. Біля стели при в’їзді в місто вартує бездомний пес. Багно. Бездоріжжя. Читаємо про зміну назви: Вшиве — Покровське — Апостолове — Косіорове — Апостолове. Вшиве — від степової річки Вошивої, де водилося багато дафній, прісноводних планктонних ракоподібних, по-простому — річкових вошей. Річка із шумкими очеретами є досі, а от про дафній історія замовчує.
На центральній площі — алея пам’яті з портретами тих, хто поклав життя у війні з росією. Поруч парк, і на фотографічних обличчях в’юняться тіні галузок або виблискують зайчики. Нас ведуть до місцевого ліцею. Цей навчальний заклад відкрили для учнів 2019-го після ґрунтовної реновації за найновішими стандартами. Але в ніч з 22 на 23 липня 2022 року в нього, як і у два інші, влучили російські ракети.
Усього за 20 хвилин Апостолове лишилося без школи й ліцеїв: за 20 хвилин росіяни знищили те, у що вкладено було купу зусиль, коштів, праці, спрямованої в майбутнє. Усі приміщення поки що законсервовані. У внутрішньому дворі того, перед яким стоїмо, між стекол, бетонних уламків і шматків даху стримить самотня сосна з напівзачахнутим гіллям, на сходах усередині вціліли математичні формули, а в одному невеличкому кабінеті на мене глипають дитячі малюнки й барвисті петриківські розписи, виконані невідомою рукою…
Понад завалом стіни в другому ліцеї досі висить дошка з англійською абеткою і просто в густому сонячному промені плакат з державною символікою України. Окрім шкіл, росіяни вже традиційно обстрілювали тут морг і лікарню, у місті загинуло семеро цивільних. А ще воно досі без нормального водопостачання після підриву росіянами Каховської дамби: місцеві мешканці розповідають, що воду підвозять, але вона радше технічна, тож готують на купованій у магазині, а для того, щоб помитися, кип’ятять. Утім, це лише підстьобує людей гуртуватися й допомагати військовим тим, що в їхніх силах. В одному з таких центрів, кажуть, шити розгрузки, чохли й всяке потрібне не припиняли навіть у період блекаутів: присвічували собі ліхтариками й працювали, бо «хлопцям треба».
Розвантажуємо книжки в районній бібліотеці для дітей. Бігцем фотографую там «Дракона у бібліотеці» Луї Стовелл — один зі своїх перекладів, «Туконі — мешканець лісу» Оксани Були й «Снігову сестричку» Маї Люнде в перекладі Наталі Іваничук. Останні два фото зараз же скидаю Оксанці й пані Наталі, ну бо приємно ж знати, де і як живуть книжки, у які вкладено добрячу частину тебе самої.
Рушаємо на Зеленодольськ. Тутешня громада зазнавала постійних обстрілів упродовж дев’яти місяців від початку повномасштабного вторгнення — з «градів», «ураганів» і ствольної артилерії. Однак ми в’їжджаємо вже у принишкле, відремонтоване місто, де пахне весною. Біля однієї залатаної багатоповерхівки — розкладка з якимось дріб’язком на продаж, але поруч нікого не видно.
Зупиняємося неподалік бібліотеки. Над нами кружляють голоси граків, а до приміщення веде стежка з відбитками пустотливих дитячих ніжок, закарбованих у цементі. Нас зустрічають чаєм і відеороликом про історію міста, GreenCity Fest, великий парк, енергійну молодь, водосховище. Та всі ці радісні кадри перемішані з іншими, де звуки сирени, вирви в асфальті, зламані руки дерев, вибиті очі вікон… Люди кажуть, що певний час зовсім не виходили на вулиці або рухалися перебіжками. Плели сітки, аякже — спершу білі, з чого було. Потім фарбували тканину в розчині марганцівки із зеленкою, вигребених зі старих запасів. Якогось дня одна пані раптом попросила не перефарбовувати все біле, а що як наступної зими знадобиться. І тоді вони вперше збагнули, як довго може тягнутися повномасштабна війна… Серед тих, хто ділився з нами проживанням цього досвіду, чи не в кожної й досі в коридорі стоїть торбина-валізка-рюкзак з документами й ліками й, скажімо, переноска для кота.
Складно уявити, як це: садити квіти під обстрілами, щоб підтримати моральний дух; збирати візочки, велосипеди й колісні крісла, на яких люди вибиралися із сусідніх, захоплених росіянами, Любимівки чи Високопілля, повантаживши сякі-такі кавалки життя; чи, наслухавшись, що окупанти робили з дівчатами на Херсонщині, казати доньці: «Якщо вони прийдуть, а ти не встигнеш вискочити з вікна, залазь у диван і, хоч би як я не кричала, що б не відбувалося, не вилазь звідти».
Складно — і водночас ні. Усе почуте спікається всередині, трансформується з приватного досвіду в спільну історію опору. Хтось видихає: «Оце розказуємо вам тут і вже навіть сміємося трохи, а перед тим у всіх на очах були сльози».
Небо вгорі бузкове й переливчасте. А над будинками висять такі густі темні хмари, що спершу пронизує думка — дим, після вибуху! І тільки за мить помічаєш той дрібний рух, який відрізняє хмару від клубочіння диму. Заходиться на дощ. Машина мчить мене до Кривого Рогу на зустріч із маленькими читачами. Коли доїжджаємо до бібліотеки, над парканом по той бік дороги яскріє подвійна дуга веселки.
Діти теж світяться. Спершу, звісно, трохи недовірливо: що тут буде? Та коли поруч із моєю книжкою «Яків і мокрий вечір» з’являється іграшковий дощовий черв’як Яків, який подарувала Грася Олійко, що ілюструвала цю книжку, сумнів вивітрюється. Натомість підкрадається сміх: ми з Яковом затягуємо їх в імпровізований театр і — ось тобі гра в шахи з хвостом, танці маленьких мокриць і розминка для крил метелика. Насамкінець — обійми. Наскільки вистачить рук. Виснаження й глибока, як нічне небо, тиша всередині — здається, усе вдалося.
Погода, вочевидь, вирішила нас побалувати: на ранок знову сонячно. Дорога до Нікополя вибоїста, інколи геть відсутня. Наближаючись до міста, проїжджаємо те, що було до 6 червня 2023 року Каховським водосховищем, а нині рівнина, помежована пасмугами каміння, сухостою і плес, які засліплює сонце. Коли я була тут улітку, з піску стирчало поіржавіле залізяччя, і навіть якорі. Вода, що сюди поволі вертається, оживлює місцевість, робить її не такою апокаліптичною. Та все ж… Рухатися цією дорого треба швидко, її прострілюють росіяни. І от заправка, блокпост. А тоді така знайома машина. Вискакую з бусика, біжу обіймати закутану в теплий комбінезон Оленку, ту саму, на зустріч з якою так чекала. Олена Омельченко-Вошун керує (хоча доцільніше сказати живе) притулком «Шанс на життя», у якому перебуває десь 300–350 тварин. Відколи Нікополь почали обстрілювати в липні 2022-го, вона, успішна юристка, цілком віддалася порятунку тварин — від обстрілів, хвороб, покинутості. Від останньої, як не раз повторювала Оленка, вилікувати найважче… Сідаю до неї в авто. «Тут же шерсть і сморід!» — махає руками, я тільки сміюся. «Тут — можливість їхати поруч і тримати тебе за руку», — думаю. Усім кортежем рушаємо до притулку. Понівечені дороги й будинки, мало вікон, багато фанери. Сюди прилітає щодня, по кілька разів. Раніше була переважно артилерія, тепер додалися дрони. Біля воріт нас стрічає білий із чорним старожил Бім, якого всі кличуть не інакше, як Директор. Далі до Олени, а заодно й до нас злітаються більші й менші, на чотирьох і на трьох. Олена показує дрібних собачок, якщо пощастить, незабаром вони поїдуть до Польщі з польськими ж волонтерами. Показує маніпуляційну, де тварин стерилізують і надають медичну допомогу, коли можна обійтися без поїздки в дніпровську ветклініку. Показує молодюсіньких цюць, яким потрібен свій дім і своя людина. Бо Олена, навіть якщо й знає кожного мешканця на ім’я й за характером, фізично не здатна вділити їм потрібну дозу уваги, адже в неї буквально «ні дня без бідосі»: прибувають усе нові й нові. Собаки дзявкають і лащаться або незворушно вигріваються на сонці. Обертаюся туди, де ще в березні було Каховське море. Поки повертаю голову (секунда? дві?), ніби бачу мерехтливу водяну гладь і Олену біля будинку на березі, про який вона так мріє. Розплющую очі: за рядом підбитих тополь — гірка пустка.
Починає завивати сирена. Ідемо до машин. Неподалік щось гухкає. І тієї ж миті з усіх довколишніх кущів і закамарків вигулькують різновсякі собаки й притьмом пірнають попід ворота.
Поки відвозимо книжки й обіймаємо бібліотекарів, подеколи й далі гупає. Але онде люди прибирають сухе гілляччя, онде працює невеличкий стихійний ринок — ніхто не квапиться тікати. Статечний дядечко котиться собі на велосипеді, обминаючи нові смолисті латки на дорозі. Під чергове гу-гуп рушаємо на Марганець і забираємо із собою оновлену назву охайного центрального парку — Парк захисників неба.
Поки їдемо, сонце заволікає димкою. У якийсь момент вдалині вимальовується важкий силует Запорізької АЕС, а тоді знову ховається за пагорби й забудови.
Марганця ж мені, здається, так і не вдалося розгадати. Чи то забракло часу, чи надто різкий контраст поміж ним і Нікополем, хоч і Марганець теж жорстоко обстрілюють. Чи просто мозок урешті відмовився сприймати в одному кадрі й опрацьовувати чималу діру від російського снаряда в стіні Палацу культури й викладені металевими літерами «труд-свобода-равєнство-братство» на фасаді будинку неподалік.
Небо поволі волошковіє. Золоті пасмуги залишкового світла снуються поміж розчепіреного віття дерев. При великій дорожній розв’язці, зовсім неподалік Дніпра, чотири височенні ліхтарні нагадують головки кульбабок, з яких обдмухали пух.
Тоді — для мене — вечеря, залізничний вокзал і потяг на Львів. Військові чомусь пропустили в черзі на перевірку, й один з них усміхнувся трояндам, що тримала в руках, які везла ще з Кривого Рогу (подарували після зустрічі з дітьми) і які цілий день прожили без води в пенівському бусі. Зате балакучий пан провідник поселив їх у відро з водою й виніс у тамбур — оклигувати.
Моїми сусідками по купе виявилися дві пані з Нікополя й пані, яка буквально кілька тижнів тому вибралася так званим зеленим коридором з окупованого села під Енергодаром. Я вже з порога зайшла у її розповідь і далі слухала до півночі про те, як закінчилися продукти, а без роспаспорта тобі нíяк щось придбати чи десь заробити; як сусідка в мить «крайнього голоду» запропонувала їй ковбасу з росгуманітарки, яку, однак, відмовилися їсти навіть собаки; як місцевий молокозавод і пекаренька до останнього намагалися годувати людей; як добре платять пенсіонерам, як возять їх, а ще дітей з малозабезпечених родин на екскурсії в Москву, Пітер чи й Північну Корею, щоб показати, де насправді «жить хорошо». І ще — як на російському блокпості її змусили присягатися у вічній любові до країни-агресора, і що вона розуміє: їй не залишили жодного вибору, інакше вона просто не пройшла б, не вціліла б, не побачила б своїх доньок, та все одно вважає це одним з найбільших своїх «невольних гріхів». Поки вона говорила таким собі суцільним потоком, ми, слухачі, іноді сміялися, однак частіше нервово стискали кулаки.
А після шостої ранку все наше купе тільки й могло, що моніторити новини й писати родичам, щойно з’являвся зв’язок. Київ, Харків, Одеса, Запоріжжя, Конотоп — вибухи. Сміла — вибухи. Дніпро, де залишилися французькі гості й частина колег з ПЕНу, — вибухи. Львів — вибухи. Донька пише, що бачила, як збивали ракету, і захоплюється нашими силами ППО. Уся твоя внутрішня мапа знову і знову під загрозою, уся твоя країна — під загрозою, усе, з чого виросла, — під загрозою. Усе, з чого рости б і рости твоїм дітям, — теж.
Не дуже знаю, чим закінчувати цю розповідь, доки все це триває і триває. Але ж і ми триваємо в цю самісіньку мить: уперті, налякані, розгублені, різні. Пані Ольга і її колеги з криворізької бібліотеки дбає про бахмутян: бібліотека є осередком програми «Кривий Ріг. З Бахмутом у серці». Олена рятує ще одне собаче — але хіба ж тільки — життя. Пані Ірина, моя попутниця, розповідає, як вони під постійними обстрілами влаштовують майстерки з традиційного для Нікопольщини підполив’яного розпису по кераміці, щоб внести його до спадщини ЮНЕСКО. Пані, яка нещодавно вийшла з-під Енергодара, везе великий торт доньці та її друзям — курсантам академії сухопутних військ. Ми триваємо.